2. Закриття провадженням

«Пантелеєнко проти України» (Panteleyenko v Ukraine), 11901/02, 29 червня 2006 року.

70. ... В цій справі судові рішення про закриття кримінального провадження проти заявника сформульовано таким чином, що немає сумнівів щодо їхньої суті, що заявник скоїв інкримінований йому злочин. Зокрема, Деснянський суд зазначив, що матеріали справи містять достатньо доказів щодо встановлення факту підробки заявником нотаріального документа та вчинення недійсної нотаріальної дії, єдиною причиною для припинення провадження є недоцільність переслідування у випадку малозначущості злочину... На думку Суду, формулювання Деснянського суду самі по собі були достатніми для встановлення факту порушення презумпції невинуватості. Той факт, що позов заявника про компенсацію відхилено на підставі висновків, зроблених в ході кримінального провадження, тільки загострив ситуацію. Хоча Деснянський суд дійшов висновку після слухання, проведеного в присутності заявника, що попередні провадження були не кримінальними за природою та їм бракувало багатьох елементів, зазвичай властивих кримінальному розгляду. У зв’язку з цим не можна дійти висновку, що судовий процес закінчився чи мав закінчитися «доведенням вини заявника відповідно до закону». За таких обставин, Суд вважає, що аргументи, представлені Деснянським судом, підтверджені під час апеляційного розгляду, а також відхилення клопотання заявника про компенсацію на тих же підставах становлять порушення принципу презумпції невинуватості.

«Марціано проти Італії» (Marziano v Italy), 45313/99, 28 листопада 2002 року.

29. ... В цьому контексті Суд зазначає, що суддя, який провадив попереднє розслідування, дійшовши такого ж висновку щодо кваліфікації, не поділяв правовий аналіз, який надала прокуратура. Зокрема, він не поділяв оцінку, яку прокуратура зробила за результатами допиту Х. та різних висловлювань, які Х. робила в ході розслідування цієї кримінальної справи та паралельної процедури цивільного судового позову. Відповідно, було б цілком логічно, щоб суддя, який провадив попереднє розслідування — який розумів, що він повинен був ухвалити вмотивоване рішення — пояснив, чому, будучи цілком згідним з вимогами прокуратури, він прийняв рішення припинити судове переслідування. З огляду на те, що розбіжність у поглядах з прокуратурою стосувалась радше фактів та їхньої оцінки, аніж їхнього правового оцінювання, було нормальним, що суддя, який провадив попереднє розслідування, вказав на ці факти у своєму рішенні.

Вчиняючи так, суддя, який провадив попереднє розслідування, висловив припущення — наразі передбачуване, як на це вказав уряд, статтею 125 положень застосування Кримінально-процесуального кодексу — про можливий результат, яким міг би завершитись судовий розгляд в разі, коли справу б передали судді-засідателю. Суддя обмежився заувагою про те, що хоч були вірогідні мотиви підозрювати, що заявник вчинив правопорушення, яке було предметом спору, інші доводи переконували в тому, що у суді обвинувачення не мало б багато шансів досягти успіху. Крім того, він не обмежився лише заувагою про той вплив, який судовий процес міг справити на Х., а й надав характеру недостовірності окремим деталям, які повідомила Х. Насамкінець він підкреслив, що достовірність характеру заяв Х. може бути піддана сумніву.

30. На підставі цього Суд визнає, що суддя, який здійснював попереднє розслідування і, до речі, знав про наявність спору між заявником та його колишньою дружиною,мав право вирішувати, керуючись власним сумлінням, в який спосіб він повинен був висловлювати свою думку щодо розвитку та завершення спору. Певно, він мав поставити перед собою питання про те, чи вжиті остаточні твердження були за своїм характером та рівнем такими, що могли б бути сприйняті як формулювання вини. Водночас, попри на вжиті в розпорядженні від 17 квітня 1998 року визначення, Суд вважає, що в цьому рішенні відбито «стан недовіри» і нема констатації вини.

