Печать
PDF

Розділ 5. Морфологія мистецтва - § 3. Характеристика родо-жанрової диференціації основних видів мистецтва

Posted in Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

 

 

§ 3. Характеристика родо-жанрової диференціації основних видів мистецтва


Серед численних видів мистецтва, що набули сьогодні розвитку, зазвичай виокремлюють ті, які найбільш повно уособлюють сутність мистецтва, є його класичними складовими: декоративно-прикладне мистецтво, архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика, хорео­графія, література, театр, кіно.

Декоративно-прикладне мистецтво вважається одним із давні­ших видів художньої творчості, результати якої мають не тільки мис­тецьку цінність, а й утилітарну. За основними принципами диферен­ціації цей вид мистецтва входить до складу зорових, образотворчих, просторових, статичних його видів. Внутрішня класифікація декоративно-прикладного мистецтва здійснюється за його родовою модифікацією, в основу якої покладені такі ознаки: матеріал, що ви­користовується, технологія виготовлення, функції твору. Так, матеріал виготовлення дозволяє виокремити в декоративно-прикладному мис­тецтві метал, кераміку, скло, срібло, бронзу, фарфор, фаянс тощо; технологія виготовлення — розпис, різьблення, карбування, литво та ін.; функції — побутові вироби, декоративно-оформительське мистецтво, оформлення інтер’єру і т. д. Особливістю декоративно-прикладного мистецтва вважається його органічний зв’язок із ремеслом, промисло­вістю, а також з такими видами мистецтва, як архітектура, скульптура, живопис і графіка. Воно безпосередньо пов’язане з прикрашенням самої людини, свідченням чого є розвиток мистецтва одягу (костюму) і ювелірного. Розширення промислового виробництва обумовило ви­никнення художньої промисловості, пов’язаної з об’єднанням вироб­ничого процесу і художньої діяльності.

Архітектура — один із найдавніших видів мистецтва, у якому синтезовані утилітарне призначення і художня спрямованість. Твори архітектури — споруди, комплекси споруд, завдяки яким забезпечу­ється формування просторового середовища за законами зручності й краси, задоволення художніх і соціально-побутових потреб суспіль­ства. Згідно з існуючими критеріями класифікації мистецтва архітек­туру відносять до його зорових, необразотворчих, просторових, ста­тичних видів. її внутрішній склад включає такі роди: суспільна архі­тектура, житлова, виробнича. На думку римського архітектора Вітрувія, ці роди повинні відповідати таким головним вимогам: корисність, міцність, краса. Художній задум втілюється в цьому виді мистецтва такими засобами, як масштаб, фактура будівельних матеріалів, ритміч­не і пропорційне співвідношення, об’єм і т. ін. У зв’язку з тим, що будь-яке будівництво вимагає складних розрахунків, архітектура пов’язана з наукою, у ній утілюються як наукові, так і технічні досяг­нення, вона пристосовується до природно-кліматичних умов, до спо­собу життя того чи іншого народу. Історія розвитку архітектури свід­чить про її синтез із живописом, скульптурою, декоративно-прикладним мистецтвом.

Скульптура входить до складу зорових, образотворчих, просторово- статичних видів мистецтва. Цей вид мистецтва відтворює дійсність у пластичних образах за допомогою таких засобів, як об’єм, силует, фактура, світло і тінь, композиція, ритм, симетрія, контур і т. д. Мате­ріалом для скульптурних творів можуть виступати мармур, глина у ви­гляді кераміки, теракоти, майоліки, граніт, гіпс, бронза, різні метали, дерево та ін. Зазвичай класична скульптура пов’язана із зображенням постатей людей, тварин, а інколи — з пейзажем і натюрмортом. Роз­різняють скульптуру велику, яка використовується для прикрашення площ, парків, садів тощо, і малу, переважно камерного характеру, яка призначена для інтер’єру. Велика скульптура завжди пов’язана з архі­тектурним і природним середовищем, виступає в синтезі з іншими видами мистецтва (перш за все з архітектурою). Мала скульптура най­частіше за все пов’язана з декоративно-прикладним видом мистецтва (медальєрне мистецтво, гліптика).

У скульптурі виокремлюють такі її роди, як монументальна, у тому числі й монументально-декоративна, і станкова. Монументальна скульп­тура завжди пов’язана з архітектурою. Вона, як правило, має великі розміри й власну внутрішню структуру, включаючи монумент або пам’ятник. Монументально-декоративна скульптура використовується для прикрашення мостів, будівель, парків тощо, а також до неї відно­сять надгробники, меморіальні комплекси. Станкова скульптура існує самостійно, не має прямого декоративного або утилітарного призна­чення. І монументальна, і станкова скульптура об’єднують такі форми: голова, портретний бюст, торс, статуя, скульптурна група.

