Печать
PDF

Розділ 6 Особистість у системі соціальних зв’язків - § 3. Соціалізація людини

Posted in Учебные материалы - Соціологія ( за ред. М.П. Требіна )

Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

 

§ 3. Соціалізація людини

Опосередковуючою ланкою між цілями суспільства й особистості виступає та чи інша соціальна система. Існують два механізми, які інтегрують особистість у соціальну систему: соціалізації та соціаль­ного контролю. Предметом нашого дослідження є процес соціалізації. Механізм соціалізації розглядається як засоби, за допомогою яких культурні зразки — цінності, погляди, мова та ін. — формують основні параметри особистості (свідомість, почуття, здібності і т. ін.) у про­цесі навчання та виховання, опанування соціальних ролей. Соціаліза­ція — це процес інтеграції індивіда в суспільство, у різні типи соці­альних спільностей (група, соціальний інститут, соціальна організа­ція) через опанування ним елементів культури, соціальних норм та цінностей, на засадах яких формуються соціально значущі риси осо­бистості. Процес соціалізації за своєю суттю є культурним процесом, якщо розглядати культуру не просто як сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людиною, а насамперед з точки зору діяльності, яка має результатом і ту саму сукупність цінностей, і саму людину як найважливішу з них; діяльності, яка перетворює скарб людської історії на внутрішній скарб особистості і творчої діяльності з вироблення нових матеріальних та духовних цінностей, тобто єди­ного у своїй основі процесу розвитку людських здібностей, які вияв­ляються як предметно, так і духовно. Цей процес складається з вихо­вання й освіти як специфічних засобів соціалізації людини та включає її у процес суспільного виробництва, у суспільно-історичну людську життєдіяльність.

Культура в цьому плані виконує багато функцій. Перш за все вона є засобом зберігання та трансляції людського досвіду, тобто її можна визначити як соціальну пам’ять. Культура поєднує духовні багатства, що нагромаджені людством у минулому, та духовні цінності сучасно­го суспільства і завдяки тому вона виконує освітню, виховну, комуні­кативну та регулятивну функції. Індивід стає особистістю шляхом засвоєння культури: цінностей, норм, звичаїв, традицій його соціальної групи, суспільства, мови та певних знань. Без перебільшення можна сказати, що культура робить людину людиною. Вона здійснює соці­альний контроль, стимулює та регулює поведінку людей. Як засіб со­ціального впливу культура забезпечує опанування та перетворення світу, тобто має інноваційну функцію. Культура також виконує функції інтеграції та диференціації суспільства. Освоєння культури створює у людей почуття належності до певної групи, нації, народу та ін., тому культура забезпечує цілісність спільностей, суспільства. Однак, якщо культура поєднує одні з них, протиставляючи іншим, то вона є джере­лом дезінтеграції.

Значне місце у розвитку особистості й суспільстві посідає освіта. Протягом тисячоліть соціальний прогрес усього людства та окремих країн не був безпосередньо пов’язаний з освітою, яка була надбанням лише вузького, привілейованого прошарку населення. Нині освіта є потенційно могутнім чинником соціально-економічного, науково- технічного і культурного розвитку суспільства. Вона проникає у всі клітини соціального організму, бере на себе відповідальність у вихо­ванні молоді, розвитку людини, у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер життєдіяльності суспільства.

Розвиток науково-технічного прогресу, постійно прискорюваний процес оновлення знань передбачають і потребують високої професій­ної й загальнокультурної підготовки кожної людини, створення умов для безперервного самовдосконалення особистості. В усьому світі сьогодні зростає кількість молоді, що навчається. Освіта являє собою процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок з метою підготовки людини до життя і праці. Вона є найважливішою, стрижневою сферою духовного зростання людини, формування інте­лектуального й етичного потенціалу суспільства.

Не менш важливим є виховання. Виховання — це процес система­тичного і цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою її підготовки до соціально значущої діяльності (виробничої, політичної, художньої та ін.). Виховання тісно пов’язане з освітою і навчанням. Цілі, зміст і організація виховання визначають­ся пануючими суспільними відносинами.

