§ 3. Соціальні зміни

Однією з найважливіших проблем соціології є проблема соціальних змін, їх механізмів, основних форм і спрямованості. Поняття «соціаль­ні зміни» має найзагальніший характер. Соціальні зміни — це перехід соціальних систем, спільнот, інститутів і організацій із одного ста­ну в інший. Зміни властиві всім елементам соціальної структури сус­пільства і виявляються на всіх етапах його існування. Взаємодіючи між собою, вони немов детермінують одна одну: одні зміни викликають інші, їх накопичення веде спочатку до непомітних, а потім до суттєві­ших перетворень.

У соціології існують дві моделі пояснення соціальних змін: діяль- нісна і структурна.

«Соціологія дії» започаткована у працях М. Вебера. До неї від­носять різні варіанти «інтерпретуючої соціології» (символічний інтер- акціонізм, феноменологічна соціологія), поведінкові концепції, а та­кож — теорії колективної дії (А. Турен, М. Кроз’є). Підставою для віднесення таких несхожих теоретичних напрямів до однієї групи служить той факт, що всі вони роблять акцент на творчому, діяльніс- ному початку в суспільному житті. Поняття соціальної цілісності бу­дується як похідне від соціальної дії і взаємодії, а соціальна зміна трактується як результат індивідуальних або колективних цілеспрямо­ваних дій, як продукт свого роду «соціальної творчості».

Серед основних недоліків подібного підходу, як правило, вказують на зведення соціальної системи до повторених багато разів одиничних взаємодій; ігнорування емерджентних властивостей соціальних струк­тур; невирішеність проблеми ненавмисних наслідків цілеспрямованих дій. Визнання єдиним реальним об’єктом соціології дій і взаємодій веде до того, що макропоняття трактуються не більше як пояснювальні схеми, що не мають насправді референтів. Цей підхід часто характеризують як «волюнтаристський», тобто не здатний теоретично пояснити примушу­ючий вплив соціальної системи на дії і адекватно концептуалізувати структурні джерела трансформації самої діяльності.

«Структурна модель соціальних змін» базується на соціологіч­них теоріях, що в тій або іншій формі займаються соціальними ціли­ми і розглядають соціальну діяльність як повністю детерміновану структурними умовами. Родоначальником даного підходу вважається Е. Дюркгейм. Цей напрям представлений різними версіями структу­ралізму, функціоналізму, системної теорії. Представники даного на­пряму схильні фетишизувати структурні (системні) відносини: со­ціальна діяльність у своїй стійкості і зміні розглядається як повністю детермінована структурними умовами, а структура (система) — як сукупність відносин, незалежних від людської діяльності. Причина існування структурного фетишизму полягає в тому, що соціальні структури, будучи утворені діями людей, проте володіють власними закономірностями, що не зводяться до дій, емерджентними власти­востями.

Цей підхід іноді визначають як детерміністський, оскільки діяль­ність зводиться до структури, а діячі — до носіїв структурних власти­востей. Соціальні зміни знаходять характер системних закономірнос­тей, при цьому не враховується творчий, активний характер людської діяльності, а самі діячі, за словами Е. Гідденса, перетворюються на «структурних і культурних бовдурів».

Безумовно, і концепції, які ставлять основним завданням соціальну дію (індивідуальну або колективну), і концепції, що надають основну увагу аналізу соціальних цілих, містять раціональне зерно. Крім того, подібне розділення соціології на два табори відображає факт існуван­ня насправді як вільної людської волі, так і різних форм примушення і обмеження, що накладається на людську діяльність.

Унаслідок соціальних змін люди опиняються перед новими ситуа­ціями і змушені виробляти нові форми діяльності. Зміни в поведінці людей, а також у культурі й структурі суспільства викликають взаємо­дію безлічі чинників. Соціологи виділяють ряд особливо важливих чинників, дія яких розрізняється залежно від ситуації, часу і місця.

По-перше, це вплив фізичного середовища людини. Люди живуть у певному середовищі, і для того щоб вижити, їм необхідно взаємоді­яти з навколишнім середовищем, пристосуватися до відповідних при­родних умов. Засуха, повені, епідемії, землетруси та інші стихійні лиха примушують людей змінювати свої життєві стилі. Крім того, людина також впливає на своє фізичне середовище (забруднення на­вколишнього середовища, захоронення шкідливих відходів, виснажен­ня водних ресурсів і т. ін.).

