§ 2. Філософські проблеми права і влади в суспільстві, що трансформується

Правова держава і громадянське суспільство. Одним з най­важливіших завдань перехідного періоду розвитку посттоталітарних країн, у тому числі України, є державотворення. Що ж являє собою правова держава з позиції філософії права?

Правова держава — це всеохоплююча політична організація сус­пільства, заснована на верховенстві права, що створює умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини, громадянина, а також послідовного обмеження державної влади з метою непри­пустимості зловживань з її боку.

Головними ознаками правової держави є такі:

1. Насамперед правова держава припускає існування громадянсько­го суспільства. У сучасній інтерпретації громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими та політичними відносинами між його членами, яке не залежить від держа­ви, але взаємодіє з нею, суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, морального та культурного статусу, що ство­рюють разом з державою розвинуті правові відносини. Причому в межах цієї сумісності держава зобов’язана забезпечувати умови для нормаль­ного функціонування громадянського суспільства, а громадянське сус­пільство виступає як противага державі, аби не допустити порушення нею своїх основних обов’язків і додержання законності.

2. Поділ влади. Як відомо, теорія поділу влади виходить з того, що для забезпечення нормального функціонування держави повинні іс­нувати відносно незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча і судова. Це перешкоджає зосередженню влади в руках од­нієї особи чи органу. В даному разі кожна влада здійснює свою функ­цію, яку інша влада не в змозі виконати. Законодавча влада приймає закони, виконавча — забезпечує їх виконання, судова — постановляє на їхній основі рішення, причому може залучати до суду і членів за­конодавчих органів, і членів уряду як приватних осіб.

3.  Верховенство права. Ця ознака правової держави означає, що жоден державний орган, посадова особа, громадська організація, жод­на людина не звільняються від обов’язку підкорятися законові. Дер­жава, підкоряючись юридичним нормам, стає одним із суб’єктів пра­ва рівноправною з іншими суб’єктами. Без правової рівності між державою і особистістю не можуть існувати ні право, ні правова дер­жава. Будь-яка спроба державного органу чи посадової особи вийти за межі права і поставити себе над людьми повинна розцінюватися як правопорушення.

Верховенство права означає також, що держава не має права ви­давати закони, які суперечать так званому природному праву, і разом з тим вона зобов’язана ухвалювати всі закони, що забезпечують при­родні права людини. Нарешті, внаслідок розглядуваної ознаки кон - ституція держави має вищу юридичну силу. Всі підзаконні акти по­винні прийматися на основі конституції та точно їй відповідати. Не­припустимо підміняти закон підзаконними актами і вкладати у нього зміст, не передбачений законодавцем.

4.  Реальність прав і свобод громадян. У правовій державі права і свободи громадян мають бути не тільки проголошені, а й гаранто­вані державою. Як уже відзначалося, такими гарантіями можуть бути законодавче закріплення умов, за яких неможливе обмеження прав і свобод або ухвалення законів, що деталізують права і свободи, про­голошені в конституції.

Реальне забезпечення прав і свобод досягається шляхом створення механізму їх всебічної захищеності, а також встановлення цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності за їх порушення.

5. Політичний та ідеологічний плюралізм. Правова держава немис­лима без існування численних політичних організацій, партій і опозиції. Функціонуючи в умовах плюралізму, різні соціальні сили ведуть бороть­бу за владу цивілізованими методами. Ідеологічний плюралізм забез­печує їм можливість вільно викладати свої політичні установки, про­водити пропаганду та агітацію на користь власних ідеологічних концеп­цій. Політичний та ідеологічний плюралізм є уособленням демократиз­му суспільства, дає змогу кожному його члену самому вирішувати пи­тання про свою прихильність до тієї чи іншої партії, ідеології.

Крім названих, існують й інші ознаки та риси правової держави, їх досить багато, вони різноманітні (виділяють ознаку багатоуклад­ності економіки, невтручання держави в економічну сферу та ін.). Усі вони в сукупності дають загальне уявлення про сутність, зміст, мету та призначення правової держави.

Усі наведені ознаки правової держави у своїй основі припускають, по-перше, обмеження державної влади людською особистістю, її невід’ємними правами, а по-друге, нормативно-інституціональне га­рантування цих прав. Однак для того, щоб права особистості гаран­тувати, необхідно, аби ці права вже існували в суспільстві як певна реальність. Це означає, що право як форма відносин між людьми має бути втілене за межами держави, у сфері громадянського суспільства і визнаватися як цінність якщо не усіма, то, принаймні, більшістю населення. Отже, має йтися про формування, а точніше, про станов­лення правового суспільства.

Поняття правового суспільства і перспективи його формуван­ня в Україні. Що ж являє собою правове суспільство і які його ха­рактерні риси? Під правовим суспільством розуміється таке суспіль­ство, в якому реалізовано принцип панування права, тобто всі суб’єкти підкоряються праву не за примусом, а за переконанням, правова ре­альність, що існує у суспільстві, дозволяє їм безперешкодно виража­ти свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійни­ми і не залежними від волі держави.

