Звертаємо увагу також на те, що звільнення особи від кримінальноївідповідальності за один злочин згідно з актом амністії може в деяких випадках стати підставою для того, щоб акт амністії поширив свої дії і на інші злочини, які до цього звільнення від кримінальної відповідальності під дію закону про амністію не підпадали. Наприклад. Неповнолітня особа вчинила 1.02.2007 р. крадіжку (ст. 185 ч. 1 КК – злочин середньої тяжкості), а 10.02.2007 р. відкрите викрадання чужого майна повторно (ст. 186 ч. 2 КК – тяжкий злочин). Якщо ця особа під час судового розгляду буде звільнена від кримінальної відповідальності за таємне викрадання чужого майна, то згідно з ч. 4 ст. 32 КК кваліфікуюча ознака повторність зникне, а тому дії особи необхідно буде кваліфікувати по ч. 1 ст. 186 КК як злочин середньої тяжкості. Таким чином, неповнолітня особа може бути вдруге звільнена від кримінальної відповідальності за відкрите викрадання чужого майна на підставі п. “а” ст. 1 та ст. 6 Закону України “Про амністію” від 19.04.2007 р.

Проаналізуємо більш детально аргументацію прихильників точки зору про те, що неможливе застосування амністії за вчинення одного злочину і одночасно призначити покарання за інший злочин, на який не поширюється дія закону про амністію.

А.А. Музика, С.М. Школа, аналізуючи ситуацію – яке рішення про амністію мав би прийняти суд у разі, якби справа за обидва злочини розглядалася одночасно, вказують про те що “практика застосування законів про амністію судами України свідчить про те, що особа зазвичай звільняється від покарання лише в разі, якщо акт амністії поширювався на всі злочини, за вчинення яких її було засуджено. Якщо ж особу було засуджено за сукупністю злочинів, один із яких забороняє застосування амністії, – до такої особи вона не застосовується.....

Таким чином, вирішуючи питання про можливість застосування до засудженого акта амністії у разі вчинення ним двох або більше злочинів, необхідно аналізувати та враховувати всі діяння, що утворюють їхню сукупність. І якщо один із злочинів, що входить до сукупності, унеможливлює застосування до винного амністії, вона не застосовується взагалі^[242].

На наш погляд, головним недоліком цієї точки зору є те, що автори, розглядаючи питання застосування (або не застосування) амністії судами під час судового розгляду кримінальної справи, фактично ж приводять доводи про не застосування амністії відносно засуджених, вироки суду стосовно яких набрали законної сили і ці особи вже відбувають покарання призначене за сукупністю злочинів. Однак, як ми на це вже раніше звертали увагу, між цими ситуаціями є велика різниця.

В першому випадку, згідно з вимогами статті 6 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. суд може тільки звільнити певну категорію осіб, зазначених в статті 1 цих Законів, від кримінальної відповідальності за частину злочинів які підпадають під дію закону про амністію. Звільнити особу від покарання під час судового розгляду кримінальної справи за частину злочинів до яких можливе застосування амністії та одночасно призначити покарання за другу частину злочинів в нинішній час практично не можливо за виключенням звільнення осіб всіх груп від покарання тільки в тому випадку, коли строк утримання їх під вартою перевищить половину строку призначеного їм судом основного покарання (статті 2-5 цих Законів). Про неможливість в нинішній час звільнення осіб від покарання на підставі ч. 2 ст. 6 КПК ми приводили свої доводи в розділі 4.

Що ж стосується сучасних доводів Верховного Суду України то на наш погляд, вони також не пов’язані з неможливістю звільнення особи від кримінальної відповідальності за один злочин та одночасно призначення покарання за інший під час судового розгляду, а були пов’язані з іншими помилками судів:

- в першому прикладі^[243] помилка районного та апеляційних судів полягала у тому, що вони дійсно не могли застосувати Закон України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. до В. за вчинення злочинів, передбачених ст. ст. 222 ч. 2, 366 ч. 2 КК, але не тому, що “звільнення особи від покарання у зв’язку з амністією за один злочин з одночасним призначенням покарання за інший законом не передбачено”, а тому, що відповідно до п. “і” ст. 7 цього Закону при засудженні за цей тяжкий злочин (ст. 364 ч. 2 КК) амністія до особи яка його вчинили, не застосовується. Тобто в цьому випадку незастосування амністії носить безумовний характер;

