§ 3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

Аналіз правової реальності дає змогу виділити в ній такі форми бут­тя права, що у сукупності виражають динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб’єктами (правове життя).

Це розчленування є традиційним і в цілому аналогічним (хоча і не цілком тотожним) розподілу на такі форми чи рівні буття права, як правосвідомість, правові норми і правовідносини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об’єкт, як право. Кожний з цих рівнів знаходить найбільш розвинений опис у відповідних філософсько-правових кон - цепціях. Так, ідея права виражається в класичних теоріях природно­го права, особливо деонтологічного (суб’єктивістського) напряму, правові норми і закони — в аналітичній юриспруденції (правовому позитивізмі). Що ж стосується третього рівня — рівня взаємодії між соціальними суб’єктами, то це світ соціальної предметності, в якому право переходить у світ соціальної реальності. Цей світ бере участь у формуванні права, наділенні права матеріальним змістом.

Що ж являє собою право: один з цих шарів чи їхню сукупність? Розв’язання цієї проблеми слід шукати на шляху доповнення статич­ного аспекту аналізу структури правової реальності динамічним аспек­том, що дає можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сутності через низку визначень. Найважливішими серед них є:

а) абстрактно загальні визначення (правові ідеї і принципи);

б) конкретно загальні визначення (формально-позитивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (насамперед судові рішення);

г) соціально-предметне втілення в позитивно-правовій поведінці суб’єкта.

У найбільш стислому вигляді динамічна структура правової ре­альності як теоретичне відтворення процесу здійснення права може бути презентоване таким чином.

Ідея права є вихідним, логічно першим компонентом правової реальності. Тут не ставиться питання про те, що лежить в основі цієї ідеї: природа людини, розум, об’єктивний порядок цінностей, соці­альні відносини чи воля і мудрість Бога. Ідея права являє собою най­більш загальний, абстрактний вираз сутності права, його «проект» чи завдання («регулятивна ідея»). Вона становить ідеальний аспект бут­тя права, його форму (в аристотелівському розумінні).

У структурному плані ідея права припускає наявність:

а) суб ’єктивної (антропологічної) компоненти, тобто містить інфор­мацію про те, хто здатний бути суб’єктом права, на кого воно орієнту­ється. Таким суб’єктом є той, хто вміє відрізнити цінне від нецінного;

б) аксіологічної компоненти, тобто являє собою систему цінно­стей, що реалізуються в праві, виражаються інтегрально в понятті справедливості;

в) деонтологічної компоненти, тобто виступає у вигляді ідеї на­лежності, що виражає єдність прав і обов’язків.

Суб’єкти правотворчості, усвідомлюючи, що люди не можуть чи не хочуть підкорятися релігійним, моральним і навіть найбільш про­стим культурним нормам, формують той мінімум вимог, який можна підтримувати за допомогою організованого насильства. Цей мінімум і є ідеальним змістом права. Якщо приймати його за ідею права, то ідея передує праву, тобто спочатку з’ являється уявлення про належне, яке необхідно інституціонально закріпити і підтримувати силою цьо­го інституту, а потім уже формується реальна правова система.

Правова ідея є даність нашої свідомості, що має певний зміст, виражає в найбільш загальному плані момент належності. Ідея права на відміну від позитивного права має лише потенційну дійсність, але ця потенційність є настільки істотною, що задає нормативну силу позитивному праву.

Другим елементом правової реальності є закон (правові норми). Позитивне право з’ являється передусім у формі закону (однак не зво­диться до нього), що становить конкретно загальні, формально по­зитивні правові норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретиза­цію правових ідей і принципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті. Це право на певному ета­пі його становлення. Закон — загальна норма для безлічі можливих випадків, і існує він як судження про належне. Він діє як законодавчий акт чи система законодавства (його зовнішня форма), що встановлю­ється суб’єктом влади, коріниться в авторитеті законодавця.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, від­носини, свідомість, правосуб’єктність, правові процедури, процесу­альні форми, правовий статус і правовий режим, правовий договір, позов і обвинувачення тощо. Розбіжності між ними мають функціо­нальний, а не сутнісний характер. Зміст принципу формальної рівно­сті виражається, наприклад, у правовій нормі — у вигляді правил поведінки суб’єктів права; у правовому відношенні — у вигляді вза­ємостосунків формально рівних, вільних і незалежних один від одно­го суб’єктів права; у правосвідомості — у формі усвідомлення змісту і вимог принципу права членами даного правового співтовариства; у правосуб’єктності — у формі визнання індивідів (їх об’єднань, спі­лок) формально рівними, вільними, незалежними один від одного суб’єктами правового типу спілкування; у правових процедурах — у формі рівного і справедливого порядку придбання і реалізації прав та обов’язків усіма суб’єктами, дозволу заперечування права і т. д. Таким чином, право існує в усіх цих правових формах, де додержу­ється і застосовується принцип формальної рівності.

І, нарешті, третій аспект правової реальності — світ соціальних дій, найбільш складний світ, найменш досліджений з позицій філо­софії. Процес соціальних взаємодій виражає таку стадію в здійснен­ні права, як правореалізація. Центральною фігурою цього процесу виступає суб’єкт як виконавець норми в його ставленні до інших лю­дей. Ці відносини виявляються можливими за наявності певних здібностей, якостей людини.

Основною якістю суб’єкта права є здатність визнання ідеї права і здатність психічно-вольового визнання норми, коли остання роз­глядається як бажана чи небажана для даного суб’єкта. Можна виді­лити три основні рівні психічно-вольового ставлення суб’єкта до норми: а) нижчий — бажання порушити норму; б) середній — бажан­ня підкоритися нормі (з погляду користі або через страх покарання, тобто в цілому — нейтральна позиція); в) вищий — цілковите визнан­ня вираженої в нормі цінності.

Саме соціальні суб’єкти, тобто люди та їх об’єднання, є «важеля­ми», завдяки яким ідея права здійснюється і впливає на життя. Фор­мою такого здійснення виявляється правомірна поведінка. Здійснен­ня права є його результуючою характеристикою, що може бути ви­ражена категорією правопорядку. На цьому рівні право як належне переходить у соціальне життя. Отже, найбільш конкретною формою буття права є правильні дії і рішення в конкретній ситуації самого суб’єкта права. Такими є основні форми чи рівні буття права.

 

Висновки

1. Правова реальність являє собою особливий світ, автономну сферу людського буття, що має власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися. Зміст проблеми правової ре­альності полягає в з’ясуванні того, що є право.

 

2. Структуру правової реальності становить співвідношення між природним і позитивним правом як двома протилежними, але тісно пов’язаними між собою формами праворозуміння. Це співвідношення виражається за допомогою категорій сутності та існування.

 

3. Співвідношення буття та існування права, сутності права та правових явищ є співвідношенням правового принципу фор­мальної рівності і форм його здійснення. До цих форм нале­жать: ідея права, закон, правове життя (дії і відносини) та ін.

 

Контрольні запитання

1. Як співвідносяться поняття буття, реальність, існування? У чо­му особливість правової реальності?

 

2. Що є онтологічними основами права?

 

3. До яких типів реальності належить право?

 

4. Як співвідносяться належне і суще у праві?

5. Якими категоріями можливо виразити співвідношення при­родного та позитивного права?

 

6. Які форми (рівні) буття права можна виділити?

---

^[1] Спекторский Е.В. Юриспруденція и философия // Юрид. вестник. - 1913. - Вьт.2. - С. 84.