Печать
PDF

Тема 9 Правова антропологія: гуманістична природа права - § 3. Особистість і право. Гуманістична природа права

Posted in Учебные материалы - Філософія права ( О.Г. Данильян )

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

§ 3. Особистість і право. Гуманістична природа права

Основне питання філософії права крізь призму правової антропо­логії є конкретизацією загальнофілософського питання «Що таке людина?» і може бути сформульоване як питання про те, що таке людина юридична. Оскільки філософська антропологія визначає лю­дину як людину здатну, то й правова антропологія може бути пре­зентована як такий підхід до права, коли останнє розглядається крізь призму людських здібностей. Серед різних людських здібностей ви­діляється і здатність до права, на підставі якої людина одержує визна­чення homo juridicus (людина юридична). Обґрунтовуючи введення останнього поняття, французький соціолог права Ж. Карбон’є під­креслював, що тільки людина з усіх живих істот «наділена властиві­стю бути юридичною істотою», і тільки їй притаманна здатність «створювати і сприймати юридичне». Саме ця притаманна людині здатність, вважав він, а також підтримуючий її ментальний механізм мають бути предметом юридичної антропології.

Що ж являє собою «людина юридична»? Людина в системі права, людина правова — це насамперед суб’єкт, агент і носій певних дій. Тому найважливішим питанням правової антропології є питання «Хто є суб’єктом права?», чи «Що означає бути суб’єктом права, а не про­сто суб’єктом моральної повинності чи громадянином держави?». Іншими словами, це питання про те, завдяки якій здатності ми іден­тифікуємо суб’єкта права, яка із сторін людського буття робить право можливим.

Проблема суб’єкта права виявляється ключовою для розкриття феномену права, виявлення його змісту. В концепції російського фі­лософа права початку ХХ ст. М. Алексєєва суб’єкту відводиться роль головного елемента правової структури. Відомий радянський юрист Є. Пашуканіс вважав суб’єкта атомом юридичної теорії, найпрості­шим, нерозкладеним далі елементом.

Людину робить правовим суб’єктом те, що вона за своєю сутністю має здатність, яка уможливлює право. Звичайно, тут мається на увазі не просто суб’єкт права, як про нього вчить юридична теорія, а суб’єкт у філософському сенсі, правовий суб’єкт, коли на перший план виходить власна рефлексивна діяльність людини, не витиснута об’ єктивованими формами існування юридичного змісту в позитивному праві.

Феноменолого-герменевтична філософія права за формами об’єктивного права прагне розглянути живого суб’єкта, носія дійсної правосвідомості. В образі такого суб’єкта трансцендентальне (уні­версальне) і емпіричне (одиничне) презентовані в єдності, як єдність сутності та існування. Поняття такого суб’єкта найбільшою мірою відповідає юридичному вченню про дієздатність. Він має природну здатність до діяльності, що носить ціннісно орієнтований характер. Серед ціннісно орієнтованих актів (любові, ненависті та ін.) виділя­ються такі, що виражають сенс права. Це акти визнання. Будь-який правопорядок припускає наявність такого суб’єкта, буття якого не­віддільне від ціннісно значущих актів, а отже, і від буття самих цих цінностей, роблячи їх життєво реальними. Акти визнання — це осо­бливі інтенціональні акти, що виражаються в спрямованості на іншо­го, при цьому іншій розглядається як цінність поза залежністю від ступеня його гідностей, як цінність, що заслуговує на гарантії захис­ту з боку права.

Ціннісно значущий акт визнання конституює «клітинку» права, являє собою визначальний момент правосвідомості. Здатність до ви­знання — власне правова здатність, що робить право можливим. Во­на відрізняється від моральної здатності (любові, поваги), хоча і може мати їх як свою передумову. Саме в акті визнання відбувається ото­тожнення кожного себе й одних з іншим, що дозволяє розглядати йо­го як антропологічний еквівалент принципу формальної рівності. Така «орієнтація на іншого» корелюється із сутнісною рисою люди­ни — відкритістю світу.

Гегель відносив визнання до сфери суб’єктивного духу і уявляв його як особливий стан самосвідомості, коли носій останньої спів­відносить себе з іншим суб’єктом, прагнучи показати себе як вільну самість. Сама потреба у визнанні зумовлена подвійністю природи людини, що, з одного боку, представляє природний, тілесний суб’єкт, а з другого — вільний суб’єкт. «Для подолання цієї суперечності, — писав Гегель, — необхідно, аби обидві конфронтуючі одна одній са- мості <...> думали б себе <...> і взаємно визнавали б себе <...> не тільки за природних, а й за вільних істот»[1]. При цьому справжня сво­бода досягається завдяки визнанню: «Я тільки тоді істинно вільний, якщо й інший також вільний і мною визнається вільним»[2]. Російський філософ права І. Ільїн також відзначав, що правовідносини покояться на взаємному визнанні людей. Він підкреслював, що саме це живе відношення між людьми робить право можливим, а в актах визнання відбувається конституювання людини як правоздатного суб’єкта.

