§ 2. Соціальна взаємодія та соціальні відносини

Соціальна взаємодія є одним з ключових понять у соціологічній теорії, тому що всі соціальні явища (соціальні відносини, процеси, зміни, соціальна структура, статуси, ролі) виникають у результаті со­ціальної взаємодії. Вона складається з окремих спрямованих одна на одну соціальних дій. Тому соціальна взаємодія передбачає взаємні дії як мінімум двох соціальних суб’єктів (акторів). При цьому дія може бути ініційованою саме актором (індивідом, групою) та розглядатися як «виклик», а може бути відповідною реакцією на дії інших — «від­повідь на виклик».

Сутність соціальної взаємодії полягає в тому, що лише у взаємодії з іншими людьми людина може задовольнити більшість своїх потреб, інтересів, створити та засвоїти цінності. До того ж і сама по собі вза­ємодія є основною життєвою потребою людини. У процесі взаємодії відбувається обмін інформацією, знаннями, досвідом, матеріальними та духовними цінностями; індивід (група) визначає свою позицію стосовно інших, своє місце (статус) у соціальній структурі, свої соці­альні ролі. Роль, у свою чергу, приписує індивіду певні зразки пове­дінки та робить взаємодію передбаченою.

Будь-який вид соціальної діяльності людей, будь-який соціальний процес складається з простих елементів, які відображає поняття «со­ціальна дія». М. Вебер під соціальною дією розумів «дію людини (не­залежно від того, має вона зовнішній або внутрішній характер, чи зводиться до невтручання або до терпеливого прийняття), яка за перед­баченою дією особою або діючими особами згідно зі своїм змістом співвідноситься з дією інших людей або орієнтується на неї». Зрозу­міло, що соціальна дія має передусім дві особливості: по-перше, вона є раціональною та усвідомленою, а по-друге, орієнтованою на пове­дінку інших людей. Очевидно, що здійснюючи соціальні дії, кожна особистість відчуває на собі дії інших людей. Відбувається обмін ді­ями, або соціальна взаємодія.

Соціальна взаємодія — це система взаємообумовлених соціальних дій, пов ’язаних циклічною причинною залежністю, за якої дії одного суб ’єкта є водночас причиною та наслідком відповідних дій інших суб ’єктів. Можна сказати, що кожна соціальна дія викликається по­передньою соціальною дією та водночас є причиною подальших дій.

У здійсненні соціальних дій неабияку роль відіграє система вза­ємних очікувань один від одного — індивіда і соціальних груп перед виконанням таких дій. Такі очікування можуть мати невизначений характер при короткочасній взаємодії, а можуть бути й сталими при взаємодії, що часто повторюється, або при рольовій взаємодії. У разі сталої взаємодії очікування індивідів постійно видозмінюються, втім виникає певний набір сталих соціальних очікувань, які надають взаємо­дії достатньо упорядкованого та передбаченого характеру. Така взаємо­дія приводить до становлення тривалих і самостійних зв’язків — со­ціальних відносин.

Розрізняють два загальних типи взаємодії: співробітництво й супер­ництво (конкуренція). Співробітництво розуміють як взаємопов’язані дії індивідів, спрямовані на досягнення загальних цілей, з обопільною вигодою для взаємодіючих сторін. Взаємодія на основі суперництва включає в себе намагання випередження, що прагне ідентичних цілей.

Існують два рівні соціологічного дослідження соціальної взаємодії: мікрорівень та макрорівень. Взаємодію людей один з одним у парах, малих групах або міжособову інтеракцію (від англ. mteraction — вза­ємодія) вивчають на мікрорівні. Макрорівень соціальної взаємодії включає великі суспільні структури, основні інститути суспільства, право, сім’ю та ін.

У соціології є декілька основних теорій міжособової взаємодії: теорія обміну (Дж. Хоманс, П. Блау), теорія керування враженнями (І. Гофман), психоаналітична (З. Фрейд).

Розглянемо, наприклад, теорію обміну. Теорія обміну визначає со­ціальну поведінку як взаємодію людей, які перебувають у безперервних процесах матеріального та нематеріального обміну один з одним, що можна пояснити положеннями, заснованими на психологічному біхе­віоризмі. Відповідно до біхевіоризму, поведінка людини підпорядко­вана основному правилу: чим частіше соціальна дія особистості вина­городжується, тим частіше вона намагається робити цю дію. При цьому людині бажано мати впевненість, що друга людина з користі, яку вона вам надає, не дістане вигоду більшу за вашу. Друге положен­ня біхевіористів — положення цінності — визначає, що чим цінніше для особистості досягнення певного результату, тим більше вона буде намагатися зробити дію, спрямовану на його досягнення.

Таким чином, соціальний зв’язок встановлюється та підтримуєть­ся, якщо він відповідає особистій доцільності і плата не перевищує винагороди; якщо досягнуто взаємної погодженості та єдності крите­ріїв плати і винагороди всіх учасників соціальної взаємодії, тобто до­сягнуто взаємної ефективності зв’язку. Якщо одна зі сторін ображена, вона буде намагатися ці зв’язки відрегулювати по-новому, і таким чи­ном, виникає основа для конфлікту.