31. Тому, слід розрізняти рішення, в яких відбито те, що відповідна особа є винною, від тих, які обмежуються констатацією підозри. Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як другі під час численних розглядів визнавали такими, що відповідають духові статті 6 Конвенції...

32. За цих обставин Суд не може дійти висновку про порушення презумпції невинуватості в цій справі.

3. Призначення покарання

«Е.К. проти Туреччини» (E K v Turkey), 28496/95, 7 лютого 2002 року

54. На думку Суду, інтерпретація відповідних правових норм, до якої вдався державний суд безпеки з метою ухвалити вирок заявниці під час другого етапу судової процедури і яка була підтверджена касаційним судом, перебувала в межах, які можна було б підставно передбачити за умов цієї справи. Суд визнав, що засудження заявниці відповідно до статті 8 закону від 1991 року узгоджувалось із принципом «nulla poena sine lege» (ніякого покарання без закону), закріплено в статті 7.

55. На противагу цьому заявниця скаржилась, що її засуджено до позбавлення свободи відповідно до вимог другого абзацу статті 8, застосовного спеціально до головних редакторів, тоді як для видавців передбачено покарання лише у вигляді штрафу. У зв’язку з цим уряд підкреслив, що застосування другого абзацу статті 8 стосовно видавців передбачає легше покарання, аніж те, що застосовне відповідно до першого абзацу статті 8. Якщо таке видається можливим, то скоріш за все другий абзац статті 8 є lex specialis, який має правову силу для головних редакторів та видавців періодичних видань, і засудження заявниці як видавця неперіодичного видання базувалось в цьому випадку — за аналогією — на розширеному тлумаченні правила, яке було викладене в цьому ж абзаці і стосувалось мір покарання головних редакторів...

56. За цих умов, Європейський суд вважає, що засудження заявниці до позбавлення свободи було несумісним із принципом «nulla poena sine lege» (ніякого покарання без закону), закріпленого в статті 7.

57. Відповідно, порушено статтю 7 Конвенції.

«Бемер проти Німеччини» (Böhmer v Germany), 37568/97, 3 жовтня 2002 року

61. Суд насамперед відзначає, що відповідно до статті 56 Кримінального кодексу, виконання вироку, який передбачає позбавлення свободи, призупиняють, якщо можна розраховувати, що вирок служитиме засудженому як попередження і що він не здійснюватиму нові злочини в майбутньому, навіть без впливу, спричиненого відбуванням покарання. Роблячи такий прогноз, кримінальний суд має враховувати особу засудженого, його стаж злочинної діяльності, обставини скоєного ним злочину, його поведінку після злочину, умови його життя та наслідки, яких можна очікувати в зв’язку з відстрочкою.

62. Суд готовий вважати ... що рішення про скасування відстрочки, оскільки воно спирається на думку, сформовану з урахуванням досвіду минулого, що засуджений не справдив очікувань, якими обґрунтовано таку відстрочку, може бути не більш як корекцією первісного прогнозу.

63. Частина 1 статті 56f Кримінального кодексу, однак, вимагає, щоб суд обґрунтовував цю оцінку на встановлений ним факт скоєння цієї особою кримінального правопорушення в період пробації.

64. У цій правовій ситуації, мотиви, наведені в рішенні апеляційного суду, не обмежувалися оцінкою особи заявника або характеристикою «підозри» в тому, що заявник під час випробувального терміну скоїв кримінальне правопорушення.

65. На думку Суду, апеляційний суд, засідаючи як інстанція, що здійснює нагляд за виконанням покарань, узяв на себе роль Гамбурзького окружного суду — суду належної юрисдикції для ухвалення рішень у першій інстанції — і недвозначно заявив про те, що заявник є винуватим у скоєнні кримінального правопорушення. Це засвідчують чіткі формулюванням його «упевненості» в тому, що заявник вчинив шахрайство... Цей висновок підкріплюється тією обставиною, що апеляційний суд постановив вислухати свідчення відповідно до статті 308 Кримінально-процесуального кодексу, а в своєму рішенні дав суттєву і детальну оцінки доказової сили цих свідчень ...

