§ 3. Релігія в системі суспільної свідомості

Суспільні виміри релігії. Релігія є сферою духовного життя індивіда, особистості, групи, суспільства, спосо­бом духовно-практичного освоєння світу, що має пре­тензію на абсолютну цінність та пріоритет над усіма іншими видами та способами соціальної діяльності. Вона має різні суспільні виміри:

1)  як фактор утворення суспільної підсистеми (релі­гійної спільноти);

2)   як специфічний спосіб інтеграції (або дезінте­грації) суспільства;

3)  як спосіб усвідомлення дійсності;

4)  як особливий сегмент культури.

Будучи суспільною підсистемою, релігія у свою чер­гу може розглядатися як особлива система, яку утворю­ють певні елементи: релігійна свідомість, культова і по- закультова діяльність, культові і позакультові відносини, релігійні організації.

Релігійна віра. Інтегративною рисою релігійної свідо­мості, що визначає всю релігійну систему, є релігійна віра. Релігійна віра конкретизується у вірі:

а) в об’єктивне існування надприродних сил, істот та їхні перетворення, що визначають долю утвореного цими істотами природного, соціального світів та внутрішньо­го світу, вчинків і долі окремої людини;

б) у можливість спілкування з такими істотами, впли­ву на них і одержання від них допомоги у вирішенні важ­ливих проблем;

в) у реальності тих подій, про які розповідається в са­кральних оповідях, у можливість повторення цих подій, у настання і очікування якихось подій, про які прові­щається у священних текстах, у причетність до них са­мих віруючих;

г) в абсолютну істинність відповідних текстів, пред­ставлених у цих текстах ідей, поглядів, догматів, про­роцтв та ін.;

ґ) у релігійні авторитети — «батьків», «учителів», «пророків», «святих», служителів культу тощо.

Релігійна віра пронизує весь релігійний комплекс і обумовлює його своєрідність. Завдяки їй віруючі переко­нані в можливості переходів від обмеженості до необме­женості, від безсилля до могутності, від звичайного зем­ного життя до можливості життя після фізичної смерті, від поцейбічності до потойбічності, від несвободи до повного звільнення і т. ін.

Релігія і філософія. Філософія є сферою вільної та уні­версальної теоретичної думки. Здатність філософії зазира­ти за межі реальності і готовність до зустрічі з будь-яким незвичайним явищем зближують філософію з релігією. Однак, на відміну від релігії, філософія максимально кри­тична за своєю сутністю. Філософи відмовляються сприй­мати будь-що на віру, ставлячи під сумнів усі без винятку судження і вимагаючи переконливого обґрунтування їхньої істинності. Філософський підхід до пояснення релігії — це підхід «ззовні», з позицій розуму, що виходить за межі ре­лігійного досвіду. Завдяки цьому філософія, на відміну від теології, формує такі якості людської особистості, як здат­ність до здорового сумніву, критичність, самокритичність.

Формування здатності до сумніву не слід, однак, плу­тати з культивуванням скепсису і загального скептициз­му. Сумнів є важливим, але далеко не єдиним з активних засобів наукового пошуку. Більш того, здоровий сумнів, критичність і самокритичність не є антиподами віри, твердості переконань у правильності чиєїсь (або своєї) позиції. Навпаки, філософія намагається дати міцні те­оретичні підстави для послідовного розвитку сумніву в наукову впевненість, для гармонійного сполучення його з вірою в можливість подолання помилок, оман, в одер­жання більш повних, глибоких, об’єктивних істин. Тому одне з головних завдань філософії — розробка світогля­ду, що відповідає сучасному рівню науки, історичній практиці та духовним потребам людини.

Філософські трактування релігії розрізняються за­лежно від вихідних принципів і методів. Поряд зі світ­ською філософією, якій притаманні наведені вище риси, ще з давнини існує релігійна філософія. Головним у ній є вчення про ставлення людини до Бога і Бога до людини. Поряд з релігійною філософією в XVII—XVIII ст. зарод­жується філософія релігії, у якій також переважає пози­тивна тенденція в оцінці релігії в житті людини і суспіль­ства. Видатний німецький філософ І. Кант (1724—1804) у роботі «Релігія у межах чистого розуму» писав, наприклад, що релігія є сукупністю усього нашого сумління як засобу реалізації Божественної заповіді і Бога як вищого ідеалу.