- в другому прикладі^[244] замість того, щоб звільнити С. від кримінальної відповідальності за цей злочин передбачений за ст. 15 ч. 2 – ч. 2 ст. 190 КК на підставі ст. 6 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., звільнив останню від покарання. Ця помилка суду дозволила Верховному Суду України вказати на те, що суд, призначивши засудженій покарання за кожний злочин окремо, в супереч вимогам ст. 70 КК і ст. 337 КПК не визначив їй остаточного покарання за сукупністю злочинів, більш того при цьому не врахував, що чинним законодавством не передбачено можливості звільнення особи від покарання за амністією і одночасне призначення покарання за інший злочин. На нашу думку, якби місцевий суд звільнив С. від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію шляхом винесення постанови про закриття кримінальної справи стосовно злочину, передбаченого ст. 15 ч. 2 – ч. 2 ст. 190 КК та одночасно вироком засудив останню за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, то у Верховного Суду України не було би вищевказаних доводів для скасування вироку, оскільки згідно з ч. 1 ст. 33 КК при сукупності злочинів не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.

Крім того, Верховний Суд України неодноразово, змінював судові рішення та закривав кримінальні справи в частині одних злочинів, якщо для цього були правові підстави та одночасно призначав покарання особі у частині інших злочинів де не було підстав для звільнення засуджених від кримінальної відповідальності.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 07.05.2004 р. Г. було засуджено за ч. 1 ст. 296 КК 2001 р. до 6 місяців арешту, за ст. 94 КК 1960 р. до 10 років позбавлення волі. За сукупністю злочинів Г. було призначено 10 років позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду від 19.08.2004 р. вирок залишено без змін. Верховний Суд України скасував частково судові рішення і відзначив, що засудження Г. за ч. 1 ст. 296 КК не можна визнати законним. Згідно з частинами 1 і 3 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі і до дня набрання вироком законної сили минуло 3 роки. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах 1, 2 цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин. Відповідно до ч. 2 ст. 11-1 КПК суд у судовому засіданні за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 49 КК, закриває кримінальну справу у зв’язку із закінченням строків давності у випадках, коли справа надійшла до суду з обвинувальним висновком. Як вбачається з матеріалів справи, кримінальна справа щодо Г. за ч. 1 ст. 296 КК надійшла до суду з обвинувальним висновком. Зазначений злочин учинено 4.02.1999 р. і він належить до злочинів невеликої тяжкості. З урахуванням учинення Г. 26.04.2001 р. умисного вбивства строк давності за ч. 1 ст. 296 КК закінчився 26.04.2004 р. З огляду на це і відповідно до вимог ст. 49 КК і ч. 2 ст. 11-1 КПК апеляційний суд повинен був за ч. 1 ст. 296 КК звільнити засудженого від кримінальної відповідальності й закрити справу, але він цього не зробив, чим порушив закон. З таких обставин судові рішення щодо засудження Г. за ч. 1 ст. 296 КК слід скасувати, а справу закрити, що виключає можливість призначення покарання відповідно до ст. 70 КК^[245].

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 14.11.2001 р. С. було засуджено за ч. 2 ст. 358 КК на 2 роки обмеження волі, за ч. 2 ст. 190 КК на 1 рік обмеження волі, за ч. 1 ст. 296 КК на 2 роки обмеження волі. За сукупністю злочинів С. було призначено покарання 2 роки 6 місяців обмеження волі. Апеляційний суд ухвалою від 05.02.2002 р. перекваліфікував дії С. з ч. 2 ст. 190 КК на ч. 1 цієї статті і за сукупністю злочинів призначив покарання у виді 2 років 6 місяців обмеження волі.

Верховний Суд України скасував частково судові рішення і відзначив, що злочин передбачений ч. 1 ст. 190 КК відповідно до ч. 2 ст. 12 КК тягне покарання у виді обмеження волі, отже, є злочином невеликої тяжкості. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності за такий злочин, якщо з дня його вчинення і до дня набрання вироком законної сили минуло 3 роки. Оскільки С. вчиняв цей злочин у період з грудня 1997 р. по березень 1998 р., а вирок набрав законної сили 05.02.2002 р., то 3 роки минуло і строк давності притягнення до кримінальної відповідальності закінчився.

За таких обставин судові рішення в частині засудження С. за ч. 1 ст. 190 КК слід скасувати, а справу закрити у зв’язку із закінченням строків давності. На підставі ст. 42 КК 1960 р. С. визнано засудженим за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 358 та ч. 1 ст. 296 КК, на два роки 6 місяців обмеження волі ^[246].

Для об’єктивності слід визнати, що Верховний Суд України не у всіх таких випадках звільняє особу від кримінальної відповідальності. Є випадки, коли Верховний Суд України в таких же ситуаціях звільняє особу не від кримінальної відповідальності, а від покарання на підставі п. 5 ст. 74 КК^[247].