Особливості об’ємних параметрів скульптури дозволяють поді­лити її на круглу і рельєфну. Кругла скульптура, яка може бути огля­нута з багатьох кутів зору, з усіх боків, є тривимірним об’ємним ви­твором. У рельєфі зображення нібито виступає з площини. Залежно від того, наскільки зображення виступає з площини, у рельєфі виокрем­люють барельєф, горельєф, койланогриф.

До образотворчих, просторово-статичних, зорових видів мистецтва відносять живопис. Цей вид мистецтва відрізняється тим, що відтворює реальність за допомогою кольору на будь-якій площині. Виражально- зображувальними засобами живопису є колір, лінія, світлотінь, колорит, малюнок, композиція, фактура тощо. Зображення створюється на осно­ві законів перспективи, лінії, світлотіні, ритму, композиції і т. п.

Родами живопису вважаються монументальний, монументально- декоративний, декораційний, станковий, іконопис, панорама, діорама та ін. Його відрізняє жанрове розмаїття: пейзаж, портрет, натюрморт, історичний, міфологічний, побутовий жанри і т. д. Для створення жи­вописних полотен використовуються різні техніки — фреска, мозаїка, вітраж, олійний розпис, акварель, темпера, пастель, енкаустика, гуаш і т. ін.

За своїми характеристиками до живопису наближена графіка, у якій нерозривно пов’язані малюнок і силует. Цей вид мистецтва ґрунтується на створенні художньої форми завдяки використанню переважно чорно-білого малюнка, що різними засобами наноситься на різну площину. Особливостями графіки також є імпровізаційність, ефект незакінченості (через те що графіка не створює повнокольорової картини світу), умовність, лаконічність. Вона перетворилася в само­стійний вид мистецтва в добу Відродження, хоча існувала з давніх часів. Сьогодні за принципом призначення в графіці виокремлюють: графіку репродукційну; супровідну (пов’язану з ілюстрацією книжок, журналів та ін.); промислову (афіші, етикетки, рекламні зображення і т. д.); підготовчу (етюд, ескіз тощо); плакат, станкову графіку.

Використання в цьому виді мистецтва різних матеріалів і технік дозволяє виокремити мокру і суху графіку. До створених у техніці мокрої графіки творів належать такі, що виконані з допомогою бістру (матеріал, виготовлений із соснової сажі), сепії (пігмент бузкового кольору, виділений із каракатиці), акварелі, пастелі. Для творів сухої графіки використовують сангіну, графіт, крейду, вугілля та ін.

Значного поширення набула друкована графіка, яка відрізняється тим, що зображення, виконані спеціальними техніками на певній осно­ві, покриваються фарбою з допомогою різних технік друку, відбива­ються на папері великими тиражами. Варіантами друкованої графіки є: літографія, ксилографія, ліногравюра, офорт. Друкована графіка діс­тала назву гравюри. Гравюра може бути опуклою, коли фарба покриває поверхню опуклого малюнка (ксилографія, ліногравюра), і поглибле­ною, коли фарба заповнює заглибину (гравюра на металі). Разом зі станковими гравюрами (естампами) існує книжкова гравюра (ілюстра­ції тощо). Такими чином, графіка об’єднує малюнок і друковані худож­ні зображення.

На відміну від інших видів мистецтва музика є таким його різно­видом, у якому художні твори створюються за допомогою звуків. Музика входить до складу слухових, часово-динамічних, необразо- творчих видів мистецтва. Засобами виразності в ній виступають звук, інтонація, ритм, мелодія, темп, метр, тембр, фактура, поліфонія, гармонія, композиція. Родо-жанрова характеристика музики й до сьогод­ні залишається достатньо складною і не до кінця визначеною. Най­більш поширений сьогодні розподіл музики на такі основні роди, як інструментальна, вокальна й вокально-інструментальна. До складу інструментальної музики зазвичай включають камерну — соната, сюїта, прелюдія, ноктюрн, фуга, варіація і т. д., і симфонічну — сим­фонія, симфонічна фантазія, концерт та ін. Вокальну та вокально- інструментальну музику представляють: романс, кантата, ораторія, опера, пісня, хорал, меса тощо. Музичні твори може виконувати різний склад виконавців — оркестр, хор, дует, тріо, квартет, квінтет і т. ін. Крім того, музика може бути одноголосною й багатоголосною, у ній розрізняють гомофонно-гармонічну музику, гетерофонію і поліфонію. Музика здатна витончено розкрити відтінки почуттів, психічних станів, відбивати емоційне переживання з усіма його відтінками і динамікою. Вона не існує поза поєднанням композиторської та виконавської май­стерності.