Серед головних напрямків філософії релігії одержу­ють розвиток теїзм (від грецьк. theos — бог), який є на­маганням філософського обґрунтування релігійних дог­матів; деїзм (від лат. deus — бог), згідно з яким припус­кається, що хоча Бог і існує у світі як його першопричина, однак після створення світу більше не втручається в його розвиток (Вольтер); пантеїзм, який полягає у впевненості щодо тотожності Бога і Всесвіту (Спіноза). На становлен­ня релігієзнавства значний вплив зробила атеїстично-ма­теріалістична і, зокрема, антропологічна тенденція у філо­софії релігії, яскравим представником якої був німецький філософ Л. Фейєрбах (1804—1872).

Релігія і право. Як форми суспільної свідомості релігія і право історично міцно пов’язані між собою. Зокрема, з давнини і до наших часів у деяких державах зберігається релігійне право поряд із правом світським. Формальним джерелом такого права є тексти священних писань, їхнє тлумачення богословською доктриною, церковні поста­нови. Представники певних релігійних конфесій дотри­муються думки, що у матеріальному значенні джерелом релігійного права є Бог, на відміну від інших норм права, що створюються народом, правителями, суддями і т. ін.

Відомими пам’ятками релігійного права були індій­ські закони Ману, закони Мойсея та Талмуд в Ізраїлі, Коран і Сунна в країнах, де переважає іслам. Правові по­ложення Біблії відтворювалися протягом середньовіччя в європейському, а потім і в американському праві, але у Новий час сфера дії релігійного права починає суттєво звужуватися, поступаючись місцем світському законо­давству. Зараз його вплив незначний, а в багатьох краї­нах, де переважна більшість віруючих є християнами, зник зовсім. Вплив мусульманського права став також скорочуватися з другої половини XIX ст., значною мірою внаслідок рецепції європейського права. Зараз у біль­шості мусульманських країн світу релігійне право регу­лює головним чином шлюбно-сімейні і спадкоємні від­носини, а також особистий статус людини.

Норми індуського права продовжують зберігати міцні позиції в Індії, регулюючи у віруючих сімейні та осо­бисті майнові відносини. Велику роль відіграють релі­гійно-правові норми в Ізраїлі та в Ірані.

Цілі та завдання курсу релігієзнавства в системі про­фесійної підготовки юриста. Основи релігієзнавства знайомлять майбутніх юристів з існуючими в Україні і світі релігіями; засобами і межами взаємодії між суспіль­ством, державою і церквою; сутністю і значенням свобо­ди совісті і прав людини в релігійно-церковному само­визначенні. Значення даного курсу для кваліфікаційно­го рівня юристів визначається необхідністю:

— вільної орієнтації в особливостях релігійних віров­чень в умовах багатонаціональної та багатоконфессійної Української держави;

—  бути обізнаними у взаємних впливах сучасного ре­лігієзнавства та правознавства в умовах ускладнення ре­лігійних відносин через розкол церков, появу новітніх релігійних культів і відповідне оновлення та вдоскона­лення чинного законодавства;

— кваліфікованого аналізу з метою досконалого здійс­нення професійних функцій у регулюванні спірних пи­тань, що стосуються свободи совісті громадян або дер­жавно-церковних відносин;

—  формування здатності до самовизначення щодо існуючих релігійних доктрин та конфесій.

Крім того, релігієзнавчі знання допомагають юристові орієнтуватися в фундаментальних проблемах людського буття і в тих перипетіях, з якими може зустрітися і той, чиї вчинки потребують правової оцінки, і той, хто потре­бує юридичної допомоги, і нарешті, сам юрист.

 

Питання до самопідготовки

1. Що вивчає релігієзнавство, які головні напрямки існують в ньому?

2. Релігія як феномен суспільної свідомості.

3. Вільнодумство, його напрямки та форми.

4. Головні розділи релігієзнавства.

5. Схожість та відмінність між релігією та філософією.

6. Зв’язок між релігією та правом.

7. Значення релігієзнавчих знань для юриста.