Можливість створення такого суспільства припускає наявність двох умов: інституційної та неінституційної. Інституційною умовою формування правового суспільства виступають розвинуте громадян­ське суспільство і стала правова держава, а неінституційною — пере­вага в суспільстві особистостей-громадян з розвиненою правосвідо­містю, які є реальними суб’єктами правовідносин даного суспільства і включені у морально-політико-правовий дискурс.

Відомо, що хоча право як соціальний регулятор виникло давно, однак слугувати особистості, її самореалізації воно починає лише в умовах громадянського суспільства, що формується. Тому правове суспільство також можна уявити як ідеальний тип, що розкриває пев­ний аспект громадянського суспільства, спосіб його буття, викорис­товуючи підхід Канта, як «громадянський стан, розглянутий тільки як стан правовий».

Отже, громадянське суспільство і правова держава являють собою взаємоприпустимі і взаємодоповнюючі сторони (динамічну і статич­ну) правового суспільства. У цьому суспільстві спонтанне і раціо­нальне начала, свобода і порядок урівноважені, підпорядкування універсальним нормам організовано таким чином, що не тільки не придушує, а навпаки, сприяє прояву самостійності і незалежності людини, розвиткові її індивідуальності.

У Конституції України проголошується мета формування демо­кратичної, соціальної, правової держави. Іншими словами, передба­чається сформувати правове суспільство, для якого характерні: по­літичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, її прав і свобод. Разом з тим слід визнати, що на шляху його форму­вання стоїть безліч проблем. Сформовані несприятливі економічні та соціальні умови в Україні, посилення бюрократизму і корупція в управлінському апараті значною мірою перешкоджають і уповіль­нюють цей процес. Успішне формування правового суспільства не­можливо без створення реальних умов для цього процесу. До таких умов належать: досягнення високого рівня політичної і правової сві­домості людей; гуманізація людських стосунків; створення і розвиток альтернативних стосовно держави суспільних структур (культурних, наукових, релігійних тощо) з метою розширення сфери прямої демо­кратії, запровадження «діалогових процедур» для вироблення пого­джених рішень; обмеження втручання держави у сферу економіки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства та ін.

Філософські проблеми правотворчості і правозастосування в посттоталітарному суспільстві. Правотворчість і правозастосування у перехідному суспільстві є однією зі складніших проблем, що стоїть перед вченими-правознавцями і юристами-практиками України, інших пострадянських країн і тому вимагає глибокого філософсько-правового аналізу. Невипадково Гегель писав, що філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбувається переворот у політичному житті суспільства, тому що думка завжди передує діяльності і перетворює її.

Складність і суперечливість правотворчості і правозастосування у посттоталітарному суспільстві мають у своїй основі декілька при­чин. По-перше, порівняння правових систем тоталітарного суспіль­ства, для якого характерними є панування держави над правом, по- літизація та ідеологізація права, і демократичного суспільства, в яко­му забезпечені верховенство права і пріоритет прав людини, дає можливість зробити висновок про їхню принципову несумісність, а відтак, про неможливість переходу від однієї правової системи до іншої безпосередньо. Тому всі посттоталітарні країни, що трансфор­муються від тоталітаризму до демократії, закономірно проходять осо­бливий перехідний період, в якому правова реальність становить комбінацію тоталітарної правової системи, що руйнується, і правової системи демократичного суспільства, що народжується.

Як правило, всі основні характеристики цієї перехідної правової реальності являють собою комбінацію сутнісних рис як тоталітарної правової системи, так і демократичної. Наприклад, нові правові нор­ми в посттоталітарній правовій системі зіштовхуються зі старими неправовими нормами, авторитаризм у правотворчості і правозасто- суванні співіснує з елементами анархії, тенденції конструювання — з елементами саморозвитку, принципи монізму — з принципами плюралізму тощо.

Другою особливістю правотворчості і правозастосування в пост- тоталітарному суспільстві є те, що вони здійснюються в умовах хаосу чи дезорганізації перехідного суспільства та його правової системи. За таких умов частина суб’єктів суспільства виявляється здатною при­стосовуватися до нових політико-правових цінностей і норм, дістати нового соціального статусу і місце в економічній і політичній струк­турах, що формуються. Інша частина не в змозі чи не бажає прийма­ти нові цінності, норми, зразки поведінки і поповнює лави маргіналів. Таким чином, в умовах швидкої, обвальної трансформації соціуму одні стани і групи народжуються чи одержують пріоритетний розви­ток, а інші втрачають свою колишню роль.

Ще однією особливістю правотворчості і правозастосування в пост- тоталітарному суспільстві є амбівалентність (Е. Блейлер) правосвідо­мості людей, причини якої криються в інертності свідомості людини, нездатності її відразу звільнитися від віджилої системи ціннісно- правових установлень тоталітаризму, що може декларативно відкида­тися особистістю, але продовжує існувати на рівні підсвідомості, ви­значаючи світорозуміння людини, її цінності, інтереси, вчинки.