69. Суд, за таких обставин, вважає, що мотивувальна частина рішення Гамбурзького апеляційного суду від 14 жовтня 1996 року порушила презумпцію невинуватості, яка є характерною рисою умов справедливого судового розгляду.

«Геерінґс проти Нідерландів» (Geerings v Netherlands), 30810/03, 1 березня 2007 року.

43. ... Після того, як вина обвинувачуваного в скоєнні такого правопорушення належним чином доведена, пункт 2 статті 6 застосовувати в зв’язку з твердженнями щодо особи обвинуваченого і його поведінки, які є частиною процедури призначення покарання, не можна, якщо лише характер і ступінь таких звинувачень не дорівнює висуненню нового «обвинувачення» за автономним змістом цього поняття в Конвенції...

44. Суд у низці справ готовий розцінювати конфіскаційне провадження, що здійснюватиме внаслідок засудження, як таке, що становить частину процедури призначення покарання і, отже, виходить за межі застосування пункту 2 статті 6 (див., зокрема, «Філліпс» (Phillips) ... і «ван Офферен проти Нідерландів» (Van Offeren v. the Netherlands) (ухв.), № 19581/04.). Спільними для цих справ рисами є те, що заявника засуджено за правопорушення в сфері обігу наркотиків; що його і далі підозрювали у скоєнні додаткових правопорушень, пов’язаних із наркотиками; що йому очевидно належало майно, джерело походження якого не могло бути встановлене, і що це майно, як можна було обґрунтовано припускати, було набуте в результаті протиправної діяльності, а також те, що заявник не надав задовільного альтернативного пояснення.

45. Ця справа має додаткові характеристики, що відрізняють її від справ «Філліпс» і «Ван Офферен».

46. По-перше, апеляційний суд встановив, що заявник дістав неправомірну вигоду внаслідок відповідних злочинів, хоча в цій справі не доказано, що він мав якесь майно, джерело походження якого він не міг достатньо пояснити. Апеляційний суд дійшов такого висновку, гіпотетично екстраполюючи на основі суміші фактів і суджень, що містилися в поліційних звітах.

47. Суд вважає, що «конфіскація», яка є результатом засудження, або, якщо вживати той самий вислів, що й у Кримінальному кодексі Нідерландів, «позбавленням переваг, здобутих протиправним шляхом», є заходом (maatregel), який не годиться застосовувати до майна, щодо перебування якого в розпорядженні відповідної особи немає відомостей, а тим більше, якщо цей захід пов’язаний зі злочинним діянням, в учиненні якого особа фактично не була визнана винуватою. У разі, якщо не встановлено поза розумним сумнівом, що відповідна особа справді скоїла такий злочин, і якщо факт здобуття якоїсь переваги протиправним або іншим шляхом не може бути встановлений, то такий захід може бути обґрунтований лише наявністю презумпції винуватості. А це навряд чи можна вважати сумісним з пунктом 2 статті 6...

48. По-друге, на відміну від справи «Філіпс» і «Ван Офферен», оспорювана постанова стосувалася саме злочинів, щодо яких заявника насправді виправдано.

49. ... Пункт 2 статті 6 закріплює загальну норму, відповідно до якої після остаточного виправдання не припустимо вже навіть висловлювати підозри щодо невинуватості обвинуваченого.

50. У висновку апеляційного суду, втім, не просто висловлено підозри. Він дорівнює до визначення винуватості заявника, хоч заявникову вину й «не доведено в законному порядку»...

51. Отже, було порушення пункту 2 статті 6.

4. Виправдання

а. Наслідки

«Ґіссе проти Франції» (Guisset v France), 33933/96, 26 вересня 2000 року.