На наш погляд, звільнення особи від кримінальної відповідальності необхідно застосовувати тоді, коли підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності за окремі злочини були вже під час судового розгляду кримінальної справи, однак місцевий суд це не зробив, призначивши по ним покарання. Коли ж підстав та умов для звільнення від кримінальної відповідальності під час судового розгляду кримінальної справи не було, а вони з’явилися після постановлення обвинувального вироку і до набрання ним законної сили, то в цих випадках особу необхідно звільняти від покарання на підставі п. 5 ст. 74 КК.

Таким чином, аналіз ст. ст. 7, 7-2, 7-3, 10, 11-1 КПК, статті 6 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., а також судової практики свідчить про те, що звільнення особи від кримінальної відповідальності за одні злочини, якщо для цього є правові підстави, та призначення покарання за інші злочини є правомірним не тільки наприклад, щодо ст. ст. 45-49 КК, а також стосовно і законів про амністію, оскільки в протилежному випадку порушувалися б принципи рівності та справедливості.

2) Для другого виду актів амністії характерним є те, що застосування амністії залежить в першу чергу не від ступеня тяжкості вчинених злочинів, не від індивідуальних ознак особи, а від характеру вчиненого злочину, тобто від його кримінально-правової кваліфікації. На наш погляд, амністія в цих випадках повинна застосовуватися до кожного злочину, незалежно від того, поширюється дія акту амністії на інші злочини, які входять до сукупності злочинів. Інша точка зору просто б ігнорувала правову суть акту амністії даного виду. Якщо ці обставини будуть виявленні під час судового розгляду кримінальної справи, суд повинен звільнити цю особу від кримінальної відповідальності шляхом закриття кримінальної справи щодо цих злочинів, а якщо ці обставини виявляться під час відбування цією особою покарання, то суд повинен звільнити засудженого від покарання, призначеного по цим злочинам.

Такої точки зору притримується і законодавець, який постановляв такі види актів амністії. Так, згідно з ст. 3 Постанови Верховної Ради України від 11.03.1992 р. “Про звільнення від покарання осіб, засуджених за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу за релігійними переконаннями”, якщо особу засуджено за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу за релігійними переконаннями в сукупності з іншими злочинами, вона підлягає звільненню від покарання, призначеного за ст. 72 КК (1960 р. – В.Б.), судом, який постановив вирок. В разі, коли остаточне покарання, призначене за сукупністю злочинів, є таким самим або менш суворим, ніж призначене за відповідною частиною статті 72 КК (1960 р. – В.Б.), засуджена особа підлягає звільненню від покарання органом, що виконує покарання^[248]. Інколи законодавець вказує умови при яких особа може бути звільнена від покарання за ці злочини, якщо вона вчинила і інші злочини. Наприклад, амністія не поширюється на осіб, вчинивших в період ухилення від військової служби, крім вказаних в статті 1 Закону, інші злочини, за які діючим законодавством передбачено покарання більш двох років позбавлення волі (ст. 5 Закону СРСР від 1 листопада 1991 р. “Про амністію військовослужбовців, які ухилились від військової служби”^[249].

3) Для третього виду актів амністії характерним є те, що застосування амністії залежить в першу чергу від індивідуальних ознак особи. В цих випадках останній звільняється від кримінальної відповідальності чи покарання від всіх злочинів або від частини злочинів. Для першого випадку характерним є Указ Президії Верховної Ради УРСР від 25.08.1991 р. “Про амністію з нагоди прийняття Акту про проголошення незалежності України”. Згідно з яким амністія була застосована до десяти осіб, незалежно від того, які вони вчинили злочини^[250].

Для другого випадку характерним є те, що амністія застосовується не до всіх злочинів які вчинили ці особи, а тільки до тих злочинів, які органічно пов’язані з соціальним статусом останніх. Так, згідно з ст. 6 постанови Президії Верховної Ради СРСР від 11 грудня 1989 р. “Про порядок застосування постанови Президії Верховної Ради СРСР “Про амністію колишніх військовослужбовців контингенту радянських військ в Афганістані, які вчинили злочини” і Указу Президента України від 1 липня 1992 р. “Про підтвердження факту амністії громадян України – колишніх військовослужбовців контингенту радянських військ в Афганістані, які вчинили злочини”, особа, яка вчинила кілька злочинів, звільняється від кримінальної відповідальності і покарання тільки за те з них, яке вчинено під час проходження військової служби в Афганістані^[251].

Таким чином, слід визнати, що звільнення від кримінальної відповідальності за одну частину злочинів на підставі закону про амністію та одночасно призначення покарання за інші злочини під час судового розгляду кримінальної справи – є правомірним для всіх видів актів амністії незалежної України, за виключенням випадків, коли причина не застосування амністії до осіб – носить безумовний характер і передбачена наприклад, ст. 7 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р.