Визнання може бути презентоване як «згорнута» справедливість, а справедливість — «розгорнутою» формою визнання. При цьому справедливість як спосіб відносин можлива лише за наявності в суб’єкта здатності визнання, а відносини взаємного визнання ви­являються можливими лише в тому разі, коли люди вступають у спра­ведливі відносини, не намагаються фундаментально використовувати один одного як засоби у власних цілях. Акти визнання можна назвати свідомими і розумними актами. Тому здатність визнання припускає визначену інтелектуальну і моральну зрілість, виразом якої виступає метафора суб’єкта права як «повнолітнього». Людина усвідомлює те, що відбувається з нею та іншими, діє осмислено.

Завдяки визнанню, що здійснюється за допомогою певних правил, соціальні зв’язки, засновані на договорах, різного роду взаємних зобов’язаннях, що надають юридичної форми обіцянкам, які даються один одному, включаються в систему довіри. Учасник відносин ви­знання є не об’єктом бюрократичного управління («ніхто») чи суб’єктом моралі («ти»), а суб’єктом права («будь-який»).

Саме так, у дусі орієнтованої на аналіз мови герменевтичної фі­лософії, тобто шляхом знаходження відповідного займенника, що найбільше адекватно виражає правовий зміст, визначає поняття суб’єкта права П. Рикер: «Суб’єкт права — будь-який. Я є будь-яким стосовно усіх. Ми входимо в юридичний простір, коли розглядаємо себе як “будь-якого” із всіх інших “будь-яких”»[3]. Цим займенником виражається філософська структура, яка є правовою за своєю сут­ністю.

Що ж ховається за виразом «будь-який»? Яка з форм індивідуаль­ного буття людини — індивід, індивідуальність чи особистість — мається на увазі, коли ставиться запитання про суб’єкта права?

У запропонованій Е. Соловйовим концепції зміст і співвідношен­ня основних форм індивідуального буття людини розкриваються че­рез установлення їхньої відповідності певним типам норм — обов’язкам, покликанню, правам. Так, індивід — це окремий пред­ставник роду «людина», «один із» безлічі людей, і як такий — продукт суспільства, об’єкт суспільних відносин. Він є суб’єктом (носієм) обов’язків, без яких немислимо ніяке суспільство, центром зобов’язання, тобто вже щодо нього застосовні поняття вини і відпо­відальності. Для індивіда характерна установка на соціальну адапто­ваність до існуючих умов.

Для позначення ж активної сторони людського буття, суб’єкта суспільних відносин застосовуються поняття «індивідуальність» і «особистість». В індивідуальності ми цінуємо її самобутність, а в особистості — самостійність, чи автономію. Індивідуальність — суб’єкт покликання, тобто стану, коли право перетворюється на обов’язок, для неї характерна установка на самореалізацію (самоздійснення). Це індивід, який соціальніший наявного соціуму. Зо­внішньому авторитету тут протиставляється надособистісна приму­совість совісті, віри, смаку.

Особистість формується на основі індивідуальності. Це суб’єкт прав, чи права (якщо сутність права бачити в правах людини), а від­так, суб’єкт свободи. її відмітною рисою є прагнення до власної і по­вага до чужої незалежності. Саме з образом людини як особистості корелюється право. Адже сутність права утворює категорично ви­магане морально-автономним суб’єктом визнання його моральної самостійності (свободи) як попередньої довіри до волі і самодисци­пліни кожного людського індивіда.

«Формалізм» права не означає стирання всіх розходжень між людьми. Зрівнюючи усіх за формальним принципом, право, не ви­магаючи примусового самовдосконалення чи проявів духовної і со­ціальної свободи, виявляється умовою реалізації людських здібностей саме тим, що віддає їхню реалізацію на особистий розсуд громадян. У цьому розумінні формальна рівність виступає гарантом людської унікальності.

