§ 2. Моделі морфології мистецтва

Історія людства свідчить, що первісно межі між художньою і неху- дожньою діяльністю (релігійною, комунікативною, життєво-практичною тощо) були невизначеними, невловимими. Синкретизм первісної куль­тури базувався на дифузії різних способів практичного і духовного опанування світом. Первісне суспільство створювало не мистецтво як результат художньої діяльності, а те, що було результатом дій, спрямо­ваних на виконання утилітарної функції — обрядово-магічної, практично- пізнавальної, знаково-комунікативної. Культурам давніх цивілізацій уже було притаманне виокремлення тих цінностей, які можуть бути визна­чені як специфічні художні та віднесені до цінностей мистецтва. Однак і в цей час такі цінності не мали самостійного буття, об’єднувались з іншими, нехудожніми цінностями людської діяльності.

Утілення художньо-образних начал у повсякденну практичну ді­яльність тих часів не вимагало особливих матеріальних засобів, базувалось на використанні засобів усіх елементів практичних людських справ. Іншими словами, художнє освоєння світу впліталося в практич­ну життєдіяльність і формувалося на тлі її різноманітних проявів. Художній процес того часу був в стані нерозподіленості, дифузності, морфологічної аморфності.

Разом із тим саме тоді людина побачила наявність двох суттєво різних можливостей художнього освоєння світу. Це дозволило, як вже було визначено раніше, у часи Античності говорити про мусичні і тех­нічні види мистецтва. Різниця між ними вважалась відносною, але її все ж таки визнавали. Іншими словами, структурування мистецтва почалося з видового розподілу на основі різних принципів і особли­востей художнього освоєння світу, а також використання різних мате­ріалів для створення художніх творів.

У ході історичного розвитку під впливом різних факторів відбу­вався розподіл давньої синкретичності мистецтва, його мусичного і технічного комплексів. Різноманітні конкретні засоби художнього освоєння світу набували самостійного існування, обумовлювали ста­новлення нових видів мистецтва або різновидів уже визнаних видів.

Сьогодні за критерієм особливостей художнього освоєння світу в мистецтві розрізняють такі види: література (словесні мистецтва), образотворче мистецтво (живопис, скульптура, графіка), музика, хорео­графія, архітектура, театр, кіно, декоративно-прикладне мистецтво, телебачення, радіо, відео-арт, фотографія і т. д.

Водночас в основу класифікації мистецтва може бути покла­дений принцип існування художнього образу у вищевизначених його видах у просторі, у часі, а також разом у просторі та часі. За цією ознакою мистецтво розподіляється на такі види: часові (література, музика), просторові (скульптура, архітектура, живопис, графіка, фото­графія) і просторово-часові (кіномистецтво, телемистецтво, театр і т. п.). У багатьох наукових працях визначена ознака виступила осно­вою для розподілу мистецтва на динамічні (література, музика), ста­тичні (скульптура, живопис, графіка, архітектура тощо) і статико- динамічні (кіно, театр, телемистецтво та ін.) його види.

Ще одним критерієм класифікації мистецтва стала внутріш­ня типологія художньо-образних знакових систем. Згідно з нею мистецтво має здатність розмовляти:

-   мовою реальних життєвих вражень людини, відтворюючи пред­мети та явища реального світу такими, якими вона сприймає їх у про­цесі практичного досвіду;

-    особливою, «штучною» мовою, пропонуючи людині те, що від­мінне від того, що вона бачить і відчуває в дійсності.

Види мистецтва першої групи дістали назву образотворчих, це — живопис, скульптура, значною мірою прикладне мистецтво та ін. Види мистецтва другої групи називають необразотворчими, до них належать музика, танець, архітектура тощо. Такі види мистецтва, у яких поєд­нуються якості, притаманні водночас образотворчим і необразотворчим його видам, об’єднуються в групу образотворчо-необразотворчих видів (театр, кіно, телебачення і т. д.).

В естетиці набула поширення і точка зору, згідно з якою мисте­цтво може бути структурованим за принципом способу його сприй­няття. Відповідно до цього критерію в мистецтві виокремлюють слухові, зорові й видовищні (зорово-слухові) види.

Запропоновані видові класифікації мистецтва, безумовно, не є оста­точними й непорушними, абсолютними. Еволюція мистецтва, його ускладнення пов’язане з появою нових видів мистецтва, що ускладнює його класифікаційні принципи. До того ж різниця між видами мистецтва не є абсолютною, вона відносна. Між видами мистецтва не існує прірви, межі між ними постійно порушуються, виникають такі нові види, які важко класифікувати, використовуючи запропоновані принципи.

Проблема структурування мистецтва ускладнена ще й тому, що кожен із видів має власну структуру. В естетиці заведено говорити про родову і жанрову диференціацію кожного виду мистецтва.

Поняття «рід» є нерозробленим в естетиці, тому довгий час і до сьогодні його зазвичай використовують для морфологічного аналізу такого виду мистецтва, як література.