68. Суд зазначає, що в цій справі, попри виправдання заявника, у мотивувальній частині рішення суду в справах дисциплінарних проступків (у сфері бюджету і фінансів) від 12 квітня 1995 року прямо зазначено, що заявник «порушив Положення про доходи і витрати державного бюджету і підлягає покаранню, передбаченому статтею 5 Закону від 25 вересня 1948 року (зі змінами)». Суд у цьому зв’язку зазначає, що мотивувальна частина рішення становить єдине ціле з його резолютивною частиною і невіддільна від неї...

69. Отже, заявника визнано винним і таким, на кого належить накласти штраф. Окрім того, суд у справах дисциплінарних проступків (у сфері бюджету і фінансів) у прямій формі відхилив всі його скарги посиланням на Конвенцію. Відповідно, те, що його зрештою звільнили від покарання, якому він підлягав, не можна, зважаючи на обставини, в яких скоєно правопорушення, розглядати як засіб виправлення стверджуваного порушення.

70. Отже, з урахуванням як мотивувальної, так і резолютивної частини рішення Суду у справах дисциплінарних проступків (у бюджетно-фінансовій сфері) від 12 квітня 1995 року, Суд робить висновок, що заявник не втрачає статусу «потерпілого» за змістом статті 34 Конвенції...

«Вассиліос Ставропулос проти Греції» (Vassilios Stavropoulos v Greece), 35522/04, 27 вересня 2007 року.

38. ... Відповідно до прецедентної практики Європейського суду, якщо рішення про виправдання набуло остаточного характеру — навіть коли йдеться про виправдання на користь сумніву відповідно до пункту 2 статті 6 — висловлення сумніву щодо вини, в тому числі й того сумніву, який містяться в мотивах виправдовувального вироку, не є сумісним з презумпцією невинуватості...

39. Суд вважає, що згідно з принципом «in dubio pro reo» (в разі сумніву — на користь обвинувачуваного), який є окремим формулюванням принципу презумпції невинуватості, не повинно бути жодної якісної розбіжності між припиненням слідства чи судового розгляду через брак доказів та припиненням слідства чи судового розгляду в результаті визнання безсумнівної невинуватості особи. Справді, виправдовувальні вироки не розрізняються на підставі мотивів, які ухвалює суддя в кримінальній справі. Навпаки, в контексті пункту 2 статті 6 Конвенції резолютивну частину виправдовувального вироку ухвали має поважати будь-який інший орган, який прямо чи опосередковано висловлюється щодо кримінальної відповідальності заявника.

40. В цій справі Суд зауважує, що судові інстанції адміністративної юрисдикції відверто та без жодного застереження з метою виправдати власний висновок про те, що помилка заявника була умисною, наголошували на тому факті, що заявника виправдано на користь сумніву. Як і державна рада, так і адміністративний апеляційний суд вжили терміни, які виходили за межі адміністративного спору та не залишали жодного сумніву щодо передбачуваних намірів заявника не вносити до своєї декларації всі об’єкти нерухомості, якими він володів. З огляду на викладене вище, доводи державної ради та адміністративного апеляційного суду не узгоджувались із дотриманням принципу невинуватості.

41. Отже, порушено пункт 2 статті 6 Конвенції.

b. Обов’язковість дотримання

«Асанідзе проти Грузії» (Assanidze v Georgia) [GC], 71503/01, 8 квітня 2004 року.

172. У цій справі державні органи Аджарії тримали заявника під вартою для цілей, зазначених у пункті 1(c) статті 5, з 11 грудня 1999 року — дня, коли його обвинувачено у вчиненні злочину в новому кримінальному провадженні ... Однак це провадження закінчилося тим, що 29 січня 2001 року його виправдав і розпорядився негайно звільнити Верховний суд Грузії ... Відтоді заявник залишався під вартою, попри те, що розгляду його справи не поновили і не видано жодного наказу щодо подовження строку ув’язнення. Отже, з 29 січня 2001 року не було передбаченої законом чи судом підстави для тримання заявника під вартою, і, тому, воно не може бути виправдане жодним із підпунктів пункту 1 статті 5 Конвенції...

