Розділ 1 Загальна характеристика релігієзнавства - § 2. Релігія і вільнодумство в історії суспільства
§ 2. Релігія і вільнодумство в історії суспільства
Історична еволюція релігії. Релігія виникає ще на первісних етапах розвитку людства і спочатку становить суцільний комплекс суспільного знання. Зустрічаючись з грізними силами природи, з труднощами життя, хворобами, втратами, нарешті зі смертю, первісні люди стихійно намагалися створити закінчену картину світу, яка могла б пояснити будь-який успіх чи невдачу. Ця картина світу поряд з елементами достовірного знання містила багато фантастичних елементів — там, де практичного досвіду та об’єктивного спостереження бракувало, на допомогу приходила уява. На її підставі релігія пропонувала чітко регламентовані дії, які слід виконувати у будь- яких життєво значущих ситуаціях, — на полюванні, рибальстві, збиранні диких плодів, на війні, у побуті тощо.
З розвитком самого суспільства, його матеріально- технологічного рівня, з накопиченням певного мінімуму матеріальних благ на етапі рабовласництва створюються умови для виокремлення соціальної групи священиків, що професійно розробляли та кодифікували релігійний досвід спочатку у міфах, а згодом у більш-менш завершених священних книгах. Частина з цих книг (Біблія, Коран, Веди та ін.) залишається священною і зараз.
В історії релігії можна виділити такі етапи:
— формування примітивних, канонічно не фіксованих локальних релігій у первісних громадах;
— багатобожних (політеїстичних) національних релігій з фіксованими канонами;
— однобожних (монотеїстичних) національних релігій (іудаїзм);
— однобожних (монотеїстичних) світових, інтерна- цональних релігій (християнство, іслам).
Принаймні з періоду появи філософського знання (приблизно VI ст. до н. е.) форми релігії стають об’єктом більш-менш послідовної критики. Оскільки ця критика спрямовувалася проти створеної релігією універсальної картини світу, вона дуже часто ототожнювалася зі спробою зруйнувати духовні засади суспільства і тим самим із замахом на суспільний лад. Критику релігії традиційно пов’язують з вільнодумством, яке у своїй радикальній формі доходить до повного заперечення релігії і прогнозування її близького занепаду і повного зникнення з суспільної свідомості.
Всупереч наївним прогнозам, які робили багато відомих мислителів різних часів, релігія залишається важливим чинником суспільного життя і в сучасну епоху і залишиться ним принаймні у найближчому майбутньому.
Основні форми, напрями та етапи розвитку вільнодумства. Хоча прояви вільнодумства відомі з античності, сам термін «вільнодумство» ввійшов у науковий обіг завдяки трактату англійського філософа А.Коллінза (1676—1729) «Міркування про вільнодумство» (1713 р.). Різні течії вільнодумства проявилися у появі історично нових форм релігій, в єресях та атеїстичних вченнях.
Вільнодумство являє собою особливу світоглядну позицію, вихідним принципом якої є визнання права людини на критичний розгляд релігії, її елементів, окремих компонентів віровчення, різноманітних аспектів релігійного культу та церковної організації, на позарелігійне дослідження природи, суспільства і людини. Вільнодумні орієнтації бували більш-менш обґрунтованими і необґрун- тованими, послідовними і непослідовними, вони могли базуватися на результатах наукових досліджень або на даних повсякденного життя, бути такими, що тяжіли до раціональності або ірраціональності, орієнтованими на теорію або на досвід, більшою або меншою мірою радикальними чи поміркованими, ціннісно-конструктивними чи нігілістично-руйнівними тощо. У різні історичні періоди, у різних країнах і регіонах виразно виявлялися різні види вільнодумства, до того ж не в однакових формах і не з однаковим змістом.