Таким чином, культура являє собою не що інше, як якісно визна­чений конкретно-історичний спосіб розвитку (творення і відтворення) людини, тобто розвиток сутності людини. Процес створення і відтворення сутності людини є процесом її соціалізації, який реалізується в конкретних методах, засобах і формах виховання і освіти.

Тут же встановлюються зразки спілкування, те, що соціологи на­зивають соціальною взаємодією. її можна визначити як процес, в яко­му люди діють та впливають один на одного, внаслідок чого коригують свою діяльність і свою поведінку.

Соціалізація, тобто шляхи, якими люди опановують суспільний досвід, набувають досвіду та одержують атит’юди[1], відповідні їхнім соціальним ролям, має дві цілі: сприяти взаємодії через соціальні ролі та забезпечувати збереження суспільства передачею новим членам відповідних переконань та зразків поведінки.

У процесі соціалізації можна виділити два структурні елементи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Процес адаптації означає пристосування людини до соціально-економічних умов, до рольових функцій, соціальних норм, які складаються на різних рівнях життєді­яльності суспільства, до соціальних груп і соціальних організацій, со­ціальних інститутів, які виступають як середовище її життєдіяль­ності. Інтеріоризація — це процес включення соціальних норм та цінностей до внутрішнього світу людини. Характер перетворення со­ціальних норм, цінностей та інших компонентів навколишнього сере­довища на внутрішнє «Я» зумовлений структурою кожної конкретної особистості, яка сформована попереднім досвідом. Особистість не розчиняється у середовищі, а ставиться до нього активно, маючи пев­ну автономність. Взаємодія соціальної системи і особистості здійсню­ється за допомогою певних механізмів впливу не тільки з боку соці­альних систем на соціальні якості індивідів, а й навпаки — особистість може впливати на зміну соціальної системи, виступаючи як суб’єкт соціальної взаємодії. Перше розглядається як механізм соціалізації, друге — як механізм зміни соціальної системи.

Можна сказати, що у фазі соціальної адаптації поведінка особис­тості значною мірою регулюється немовби «зовні». Зрозуміти це до­помагають чотири психологічних механізми соціалізації дітей: іміта­ція — усвідомлене прагнення копіювати поведінку батьків і вчителів, які є для дітей зразками; ідентифікація — засіб, яким діти сприймають і засвоюють цінності, в які вірять батьки та інші дорослі; сором та провина — негативні механізми, що забороняють чи стримують деякі види поведінки. Сором звичайно асоціюється з відчуттям викриття та ганьби; почуття провини може виникати незалежно від того, знає хто- небудь про поганий вчинок чи ні.

Щодо інтеріоризації, то тут поведінка особистості регулюється немовби «зсередини», за допомогою самосвідомості людини, здатнос­ті до рефлексії, до морального та емоційного переживання; зовнішній нагляд дедалі більше поступається місцем самоконтролю, «сором» перед іншими при порушенні суспільних норм — почуттю «провини», яка переживається зсередини.

У процесі соціалізації виділяють також три етапи: дотрудовий, трудовий, посттрудовий, які мають певні особливості.

Деякі соціологи вважають, що слід говорити не лише про соціалі­зацію, але й про ресоціалізацію особистості, адже властивості осо­бистості, які сформовані раніше, протягом життя можуть змінюватися. Ресоціалізація означає опанування нових цінностей і ролей для заміни тих, що раніше були недостатньо засвоєні чи не відповідають новій ситуації. Ресоціалізація може виявлятися у чому завгодно: від занять з виправлення навичок читання, до професійної перепідготовки людей, робочі місця яких ліквідовано у зв’язку з новими економічними умо­вами. Прикладом такої ресоціалізації може бути й така її форма, як психотерапія. Люди, які проходять лікування, намагаються розібрати­ся зі своїми конфліктами і змінити дещо у поведінці, базуючись на цьому розумінні. Перебування в місцях позбавлення волі та набуття там трудових навичок також є прикладом ресоціалізації.

Таким чином, процес соціалізації забезпечує спадкоємність істо­ричного розвитку. Через соціалізацію індивіди успадковують соціаль­ний досвід, перетворюючи його на власні настанови, орієнтації, нави­чки, здібності. Вплив соціальної системи, відбиваючись крізь внутріш­нє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки, яка починається з порушення рівноваги в її адаптації до особливостей даної системи і закінчується стабілізацією, але вже на новому рівні.