174. Як видно з матеріалів справи, центральні державні органи неодноразово вказували на брак підстав для тримання заявника під вартою. Центральні судові та адміністративні органи прямо заявляли аджарській владі, що позбавлення заявника свободи є свавільним актом за національним законодавством та статтею 5 Конвенції. Однак їхні численні нагадування та телефонування з вимогою звільнити заявника залишалися без відповіді...

175. Суд вважає, що тримання особи під вартою упродовж невизначеного і непередбачуваного періоду — тим паче, якщо таке тримання не ґрунтується на конкретному положенні закону або судовому рішенні, — є несумісним із принципом правової визначеності ... та свавільним і суперечить основоположним принципам верховенства права.

176. Отже, оскільки з 29 січня 2001 року заявника утримували під вартою свавільно, Суд визнає порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

c. Подальше провадження в порядку цивільного судочинства

«Рінґвольд проти Норвегії» (Ringvold v Norway), 34964/97, 11 лютого 2003 року.

38. ... Той факт, що акт, який може бути підставою для внесення позову про відшкодування збитків до законодавства про делікти, так само охоплюється суттєвими елементи складу кримінального правопорушення, не може, попри його тяжкість, давати достатні підстави для того, щоб вважати особу, що ніби відповідальна за діяння, розглядуване в зв’язку з справою про делікт, такою, якій «висунуте кримінальне обвинувачення». Так само не дає підстав для такої кваліфікації і той факт, що для встановлення цивільно-правових наслідків такого діяння використовують докази, прийняті в межах розгляду кримінальної справи...

... в той час як звільнення від кримінальної відповідальності треба враховувати в розгляді позову про відшкодування, це не має унеможливлювати встановлення цивільно-правового зобов’язання за виплату відшкодування збитків, що випливає з тих самих фактів, на основі менш суворих критеріїв доведеності.

У цій справі спірна ухвала національного органу про відшкодування збитків, яка була постановлена в окремому від виправдувального вироку рішенні, не стверджує ні прямо, ні по суті, що для притягнення заявника до кримінальної відповідальності за обвинуваченнями, які з нього зняли в виправдувальному вироку, були виконані всі умови... Подальший розгляд цивільного позову не був несумісним з цим виправдувальним вироком і не «скасовував» його.

39. Крім того, мета визначення цивільної відповідальності за виплату відшкодування, на відміну від притягнення до кримінальної відповідальності, насамперед полягала в компенсації шкоди і страждань, завданих потерпілій особі. Суму відшкодування — 75000 норвезьких крон — можна було вважати обґрунтованою, з огляду на заподіяну шкоду. Здається очевидним, що ні ціль присудженого відшкодування, ні його розмір не надавав цьому заходові характеру кримінального покарання за змістом пункту 2 статті 6.

40. Виходячи з цього, Суд не вважає, що позов про відшкодування збитків становив висунення заявникові нового «кримінального обвинувачення» після його виправдання.

41. ... Суд повторює, що результат провадження в кримінальній справі не був вирішальним для розв’язання питання про відшкодування. У цій справі ситуація була протилежною: попри виправдання заявника, була юридично реальна можливість для присудження компенсації. Попри висновок, досягнутий у рамках кримінальної справи проти заявника, справа про відшкодування, отже, не була прямим безпосереднім продовженням першої. У зв’язку з цим її можна чітко відрізнити від тих, . у яких Суд встановив, що відповідне провадження було наслідком і супутньою обставиною кримінального процесу, і що до першого буде застосовним пункт 2 статті 6.