Право, здавалося б, байдужне до внутрішнього світу людини, не може функціонувати і розвиватися без особистісно розвинутих лю­дей, здатних сказати: «На тім стою і не можу інакше». Воно потре­бує таких людей, визнаючи за ними здатність вирішувати самостій­но, що для них є значущим, цінним та вигідним. Гарантуючи простір для здійснення цих здібностей, воно тим самим стимулює «вироб­ництво» особистісно розвинутих індивідів. Без особистісно розви­нутого суб’єкта права сучасна правова культура була б просто не­можливою.

Хоча реальні індивіди можуть не мати якості автономного суб’єкта, але сутність права полягає в презюмуванні цих якостей кожній лю­дині («будь-якому»). Тому право орієнтується на образ людини як особистості. Ця ідея особистості як суб’єкта права виступає «належ­ним», ідеалом для права.

Структура особистості являє собою єдність взаємодоповнюючих орієнтацій: орієнтації на самореалізацію і орієнтації на автономію, єдність індивідуальності («внутрішнього Я») і персональності («орі­єнтації на Іншого»). Відсутність установки на самореалізацію не за­безпечує внутрішньої гідності особистості і відповідно прагнення захистити цю гідність. Відсутність же якості автономії не створює умов для волі, творчої реалізації здібностей. Тим самим деформація правового суб’єкта не забезпечує моменту визнання і право виявля­ється неможливим. Правовий суб’єкт знаходить себе в єдності духо­вної і соціальної особистості.

Отже, бути правовим суб’єктом — це не означає просто відтво­рювати зміст позитивного права шляхом тлумачення юридичних норм. Але це означає бути живою особистістю, носієм дійсної правосвідо­мості. В ідеї правового суб’єкта закладено ідею осмисленої поведін­ки. Емпіричні і життєві межі осмисленого існування виражено в ідеї дієздатності.

Правовий суб’єкт — це не стільки внутрішня психологічна струк­тура особистості (не стільки її автентичне Я), скільки те, як особис­тість представлена іншим. Вона дає можливість взаємодіяти з оточу­ючим світом, відбиваючи ту роль, яку людина грає в ньому. Це особа, персона. Хоча це не є внутрішня структура особистості, але вона і не протистоїть цій структурі, тому що дозволяє виразитися їй ззовні, у взаємодії з іншими.

Таким чином, особистість як персона є не атомарним індивідом, а людиною в її ставленні до інших людей. Така особистість конститу­юється іншими, але не в об’єктивному сенсі, а в тому, що усвідомлює себе відносно інших, відносно розуміння її ролі іншими. Вона є струк­турною єдністю відношення і його носія (правовідносин і суб’єкта права). Це означає, що право породжується такими відносинами, в яких людина бере участь як персона. І це є відношення визнання.

Право в антропологічному вимірі може бути визначене як спосіб людської взаємодії (співіснування), можливий завдяки людській здат­ності бути автономним суб’єктом, що в и з н а є таким самим суб’єктом будь-якого іншого. Носієм цієї здатності є зумовлена ви­знанням інших особистість, чи персона, а її реалізація і відтворення становить завдання політико-правових інститутів.

 

Висновки

1.  Правова антропологія як розділ філософії права досліджує гуманістичні основи права.

2.  Являючи собою моральні критерії, якими повинен керуватися правопорядок, права людини окреслюють простір особистої автономії. За своїм статусом вони виступають критерієм легі­тимації правових інститутів. Обґрунтування прав людини ви­ражається у взаємній відмові від насильства, що означає ви­знання за ними права на життя, власність і свободу.

3.  Правова людина — це суб’єкт права, носій здатності визнання, адекватною формою його соціального буття виступає особис­тість.

 

Контрольні запитання

1.  Що вивчає філософська і правова антропологія?

2.  Як пов’язані між собою «образ людини» і «образ права»?

3.  Що таке «правова людина»?

4.  Що являє собою природа людини і в чому полягає необхідність правопорядку?

5.  Що з погляду сучасної філософії становлять права людини і який зміст стосовно них мають вирази «природні», «священ­ні», «невідчужувані»?

6.  Як обґрунтувати безумовну цінність прав людини?

7.  Яку функцію виконують права людини в сучасному світі? Що відповідно до концепції П.Рикера є антропологічною основою права? Хто є суб’єктом права?

8.  Яка, на Ваш погляд, форма індивідуального буття людини (ін­дивід, особистість, індивідуальність) відповідає поняттю суб’єкта права?




[1] Гегель Г. В. Ф. ІЗнциклопедия философских наук. - Т.3: Философия духа. - М., 1977. - С. 241.

[2] Там само.

[3] Рикер П. Торжество язьїка над насилием. Герменевтический подход к фило- софии права // Вопр. философии. - 1996. - № 4. - С. 30.