Ще з часів Арістотеля словесно-художня творчість розглядалася в таких родових різновидах, як лірика, драма й епос. Цей розподіл став фундаментом виокремлення в літературі:

-   ліричного роду, який характеризується домінуванням суб’єктивного начала і генетичною спорідненістю з музикою;

-   драматичного, якому притаманна зосередженість на відтворенні об’єктивно-суб’єктивного, драматичного, конфліктного начала і який є невід’ємним від мистецтва актора;

-   епічного, відмінність якого полягає в оповідальності та перевазі об’єктивного начала.

Щодо інших видів мистецтва, то їх родовий розподіл ґрунтується на виокремленні у видах мистецтва таких структурних компонентів, які виникають у результаті «спілкування» з іншими видами мистецтва. Так, до родових різновидів музики відносять:

-    програмну музику (у якій присутній наочний зв’язок зі словес­ністю);

-    музику абсолютну або чисту (позбавлену зв’язку зі словесніс­тю).

Також вирізняють музику інструментальну, вокальну та вокально- інструментальну. Ще один із варіантів родового розподілу музики — виокремлення в ній музики хорової, оперної, балетної тощо.

У мистецтві танцю виділяють такі роди:

-   сюжетно-образотворчий (споріднений із пантомімою, акторським мистецтвом);

-   необразотворчий, чистий (який відмовляється від будь-якої про- грамності, є своєрідним динамічним орнаментальним візерунком);

-   класичний (танець, який існує в поєднанні з літературою, актор­ським мистецтвом).

Просторові види мистецтва поділяють на такі роди:

-    декоративний або монументально-декоративний (живопис, гра­фіка, скульптура), які пов’язані з прикладним мистецтвом та монумен­тальними архітектурними спорудами;

-   станковий — образотворчі мистецтва існують у чистому вигляді незалежно від інших видів;

-   театрально-декораційний тощо.

Внутрішня структура видів мистецтва передбачає й жанровий розподіл. Жанр — категорія естетики, якою визначається тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. У зв’язку з тим, що різні види мистецтва мають різні можли­вості щодо відображення дійсності, їх структура відрізняється жанро­вим розмаїттям. Зважаючи на це, наведемо одну з моделей жанрової структури, яка пов’язана з диференціацією жанрів за тематичною ознакою; за пізнавальною спрямованістю; за аксіологічною насиче­ністю; за типом образних моделей, що створюються.

Тематичний, або сюжетно-тематичний, зміст художніх творів ви­ступає підставою виокремлення історичного (література, кіномисте­цтво, живопис і т. ін.), науково-фантастичного (література, живопис, кіномистецтво тощо), пригодницького (література, театр, кіномисте­цтво), психологічного (література, театр, кіномистецтво і т. п.) та інших жанрів; жанрів пейзажу, натюрморту, портрета (живопис) і т. д.

Обсяг опанованого в мистецьких творах життєвого матеріалу, а інши­ми словами, їхня «пізнавальна ємкість», також може бути основою жан­рового розподілу. Це дозволяє розрізнити такі жанри, як оповідь, повість, роман та інші в літературі; індивідуальний і груповий портрет, міський й сільський пейзаж у живописі; пісню, сонату тощо в музиці і т. д.

Існування в художніх творах аксіологічного начала дозволяє до­дати до жанрової характеристики видів мистецтва жанри, які: призна­чені прославляти, вихваляти, звеличувати (гімн, ода, пам’ятник і т. д.); призначені критикувати, викривати, осміювати (комедія, карикатура, памфлет і т. ін.). Крім того, існують жанри, які відрізняє скорбота (трагедія, меморіальна скульптура тощо) або гумор (фарс, водевіль, шарж і т. п.), ліричність (лірична поема, лірична симфонія та ін.) або епічність (роман-епопея, меморіальні комплекси і т. д.), іронічність і пародійність (гумористичні жанри).

Розрізняють жанри за принципом використання засобів художньо- образного моделювання дійсності, а також конструювання цих образ­них моделей, тобто за принципами побудови внутрішньої і зовнішньої форми твору. На основі цього виокремлюють жанри, що характеризу­ються перевагою одиничного над загальним (художній нарис, автобіо­графічне оповідання, етюд з натури, художній репортаж тощо); певною рівновагою між одиничним і загальним (оповідальні жанри літератури, композиційний — написаний з натури пейзаж, оповідальні жанри кіно та ін.); перевагою загального над одиничним (казкові жанри, фантас­тика і т. д.); перевагою символічного начала (символічні вірші, симво­лічна скульптура і т. п.); перевагою алегоричного начала (притчі, бай­ки, алегоричні скульптури і т. ін.).

Наведена модель жанрової диференціації видів мистецтва (як, між іншим, і інші, не розкриті тут моделі) є свідченням того, що, визнаючи межі між жанрами, не можна не помітити: ці межі відносні, вони ру­хомі, не абсолютні. Розмаїття видів і жанрів мистецтва дає можливість відтворювати світ у його багатстві та складності.