42. Як підсумок, Суд робить висновок, що до провадження, пов’язаного з позовом про відшкодування, до заявника пункт 2 статті 6 не був застосовним і що тому це положення в справі порушено не було.

d. Точність офіційних документів

«Джемалеттін Джанни проти Туреччини» (Сemalettin Canli v Turkey), 22427/04, 18 листопада 2008 року.

40. Суд узяв до уваги ці Положення і відзначає, що в них детально викладено обставини, за яких поліція може зберігати і передавати в інші державні відомства персональні відомості, а також відбитки пальців осіб, обвинувачених і засуджених за вчинення кримінальних злочинів. Для цієї справи особливе значення має те, що ці Положення дозволяють поліції зберігати в своїх архівах інформацію щодо осіб, обвинувачених у серйозних правопорушеннях, зокрема про членство в незаконних організаціях, тобто таке правопорушення, щодо якого заявникові колись висували обвинувачення, але згодом, 1990 року, зняли їх.

41. Ці Положення також містять вказівки щодо коригування і контролю правильності інформації, що зберігається в поліційних досьє. Згідно з ними, поліція зобов’язана внести до своїх досьє всю інформацію щодо результатів будь-якого кримінального провадження, пов’язаного з такими обвинуваченнями...

42. Проте, як зазначено вище, викладені в звіті відомості були не тільки помилковими, але й не мали жодної згадки про виправдання заявника і закриття кримінальної справи. Крім того, коли 2003 року цей звіт надіслано в суд Анкари, то рішення, винесені в 1990 році до нього не внесли. Ці недоліки, на думку Суду, суперечили однозначним вимогам Положень про поліцію й призвели до ліквідації ряду істотних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством для захисту прав заявника відповідно до статті 8 Конвенції.

43. Отже, Суд вважає, що підготування і подання поліцією відповідного звіту до суду Анкари не були здійснені «згідно з законом», за змістом пункту 2 статті 8 Конвенції.

5. Доступність протоколів судових засідань

«З. проти Фінляндії» (Z v Finland), 22009/93, 25 лютого 1997 року.

111. Щодо оскаржуваного відкриття широкого доступу до розглядуваних відомостей медичного характеру, починаючи з 2002 року, Суд відзначає, що наказ про встановлення десятилітнього терміну нерозголошення не відповідає побажанням або інтересам сторін у судовому процесі, які всі без винятку клопотали про триваліший термін...

112. Суд не переконаний, що, призначаючи термін на десять років, національний суд надав достатнього значення інтересам заявниці. Слід пам’ятати, що внаслідок оприлюднення відповідної інформації на судовому процесі без її згоди, її право на повагу до особистого й сімейного життя вже зазнало серйозного втручання. Подальше втручання, якого б вона зазнала, якщо медичні відомості про неї стали б надбанням гласності за десять років, не мало б підстав, які б можна було визнати за достатні, з огляду на те, щоб переважати її інтерес у збереженні медичних відомостей конфіденційними протягом тривалішого часу. Якщо рішення дозволити такий доступ до цих матеріалів, починаючи з 2002 року, буде виконане, то це дорівнюватиме непропорційному втручанню в її право на повагу до її особистого й сімейного життя на порушення статті 8...

«Краксі проти Італії (No 2)» (Craxi v Italy), 25337/94, 17 липня 2003 року.

75. Суд нагадує, що в цій справі було розголошення інформації приватного характеру, несумісне зі статтею 8 Конвенції. Звідси випливає, що після того, як розшифрування здали на зберігання до канцелярії під її відповідальність, органи влади не виконали свого зобов’язання дбати про безпечне зберігання з метою гарантувати право заявника на повагу до його особистого життя. Суд, окрім цього, зауважує, що в цьому випадку, здається, не було проведене ефективне розслідування з метою встановлення обставин, за яких журналісти дістали доступ до розшифрувань записів розмов заявника і, якщо було б треба, покарання осіб, відповідальних на такі недоліки.

76. ... Отже, було порушення статті 8 Конвенції ...