По-друге, зміни в чисельності, структурі і розподілі народонасе­лення. Зростання чисельності народонаселення породжує проблему продовольчого забезпечення громадян країни, створення додаткових робочих місць, зміни у сфері освіти і охорони здоров’я тощо. «Старін­ня» суспільства приводить до змін у системі пенсійного забезпечення, гостро ставить питання про підвищення ефективності праці праце­здатного населення і т. п. Процес урбанізації породжує необхідність забезпечення житлом всіх городян, вдосконалення інфраструктури і житлово-комунального господарства міст тощо.

По-третє, конфлікти через ресурси і цінності. Інтереси індивідів і груп суперечать один одному, їх цілі несумісні. Для досягнення своїх цілей у ході боротьби за ресурси і цінності члени групи повинні мобі­лізувати всі наявні можливості, терпіти незручності конфліктної ситу­ації. Тому конфлікт стає джерелом соціальних змін.

По-четверте, підтримуючі цінності і норми. Цінності і норми, при­йняті в суспільстві, діють свого роду як «цензори», що дозволяють або забороняють якісь новини, зміни. Вони також можуть діяти як «сти­мулятори». Якщо зміни в технічній сфері в більшості випадків під­тримуються, то зміни в духовній, релігійній сферах звичайно зустрі­чають достатньо наполегливий опір.

По-п’яте, інновації. Інновації виявляються у вигляді відкриттів і винаходів. Відкриття примножує знання, додаючи нові до вже існу­ючих, а винаходами є нова комбінація старих елементів. Інновації не одиничні акти, а кумулятивна послідовність нарощуваних знань, що передаються від покоління до покоління, плюс ряд нових елементів, у міру розширення культурної бази можливості нових винаходів мають тенденцію до експоненціального зростання. У. Огборн виділив три основні форми ефектів інновацій: дисперсію (множинні ефекти) од­нієї інновації; похідні ефекти однієї інновації; конвергенцію (з’єднання) декількох впливів різних інновацій.

По-шосте, дифузія. Дифузія — це процес, у ході якого культурні характеристики розповсюджуються від однієї соціальної системи до іншої. Кожна культура містить мінімальну кількість унікальних осо­бливостей і патернів, які властиві тільки їй, тому щоб ефективно адап­туватися до змін, що відбуваються в соціумі, вона вимушена збагати­тися культурними досягненнями інших культур.

У цілому можна сказати, що в безперервному процесі соціальних змін задіяна безліч соціальних чинників.

Основними формами соціальних змін є революція, реформа, мо­дернізація і трансформація.

Революція — це сукупність перетворень у всіх сферах суспільного життя, що мають метою докорінні зміни соціальних основ.

Реформа — це варіант поступових змін, коли відбувається пере­творення окремих сторін життя суспільства і не зачіпається соці­альна система в цілому. Реформи можуть проводитися в економіці і політиці, науці й освіті тощо.

Третьою формою соціальних змін є модернізація. Термін «модер­нізація» належить не до всього періоду соціальних змін, а тільки до одного його сучасного етапу. У перекладі з англійської «модернізація» означає осучаснення. Модернізація має на увазі кардинальну зміну соціальних інститутів і способу життя людей, що охоплює всі сфери суспільства. Соціологи розрізняють два види модернізації: органічну і неорганічну. Органічна модернізація є моментом власних змін усере­дині країни і підготовлена всім ходом попередніх змін. Така модерні­зація починається не з економіки, а з культури, зі зміни суспільної свідомості. Вона йде природно, «знизу». Тому, як правило, завжди дає позитивний результат. Неорганічна модернізація відбувається як від­повідь на зовнішній виклик з боку більш розвинених країн. Неорга­нічна модернізація починається не з культури, а з економіки і полі­тики та відбувається шляхом запозичення зарубіжного досвіду, при­дбання передової техніки і запровадження нових технологій, запро­шення фахівців, навчання за кордоном, перебудови форм державного управління і норм культурного життя за зразком передових країн. Неорганічна модернізація починається «зверху». Щоб ця політика привела до позитивних результатів, вона має бути підтримана широ­кими верствами населення.

Новою формою соціальних змін наприкінці ХХ ст. стала транс­формація. Термін «трансформація» спочатку використовувався пере­важно в техніці, фізиці, математиці, семантиці, генетиці. У суспільних науках його почали застосовувати з 50-х років минулого століття для опису радикальних структурних змін. Трансформація виражає перехід до нового стану суспільства, що базується на якісно нових традиціях. Будь-яка складна соціосистема прагне зберегти рівновагу. Проте вна­слідок активізації нерівноважних і нелінійних процесів вона починає внутрішньо змінюватися, у результаті чого досягається допустима межа стійкості системи. У переломний момент система вимушена подолати поріг стійкості і тоді вже неможливо передбачити, в якому напрямі відбудеться подальша зміна: або це буде стан хаосу, або система пере­йде на новий, більш диференційований і вищий рівень впорядкованос­ті та організованості. Нерідко випадковий збіг обставин підштовхує систему на новий шлях змін, а після того як цей шлях (один з багатьох) вибраний, знову набирає силу дія чинників, що детермінують рівно­вагу. Такою є загальнонаукова картина нерівноважних систем і часом виникаючих у них трансформаційних станів. Трансформаційний про­цес базується на подоланні сутнісних елементів старого порядку, ви­значенні нових цілей і формуванні нових специфічних способів їх досягнення, традицій, що відповідають вимогам часу. За своєю суттю він націлений на нову якість явища або системи.