Музика органічно пов’язана з таким видом мистецтва, як хореогра­фія, або мистецтво танцю, у якому рух людського тіла сполучений із музикою. Це дає можливість вважати хореографію видовищним видом мистецтва, у якому присутні й часові (динамічні), й просторові (статич­ні), образотворчі й необразотворчі начала. Виражальними засобами цього виду мистецтва є рух, ритм, умовність, динамічність тощо. У ство­ренні хореографічних творів беруть участь три митці: хореограф, ком­позитор, виконавець, без яких їх існування неможливе.

Історія хореографії бере початок із давніх часів, коли танець був безпосередньо вплетений у ритуальні й обрядові дії, супроводжував людину в усі моменти її життя, а потім поступово перетворився в само­стійний вид мистецтва. У ньому розрізняють побутовий і сценічний танець; класичний і характерний; бальний і народний. У кожному з цих танців існує сольний, ансамблевий, масовий різновиди.

Поєднання хореографії з театром стало основою такого явища, як балет. У балеті, як правило, існує сюжет (хоча танець може бути й без­сюжетним), який розкривається завдяки хореографічній дії. Через та­нець розкривається характер, стан дійових осіб. У балеті використо­вуються також елементи пантоміми. Структурно його поділяють на героїчний, драматичний, комічний, балет-феєрію.

До провідних видів мистецтва відносять художню літературу, у якій носієм образності є слово. Це необразотворчий, часовий (дина­мічний) вид мистецтва. Для нього характерне звернення до всіх проблем, пов’язаних із природним і соціальним життям, з духовним світом людства й окремої людини. Фахівці вважають, що в умовах синкретиз­му література як усна словесна творчість існувала в органічній єднос­ті з музикою і хореографією. Вона завжди була і сьогодні є наближеною до філософії, охоплює все, що так чи інакше цікавить дух, має безмеж­ні можливості відтворення дійсності в усіх її проявах. Література існує в усному і писемному різновидах. Усна література безпосередньо пов’язана з фольклором і являє собою мистецтво відтворення світу людським голосом, який несе емоційно забарвлену думку. У своїй більшості вона об’єднана з іншими видами мистецтва. У письмовому різновиді цей вид мистецтва власне й утвердився як самостійний.

Літературу розподіляють на два типи (форми): поезію і прозу. Під­ставою для цього є специфіка внутрішньої організації художнього тексту. Водночас зазначені типи літератури залежно від особливостей художнього втілення світу поділяються на три роди: лірика, епос, дра­ма (або ліричний, епічний, драматичний). Кожен із літературних типів і родів охоплює певні жанри: лірика — вірш, гімн, поема, сонет і т. д.; епос — оповідь, повість, нарис, роман та ін.; драма — драма, трагедія, комедія, трагікомедія. Виражальними засобами цього виду мистецтва зазвичай виступають тропи: метафора, гіпербола, епітет, порівняння, алегорія тощо.

Процес художнього розвитку, поширення взаємозв’язку між видами мистецтва дозволив естетикам ХХ ст. констатувати наявність у літера­турі нових її родів: кіносценарій, радіосценарій, телесценарій. Разом з тим з’явилась можливість говорити про існування різних форм буття та сприйняття літератури — візуальних, аудіо- та аудіовізуальних.

Театральне мистецтво, або театр, акторське мистецтво, є видом мистецтва, який художньо-образно відтворює дійсність у формах дра­матичної дії, сценічної гри, вистави, що виконується акторами перед глядачами. Театр об’єднує в собі статично-динамічні (просторово- часові), образотворчі й необразотворчі види мистецтва. Тому театр визначається як синтетичний, видовищний вид мистецтва. У ньому використовуються всі виражальні засоби тих видів мистецтва, які він об’єднує, — літератури, музики, хореографії, живопису тощо. Театр також має власні виражальні засоби — мізансцена, умовність, підтекст, жести, міміка і т. д. Вважається, що театр — один з видів мистецтва, який вимагає безпосередньої участі глядача в творчому процесі, по­требує емоційного контакту між акторами та глядачами, сценою та залою. Театральне мистецтво — мистецтво драматичне, яке виявляє себе в жанрі драми, комедії, трагедії, музичної драми, мелодрами, фарсу та ін.