Факторами, які визначають соціальні зміни, є об’єктивні перед­умови, а також індивідуальні особливості особистості та специфіка її взаємодії із середовищем.

Істотним моментом соціалізації людини є розвиток її соціальної активності, що виявляється в поведінці особистості та її діяльності. Соціальна активність особистості — це системна соціальна якість, в якій виявляється та реалізується рівень її соціальності, тобто гли­бина та повнота зв ’язків особистості із соціумом, рівень перетворен­ня особистості в суб ’єкта суспільних відносин. Соціальна активність є вихідною соціальною якістю, що відображає цілісне, стале активне ставлення до суспільства, проблем його розвитку і визначає якісні осо­бливості свідомості, діяльності та становища особистості. Соціальна активність характеризується не тільки усвідомленням та прийняттям інтересів суспільства і певних спільнот, але й готовністю та умінням реалізовувати ці інтереси, активною діяльністю самостійного суб’єкта. Важливими ознаками соціальної активності особистості є сильне, стале прагнення впливати на соціальні процеси та дієва участь у сус­пільних справах, прагнення змінити, перетворити або, навпаки, збе­регти, зміцнити існуючий соціальний лад, його форми та елементи.

Процеси оновлення та розвитку суспільства неможливі, якщо до них не залучити основну масу населення, якщо соціальна активність має низький рівень, якщо відсутній розвиток її нових нетрадиційних форм. Однак ця потреба суспільства нині не задовольняється. Існує суперечність між необхідністю розвитку творчої активності та реаль­ним станом активності мас, між цією потребою та деструктивними, негативними і дестабілізуючими факторами прояву активності. Більше того, сучасні дослідники соціально-економічних процесів запровадили нове поняття «соціальне виключення» (social exclusion), яке відображає явище, що істотно перешкоджає розвитку соціальної активності. Без­робіття та «нова бідність», що притаманні як промислово розвинутому світу, так і посткомуністичним країнам (хоч і різною мірою), а також соціальні наслідки глобалізації сприяють поширенню такого явища, як «соціальне виключення». Перш за все це поняття стосується трива­лого безробіття, некваліфікованої праці та статусу емігрантів.

Основу концепції соціального виключення становлять три пара­дигми.

Парадигма солідарності розглядає соціальне виключення як розрив соціальних зв’язків, відсутність взаємовідносин між індивідом та суспіль­ством, тобто розглядається, з яких соціальних інститутів виключаються індивіди та групи. Соціальне виключення — це загроза моральній спіль­ності та системі цінностей, що становлять основу соціального ладу.

Парадигма спеціалізації трактує соціальне виключення як наслідок індивідуальної поведінки, розподілу праці та обміну в цій сфері, дис­кримінації та нереалізованих прав і свобод.

Парадигма монополії уявляє суспільство як ієрархічну структуру з різними групами, що контролюють ресурси. Такий стан породжує не­справедливість. Діє ієрархія включень та виключень. Ті, хто мають ресур­си, солідаризуючись усередині своєї групи, не допускають до неї інших: обмежують доступ до освіти, професії, культури, послуг і т. ін.

Таким чином, соціально продукується особистість виключеного індивіда. Бідність — це часткова форма соціальної виключеності. Ве­лике значення мають характер, період і темпи зубожіння, а також його масштаби. Існують різні методологічні підходи до дослідження соці­альної виключеності — груповий, інституційний та правовий. Право­вий підхід концентрує увагу на реалізації прав, що впливають на до­бробут та забезпечення засобів існування, на соціальних гарантіях та стандартах, тобто на комплексі соціальних прав у суспільстві.

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте поняття особистості та розкрийте специфіку соціо­логічного підходу до аналізу особистості.

2. Охарактеризуйте соціальну якість особистості.

3. Наведіть визначення поняття соціального статусу та охарак­теризуйте його види.

4. Розкрийте зміст поняття «соціальна роль».

5. У чому полягає сутність процесу соціалізації та яка його структура?

6. озкрийте зміст поняття «соціальна активність особистості».

 


[1] Атит’юди (соціальні настанови) — суб’єктивні орієнтації індивідів як членів соціальної спільності на ті чи інші цінності, які диктують індивідам певні соціально ухвалені способи поведінки.