Втім ці положення сприяють розумній поведінці людей у тому разі, коли взаємодія є симетричною та взаємовигідною. Для пояснення несиметричних відносин, тобто феномену влади, насильства, соціаль­ної нерівності, Дж. Хоманс пропонує принцип найменшого інтересу, який полягає в тому, що особа, яка має найменшу зацікавленість у про­довженні соціальної ситуації обміну, володіє більшою здатністю ви­значати умови обміну інших учасників ситуації. Результатом цього є поява влади, оскільки одна людина має більшу здібність винагоро­дити інших в обміні, ніж вони можуть винагородити її. Для пояснення соціальної стратифікації Дж. Хоманс користується принципом дис­трибутивної справедливості, згідно з яким деяке відношення обміну полягає у тому, щоб винагороди учасників були пропорційні їх затра­там, що обов’язково породжує диференціацію людей, їх соціальну нерівність, що, на думку Дж. Хоманса, є цілком справедливим, зако­номірним, бо відображає пропорції особистих внесків людей у сус­пільне ціле.

Автор концепції соціальної еволюції соціолог Р. Парк розглядав як рушійну силу розвитку взаємодії людей конкуренцію, котра може на­бувати форми конфлікту, внаслідок чого люди змушені внутрішньо пристосовуватися до ситуацій, що викликані змаганням і конфліктом, а коли це відбувається, конфлікт згасає. Завершує цей процес асиміля­ція завдяки глибокій трансформації особливостей під впливом тісних контактів, тобто простежується лінія: конкуренція, конфлікт, присто­сування, асиміляція.

П. Сорокін зазначав, що сукупність індивідів, які перебувають у взаємодії, складає соціальну групу. Взаємозалежність сторін у про­цесі взаємодії може бути рівною або одна зі сторін може більше впли­вати на іншу, тому можна відзначити одно- та двосторонню інтеракцію. Інтеракція може охоплювати всі сфери людської життєдіяльності (то­тальна інтеракція), а може тільки одну. В незалежних сферах люди ніяк не впливають один на одного.

П. Сорокін виділяє такі типи соціальної взаємодії: організовано- антагоністична система інтеракції, яка заснована на примушуванні;

організовано-солідарна система інтеракції, яка заснована на добро­вільному членстві; організовано-змішана солідарно-антагоністична система, яка частково керується примусом, а частково — добровільною підтримкою усталеної системи взаємовідносин та цінностей. Він під­креслює, що соціальні взаємодії виступають як соціокультурні, водно­час відбуваються три процеси: взаємодія норм, цінностей, стандартів, що містяться у свідомості людини та групи; взаємодія конкретних людей та груп; взаємодія матеріалізованих цінностей суспільного життя.

Соціальні взаємодії породжують соціальні відносини. Однак схожі взаємодії іноді породжують різні за змістом соціальні відносини. Це відбувається тоді, коли соціальні взаємодії здійснюються на різній основі. Деякі соціологи вважають, що основою, яка визначає зміст соціальних відносин, є цінності.

Соціальні відносини виникають із взаємодій, спрямованих на до­сягнення різного роду цінностей. Дві основні групи цінностей станов­лять цінності добробуту, а також інші цінності. Під цінностями добро­буту розуміють ті цінності, які є необхідною умовою підтримання фізичної та розумової активності індивідів. До цієї групи цінностей входять, перш за все, благополучність, тобто здоров’ я та безпека людей; багатство — різні послуги та матеріальні блага; майстерність — на­бута професійність у деякій практичній діяльності; освіченість — знан­ня та інформаційний потенціал особистості, а також її культурні зв’язки.

Інші цінності, як правило, виявляються у діях як цієї особистості, так і інших. Серед них найбільш значущою є влада, тому що володін­ня нею надає змогу придбати будь-які цінності. Повага — це цінність, яку складають статус, престиж, слава та репутація. Прагнення до во­лодіння цією цінністю вважається однією з основних людських моти­вацій. Моральні цінності включають доброту, відчайдушність, спра­ведливість, працьовитість і т. ін. Афективність — це цінності, що включають, перш за все, любов та дружбу.

Соціальні відносини створюються внаслідок взаємодій, що по­вторюються, коли, з одного боку, спостерігається потреба до при­дбання цінностей або контролю над ними, а з другого боку — є ре­сурси бажаних цінностей. Зміст та суть соціальних відносин залежать від того, як поєднуються у взаємодіях потреба до цінностей та воло­діння ними.

Підхід до вивчення соціальних відносин під кутом зору володіння та обміну цінностями дає можливість плідно проаналізувати відноси­ни у сфері політики, бізнесу, виробництва та ін.

Взаємодія приводить до становлення нових соціальних відносин, що являють собою відносно стійкі і самостійні зв’язки між індивідами і соціальними групами.

Вищою формою (результатом, наслідком) соціальної взаємодії є со­ціальні відносини. Соціальні відносини — специфічний вид суспільних відносин, що органічно пов’язані зі всіма іншими суспільними відноси­нами, характеризує їх певний аспект. Відомо, що кожен вид суспільних відносин складається та реалізується між соціальними суб’єктами з при­воду того чи іншого об’єкта. Якщо відносини складаються з приводу засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні, нормативно-правових актів — правові і т. ін.

Соціальні відносини складаються з приводу реалізації саме соціаль­ної взаємодії, що виникає між індивідами, соціальними групами, які мають у суспільстві різне становище, що в свою чергу визначає їх не­рівний реальний доступ до влади, власності, життєвих благ тощо.

Таким чином, соціальні відносини — це сукупність різноманітних зв ’язків, що виникають між окремими індивідами, їх групами та спіль­ностями, а також усередині останніх у процесі їх економічної, полі­тичної, духовної й подібної діяльності та реалізації ними своїх соці­альних статусів і ролей.