Вільнодумство розвивалося в різних галузях духовної культури — у науці, мистецтві, моралі, політиці, праві, теології, філософії. Наука здобуває об’єктивні знання про різні явища і процеси, у тому числі про релігію і про вільнодумство. Твори мистецтва звертаються до екзис- тенційних (буттєвих) ситуацій людини, утверджують і підтримують свободу і права особистості, гуманізм між- людського спілкування тощо. У царині моралі вільнодумство знаходило вираз у неприйнятті принципів і норм релігійної моралі, у формуванні нерелігійних моральних ідеалів і авторитетів, автономній мотивації вчинків, у відхиленні від авторитарного церковного регулювання поведінки тощо. У сфері політико-правовій сформувалися та розвинулися поняття «свобода совісті», «свобода релігії», «свобода віросповідання», «свобода переконань», розроблялися юридичні акти, що забезпечували рівноправність представників різних релігій, віруючих та невіруючих, що захищали людей від дискримінації залежно від їхніх релігійних переконань, і т. ін. У середині релігійної системи виникали єретичні, дисидентські рухи, у самій теології з’являлися вчення, що давали іншу, ніж у церковному каноні, інтерпретацію певного догмату чи навіть заперечували істину якихось догматів, висувалося відмінне від офіційного обґрунтування віровчення або окремих його елементів, пропонувалося імпровізоване осмислення священних текстів тощо.
За змістом і формами розрізняють такі види вільнодумства: єресь, дисидентство, скептицизм, деїзм, пантеїзм (натуралізм), агностицизм, індиферентизм, нігілізм, антиклерикалізм, атеїзм.
Єресь — це заявлене радикальне відхилення від сталого релігійного канону у межах даної релігії з метою її оновлення та вдосконалення (аріанство, монофізитст- во, іконоборство тощо).
Дисидентство (розкол)— організаційно оформлене відхилення від існуючої церкви шляхом перетворення єресі на канон окремої церкви (баптизм).
Скептицизм — світська помірковано-критична позиція щодо окремих елементів релігійної доктрини, не пов’язана з повним розривом з існуючою релігією та церквою (Д. Юм).
Деїзм — поміркована світська релігійно-світоглядна позиція, що полягає у припущенні створення світу Богом, який після цього акту більше не втручається у земні справи (Вольтер).
Пантеїзм (натуралізм) — ототожнення Бога і природи, притаманне деяким філософам-раціоналістам (Б. Спіноза, В. Джеймс, А. Вайтхед).
Агностицизм — відсутність релігійної віри внаслідок необізнаності з основами будь-якої релігії.
Індиферентизм — свідома байдужість до питань релігії чи вільнодумства за умови можливості ознайомлення з ними і небажання знайомитися з ними, найчастіше під приводом зайнятості земними справами.
Нігілізм — абсолютне заперечення релігії і церкви без будь-яких аргументів.
Антиклерикалізм — войовнича позиція щодо самого існування церкви, не обов’язково пов’язана з критикою релігії (Вольтер).
Атеїзм — войовнича позиція щодо релігії і церкви, заснована на системі наукових та практичних аргументів.
Вже цей перелік світоглядних позицій дає уявлення про можливі напрями у вільнодумстві. Воно може походити від стихійного чи свідомого заперечення релігії та церкви з боку світських осіб і груп внаслідок неузгодженості релігійних постулатів з досвідом спостереження над дійсністю, і тоді ми маємо світське вільнодумство. Якщо ж йдеться про релігійних реформаторів, то вільнодумство набуває церковного характеру. Таким чином, вільнодумство має два головні напрями, між якими лежить широкий спектр змішаних позицій, інтенсивність яких змінюється від ступеня поміркованої критики, мотивованої спробами вдосконалення існуючої релігії, до повного заперечення або її конкретної форми (релігійне вільнодумство), або релігії взагалі (світське вільнодумство).
У розвитку вільнодумства можна спостерігати такі етапи:
— етап фрагментарної критики окремих елементів релігії та церковної організації (стародавні Єгипет, Індія, Греція);
— етап суцільної критики існуючої та створення нової релігії на зламі античності і середньовіччя (виникнення буддизму, християнства, ісламу);
— етап внутрішньої диференціації головних релігійних течій (від середньовіччя до наших часів);
— етап поширення світського вільнодумства (з середини XVIII ст. до наших часів).