§ 2. Соціальна діяльність і соціальна поведінка особистості

Соціальна діяльність і соціальна поведінка людей обумовлена як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами. Об’єктивна детерміна­ція являє собою сукупні цілі, інтереси, потреби суспільного розвитку, які реалізуються різними типами соціальних спільнот. Суб’єктивна — це сукупність ціннісних орієнтацій, інтересів, цілей особистості, со­ціальних спільнот тощо.

Основою соціальної діяльності і соціальної поведінки людей є об’єктивні умови життя, які породжують певні потреби та інтереси. Інтереси в свою чергу створюють у людей ті чи інші мотиви діяльнос­ті. Так об’єктивна детермінація переходить у суб’єктивну. Процес такого переходу може бути розглянутий як результат дії таких груп ме­ханізмів: 1) мотивації соціальної діяльності людини, тобто усвідом­лення потреб у вигляді інтересів; 2) перетворення інтересів у мету діяльності, тобто формування диспозиційної структури особистості; 3) індивідуальної поведінки і відносин людини.

Процес переходу від суб’єктивної детермінації до об’єктивної включає механізми: 1) переходу від індивідуальної поведінки та інди­відуальних відносин до соціальної поведінки і соціальних відносин груп особистості; 2) виявлення у соціальних відносинах, які форму­ються на різних рівнях життєдіяльності суспільства (особистість, група, нація і т. ін.), соціальних закономірностей.

Усю практичну діяльність людей можна розглядати як форму задо­волення потреб, що виникли як відображення об’єктивних умов і усві­домлення реальних можливостей їх задоволення. Потреби виражають об’єктивну залежність людини від зовнішнього світу. Розрізняють при­родні потреби та соціальні, тобто створені суспільством. Під природ­ними потребами розуміють звичайні потреби людини в їжі, одягу, житлі і т. д. До соціальних потреб належать потреби людини в духовній культурі, у спілкуванні, у трудовій діяльності. Існує також значення соціальної потреби у вузькому розумінні, що ґрунтується на уявленні про неї як про особливий вид суспільної потреби, яка існує поряд з економічними, моральними та іншими потребами. Однак у будь- якому разі соціальна потреба — це одвічний імпульс до діяльності за відсутності будь-яких умов життєдіяльності соціального суб’єкта, форма вираження його потреб у чомусь.

Американський соціолог А. Маслоу запропонував ієрархію люд­ських потреб, яка складається з п’ятьох рівнів:

1)  фізіологічні (потреби в їжі, повітрі, русі тощо);

2)  екзистенціальні (потреби у самозбереженні, впевненості у на­ступному дні);

3)  соціальні (потреби у спілкуванні, належності до колективу);

4)  потреби престижу (потреба в повазі, визнанні, службовому про­суванні);

5)  духовні (самовиявлення через творчість).

Найвищий рівень потреб становлять усвідомлення і засвоєння цінностей. Ціннісна орієнтація формує настанову діяльності, яка в свою чергу значною мірою визначає спрямованість соціальної поведінки особистості.

Умови діяльності можуть виступати у вигляді: предметних ситуа­цій; умов спілкування; існуючих норм і цінностей соціальної спільно­ти і суспільства взагалі; існуючих соціальних інститутів; особливостей соціальних організацій, в які включено індивідів; соціальних статусів, які вони займають та соціальних ролей, які вони виконують відповід­но до соціальних статусів. Умови діяльності детермінують соціальну поведінку особистості. Важливим фактором поведінки і діяльності будь-якого соціального суб’єкта, — чи то особистість, група, або сус­пільство взагалі — є соціальний інтерес. В основі інтересів лежать потреби людей, інтерес є результатом усвідомлення будь-якої потреби. Втілення потреби в інтерес, а інтересу в мету — це дві стадії діяльнос­ті суб’єкта, кожна з яких може бути охарактеризована як мотив діяль­ності. Мотив діяльності — це конкретні внутрішні спонуки до дії, які є відображенням у свідомості людей їх об’єктивних потреб та інте­ресів. Вони обумовлюють розробку цілей діяльності. Поряд із вну­трішніми спонуками до діяльності (мотивами) на стадії переходу від інтересу до мети існують і зовнішні імпульси або стимули. Стимули — це об’єктивні фактори, що включені у різні сфери життєдіяльності суспільства. На відміну від мотивів стимули включають елементи, що виражають специфіку зовнішнього середовища.