Важкий шлях сучасних посттоталітарних держав до правового суспільства збільшений і ускладнений також, на думку В. Нерсесян- ца, низкою негативних чинників, успадкованих від минулого. Серед них — багатовікові традиції деспотизму і кріпосництва, засилля вла­ди і безправ’ я населення, стійкий і значно поширений правовий нігі­лізм, відсутність скільки-небудь значущого досвіду свободи, права і самоврядування, демократії, конституціоналізму, політичної і право­вої культури, підпорядковане становище суспільства в його відносинах з нічим не обмеженою і безконтрольною владою і т. д. До цих негатив­них чинників можна додати й низку інших: відсутність діючого меха­нізму реалізації нових правових норм, необхідної кількості підготов­лених правознавців для здійснення правової реформи, переважання у деяких випадках у перебігу її здійснення вузьковідомчих, кланових чи навіть кримінальних інтересів та ін. Усе це ускладнює і без того непросту ситуацію з проведенням правової реформи в Україні, пере­шкоджає цивілізованому правозастосуванню на її правовому полі.

Правова реформа в посттоталітарному суспільстві. Питання про можливість здійснення правової реформи у посттоталітарному суспіль­стві в сучасній філософії права є дискусійним. Одні дослідники ствер­джують, що правову систему тоталітарного суспільства можна рефор­мувати, інші вважають, що правова система тоталітаризму не підлягає «реформації». У цьому їх переконує принципова несумісність правових систем тоталітаризму і демократії. На їх погляд, треба не реформувати правову систему тоталітаризму, а створювати чи відтворювати прин­ципово нову правову систему. Інакше таке «поліпшення» на довгі роки інфікує право України вірусами тоталітаризму. До прихильників другої позиції належить і російський правознавець С. Алексєєв. На його дум­ку, після багатьох десятиліть комуністичного панування сама логіка необхідних змін вимагає не стільки «реформ» у загальноприйнятому їх розумінні (багато комуністичних фантомів узагалі не піддаються такого роду реформуванню), скільки в першу чергу відновлення нор­мальних, природних умов і механізмів життєдіяльності.

Однак таке руйнування «до основи» державних структур, «а по­тім» побудова на їхній основі нових — дуже сильно віддає нігілізмом, що в Україні вже мав місце і залишив після себе сумну пам’ять. Іс­тина, мабуть, лежить десь посередині цих двох протилежних точок зору: якісь правові інститути, структури, іманентні лише тоталітар­ному режимові та його політико-правовій системі, мають бути лікві­довані, інші — реформовані, причому мусить бути збережено все позитивне, що було створено в останні десятиліття існування радян­ського суспільства, коли тоталітаризм у СРСР видозмінився, набув більш «м’яких», згладжених форми.

Таким чином, правова реформа в Україні, як і в інших посттота- літарних країнах, теоретично можлива і вона вже проводиться на практиці (з усіма її плюсами і мінусами). Реформування правової сис­теми на демократичних засадах означає проведення комплексної державно-правової реформи, що включає реформування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

 

Висновки

1.  Найважливішим політико-правовим інститутом сучасного сус­пільства є держава. Вона призначена для організації життя суспільства, самої держави та її структур у системі політичних і правових відносин.

2.  Відносини між державою і особистістю повинні здійснюва­тися на основі взаємної відповідальності. Характер відносин держави і особистості є найважливішим показником стану суспільства в цілому, перспектив його розвитку.

3.  Найважливішою метою перехідного періоду розвитку постто- талітарного суспільства є створення правової держави. Її основними рисами є: формування громадянського суспільства, поділ влади, верховенство права, реальність прав і свобод гро­мадян, політичний і ідеологічний плюралізм та ін.

4.  Однією з найскладніших проблем юриспруденції України, ін­ших пострадянських країн є проблема правотворчості і право- застосування в перехідному суспільстві. В її основі лежить низка причин: здійснення правотворчості і правозастосування в умовах посттоталітарного хаосу, дезорганізації правової сис­теми; амбівалентність правосвідомості особистості у пере­хідний період; значно поширений у суспільстві правовий ні­гілізм; низький рівень правової культури населення тощо.

 

Контрольні запитання

1.  Яка роль політико-правових інститутів у соціальному житті людини?

2.  Чому не може бути здійснено право без інститутів?

3.  Що таке влада? Як співвідносяться влада і право?

4.  Що таке легітимація, які існують її види? Який зміст мають поняття «легітимність» і «легальність»?

5.  Як співвідносяться суверенітет народу і права людини як прин­ципи легітимації?

6.  Як співвідносяться держава і право і в чому зміст понять прав­ління права і верховенство права?

7.  Що таке правове суспільство? Які перспективи його форму­вання в Україні?

 

---

^[1] Алексеев С. С. Философия права. - М.,1997. - С.67.