Трансформацію, що охопила країни Центральної і Східної Європи, більшість дослідників (С. Айзенштадт, Дж. Александер, С. Бейкер, П. Кубічек і ін.) визначають як системну, що стосується всього спектра суспільного і духовного життя, політики, економіки і соціальної струк­тури. Для цієї трансформації є характерними: зміна політичної і дер­жавної системи, відмова від монополії однієї партії, створення парла­ментської республіки західного типу, загальна демократизація суспіль­них відносин; відновлення економічних основ суспільної системи, відхід від так званої централізованої планової економіки з її розпо­дільними функціями, орієнтація на економіку ринкового типу, на ко­ристь якої проводилося роздержавлення власності і широка програма приватизації, створення нового правового механізму економічних і фінансових відносин, що допускають багатоукладність форм еконо­мічного життя і створюється інфраструктура для розвитку приватної власності, вводяться вільні ціни; відмова від соціалістичної обов’язкової праці, ліквідація системи соціального утримання з одночасним про­голошенням стандартних ліберально-демократичних свобод; практич­не пристосування до вимог світового ринку, що допускає нові форми зовнішньоекономічної діяльності, переструктурування економіки, тобто зміна її сталих пропорцій і коопераційних зв’язків (перш за все проведення конверсії, тобто радикального демонтажу сектору вироб­ництва озброєнь), сюди ж належить проблема екологічної безпеки, що стає одним з головних чинників змін національного виробництва; зміна духовно-культурних орієнтирів суспільних змін, зміна доміную­чих традицій.

На думку більшості дослідників трансформаційних процесів, іс­нує ряд загальних закономірностей для всіх постсоціалістичних держав. Так, професор російської історії Каліфорнійського універси­тету Мартін Маліа сформулював їх переважно з огляду на взаємозв’язок між політикою і економічними перетвореннями в процесі зміни сис­теми. Політична трансформація починається перш за все і виявляєть­ся як крах системи, що негайно приводить до реальних змін в еконо­міці. З другого боку, процес економічних реформ визначає перспек­тиви розвитку демократії. Наступна закономірність пов’язана з тим, що спостерігається різке зниження темпів економічного зростання після швидкого старту. Це пояснюється тим, що за умов тотальної кризи необхідна повна реконструкція. Оскільки ж усі елементи ново­го ринкового суспільства — від цін до господарського права — вза­ємозалежні, то в процесі реформи доводиться все створювати наново. Перші кроки в цьому напрямі у всіх країн однакові: лібералізація цін, припинення субсидій, грошова реформа і (у кращому разі) контроль над інфляцією. Усе це проблеми, які розв’язуються за ініціативою уряду, тоді як подальші кроки в ході економічної реформи — при­ватизація застарілих підприємств, створення нового сектору вироб­ництва, заснованого на приватній власності, — вимагають ініціативи з боку суспільства. Проте громадянське суспільство ще настільки слабке, що не реагує на ці вимоги. Тут і виникає небезпечний для демократичного суспільства набір проблем: неефективна приватиза­ція, поява нечисленного класу нуворишів, високий рівень безробіття. Тому успішна трансформація неможлива без формування громадян­ського суспільства.

Процес трансформації в постсоціалістичних країнах супроводжу­ється демагогічним використовуванням втомленості, апатії народу, що з’явилися в процесі розбудови нового демократичного суспільства, і розчарувань від лібералізації і демократизації. Небезпека демагогії приводить, як правило, до активізації «правих» — появи крайнього націоналізму. Реальний процес трансформації в постсоціалістичних країнах проходить достатньо складно, що обумовлено важким станом економіки, труднощами в соціальній сфері, нетямущістю і зловживан­нями при переході від комуністичної командної економіки до ринкової, слабкістю конституційних і демократичних традицій, постійною за­грозою наростання незадоволеності з боку етнічних меншин. Певною мірою більшість з цих моментів властива трансформаційним процесам, що відбуваються в Україні.