Взаємодія мотивів і стимулів створює механізм мотивації соціаль­ної діяльності особистості. Цей механізм характеризується взаємодією потреб, ціннісних орієнтацій та інтересів, які не лише виконують функцію мотивації соціальної діяльності, але й є функцією формуван­ня диспозицій особистості, які фіксуються в настановах різного рівня. Диспозиції особистості, що формуються внаслідок взаємодії стимулів і мотивів у конкретних умовах навколишнього середовища, виступають як механізми саморегуляції соціальної поведінки особистості.

У соціальній поведінці як зовнішньому прояві діяльності виявля­ється конкретна позиція людини, її настанова. У процесі соціальної поведінки особистості настанова виконує дві функції: як регулятор її соціальної поведінки, визначаючи її загальну спрямованість, та як ставлення діючого індивіда до інших людей і до об’єктів навколиш­нього середовища, тобто виступає як відносини особистості. Слід за­значити, що люди взаємодіють один з одним як індивіди, що перебу­вають на певному рівні розвитку суспільства і відчувають на собі його вплив. Саме тому їх особисте ставлення один до одного, яке склада­ється на засадах прийнятих (або неприйнятих) норм та цінностей да­ного суспільства, постійно відтворює соціальні відносини. У процесі взаємодії індивідів не тільки реалізуються вже створені соціальні від­носини, але й формуються нові, відповідно до умов життя. Таким чином, як соціальні, так і індивідуальні відносини не можна зрозуміти у відриві одне від одного.

Соціальна поведінка — це якісна характеристика соціальної дії та взаємодії, це те, як людина поводить себе в тій або іншій ситуації, у тому або іншому соціальному середовищі. Отже, соціальна поведін­ка — спосіб виявлення особистістю переваг, мотивів, настанов, мож­ливостей та здібностей у соціальній дії або взаємодії.

Соціальна поведінка може залежати від багатьох факторів.

1. Індивідуальні емоційно-психологічні властивості суб’єкта со­ціальної взаємодії (наприклад, це може бути непередбаченість, епатаж, або, навпаки, розсудливість, поміркованість, зовнішній спокій).

2. Особиста (групова) зацікавленість у подіях, що відбуваються (наприклад, депутат наполегливо лобіює законопроект, хоча при об­говоренні інших питань він є достатньо пасивним).

3. Адаптивна поведінка — поведінка, яка пов’язана з необхідністю пристосовуватися до об’єктивних умов життя.

4. Ситуативна поведінка — поведінка, яка обумовлена обставина­ми, що реально виникли, коли суб’єкт у своїх діях вимушений врахо­вувати цю ситуацію.

5. Поведінка, яка обумовлена моральними принципами та ціннос­тями.

6. Компетентність особистості в тій чи іншій політичній ситуації або політичних діях. Сутність компетенції полягає в тому, наскільки добре суб’єкт володіє ситуацією, розуміє те, що відбувається, знає «правила гри» та вміє їх використовувати.

7. Поведінка, що обумовлена різного роду маніпулюванням (на­приклад, коли неправдою, популістськими обіцянками людей приму­шують поводитися певним чином).

8. Насильницьке примушування до певного виду поведінки.

Також на характер поведінки впливають мотивація та ступінь за­лучення особистості до тієї або іншої події чи процесу.

Можна виділити чотири рівні соціальної поведінки: реакція суб’єкта на актуальну ситуацію, на ті або інші події, що змінюють одна одну; звичні дії або вчинки, що виступають як елементи поведінки, в яких відбивається стійке ставлення одного суб’єкта до інших; цілеспрямована послідовність соціальних дій та вчинків у тій або іншій сфері життєдіяльності для досягнення суб’єктом більш віддалених цілей (наприклад, вступ до ВНЗ, здобуття фаху, створення сім’ї); реалізація стратегічних життєвих цілей.