Твором театрального мистецтва є вистава, яка складається з актів, картин. Створення вистави об’єднує творчу діяльність у першу чергу таких митців, як драматург, режисер, актор, художник, композитор, та передбачає участь у художніх пошуках сценографа, хореографа, гри­мера, бутафора тощо. Діяльність усіх митців підпорядковується за­думу режисера, який на основі драматургічного твору, власного твор­чого задуму здійснює постановку вистави, що базується на подіях, зображує життя в стані конфлікту, руху, розвитку. Успіх, художня зна­чущість театральної вистави значною мірою залежать від гри акторів, від рівня акторської майстерності, яка передбачає використання таких виражальних засобів, як міміка, дикція, пластика, рух, інтонація, ритм, жест та ін.

Родо-видова структура театрального мистецтва ґрунтується на його розподілі на: драматичний театр, музичний, музично-драматичний, ляльковий, театр опери і балету, театр оперети, театр тіней, театр пан­томіми тощо. Зміни в розумінні й осягненні життя призводять й до змін засобів його втілення, тому спостерігається ускладнення не тільки родо-видової класифікації театру, а і його змістовності, образної мови. Розмаїття режисерських шкіл, напрямів, теорій сценічного мистецтва, акторської гри обумовлюють появу і поширення нових родо-видових «варіантів» театру.

Кіномистецтво як синтетичний—просторово-часовий, динамічно- статичний, образотворчо-необразотворчий — вид мистецтва виник наприкінці XIX ст. Прабатьками кіно вважаються театр, фотомисте- цтво, а також досягнення в галузі оптики й хімії. Кінематограф об’єднує літературу, театр, живопис, музику, хореографію, цирк, фотомистецтво та ін. Він використовує накопичені ними виражальні засоби, а також базується на таких, тільки йому притаманних виражальних засобах, як монтаж, ракурс, план, темпоритм, симетрія і т. д. Кількість митців, які стоять у витоків створення кінофільму, значно більша, аніж в інших видах мистецтва: сценарист, режисер, актор, оператор, композитор, художник, монтажер тощо. У кіно існує свій родо-видовий розподіл. Зазвичай розрізнюють художнє, документальне, науково-популярне, анімаційне кіно. Кожен із них має власне жанрове наповнення. У ху­дожньому кіно це драма, мелодрама, комедія, пригодницький фільм або вестерн і т. ін; у документальному — нарис, репортаж, оповідання тощо; у науково-популярному — історико-біографічний, навчальний фільм, історична оповідь про розробки і напрями наукових досліджень та ін. Анімаційне кіно може бути розподілено на мальоване, лялькове, комп’ютерне, графічне або об’ємне і т. д. У жанровому відношенні в мультиплікації виокремлюють жанри, що близькі до жанрів і родів художнього кіно.

Кіно пройшло шлях від німого до звукового, від чорно-білого до кольорового, від стереоскопічного до стереофонічного, сінерамного, голографічного. Будь-який кінофільм орієнтований на розкриття внут­рішнього світу людини, проникнення в душу людини і людства.

Відносно молодим видом мистецтва вважається телебачення, яке водночас є й одним із засобів масової комунікації. Як вид мистецтва телебачення має всі ознаки видовищного, синтетичного його виду. У ньому використані такі виражальні засоби, як світло, ракурс, монтаж, рух камери, ритм, темп тощо. Одна з головних особливостей телебачен­ня — інтимність сприйняття його творів. При цьому даний вид мистецтва об’єднує в собі можливість одночасно використовувати документальні й ігрові начала. Він є мобільним, здатним до використання фактографіч­ного матеріалу, наближеним до подій дійсності і до конкретної людини. Телебачення має унікальну можливість включення глядача в реальну подію, яка відбувається сьогодні і зараз. Цей вид мистецтва відрізняєть­ся тим, що використовує всі надбання художніх пошуків у тих видах мистецтва, які органічно поєднує. Специфіка телебачення полягає й у тому, що споживачі його творінь можуть звертатися до здобутків в усіх галузях духовного життя, що існують і виникають в усіх куточках земної кулі. При цьому телевізійні передачі мають не тільки художнє, а й наукове, політичне, релігійне, правове, моральне, філософське зна­чення. Телебачення має великі перспективи подальшого розвитку, ха­рактеризується високою соціальною значущістю.