§ 2. Особливості філософсько-правової думки в епоху Середньовіччя

Метафізичні передумови християнського світорозуміння. Рим­ське тлумачення природно-правових норм знаходить відгук у ранніх ідеологів християнства. Воно застосовується до морально-релігійного закону. Християнська інтерпретація ідеї природного права відбилася на уявленні про сутність цієї ідеї. На місце загального морального закону, що його проповідувала філософія стоїків, християнство дже­релом морального закону ставить премудрість і волю божу. Згідно з цим і природне право розглядається тепер як відображення божої справедливості відповідно до передбачень Творця.

У середні віки праву, що залежить від людської волі (волевстановле- ному), протиставляються незмінні встановлення божого і природного права. Природне право ототожнюється з чинним правом. Сумніви сто­сувалися лише питання, чи зливається воно з поняттям божого права, чи зіставляється з ним. Безперечним було визнання природного права обов’ язковим та таким, що вище усякого іншого законодавства.

Система природного права середньовіччя утворилася зі сполучен­ня римського права і правоположень Священного писання. Ідея при­родного права мала теократичний характер.

Найвідоміший християнський мислитель періоду патристики, один з видатних «батьків церкви» — Аврелій Августин (354-430). Головні його трактати — «Сповідь» і «Про град божий». Основна ідея його релігійної філософії — пізнання Бога і Божої любові — ось ме­та і єдиний зміст людського духу. Бог — це єдине, абсолютне буття, все інше існує лише завдяки Божій волі. В усій природі нічого не може відбутися без впливу надприродних сил.

У згоді з елліністичною філософією Августин думав: мета і зміст людського життя — щастя, що досягається в Бозі. Головна теза вчення — первинність віри над розумом. Найвище авторитетне джерело віри — церква як єдина непогрішна, остання інстанція всякої істини.

Ідею нерівності Августін відстоював як вічний і незмінний прин­цип громадського життя. Нерівність є стороною ієрархічної структу­ри суспільного організму, створеного Богом. Земна ієрархія — відо­браження ієрархії небесної, «монархом» якої є Бог. Намагаючись за­побігти звертанню народних мас до єретичних вчень, Августин по­силав і на християнську ідею рівності всіх людей перед Богом — усі люди походять від одного пращура.

Августин висунув думку про єдність людської і божої історії, що течуть у протилежних, але взаємно нероздільних сферах. Змістом їх є бій двох царств (міст) — божого і земного. Дуалізм богів і природи переноситься, таким чином, і на суспільний розвиток. Божий град представляє меншу частину людства. Це ті, хто своєю морально- релігійною поведінкою заслужили у Бога порятунок і милосердя. У земному граді, навпаки, залишаються самолюбні, жадібні, егоїсти, люди, що забувають про Бога. Божий град постійно підсилюється в суспільно-історичному розвитку, особливо після приходу Ісуса. Го - ловна передумова приналежності до граду божого — смиренність і покірність перед Богом і церквою.

Земний правопорядок світських держав піддається впливові злих, демонічних сил. Щоб зберегти людей від цього впливу, необхідно соціальне життя освятити ідеями вищої божої справедливості.

Правопорядок на землі сама людина встановити не здатна. її ство­рив Бог після гріхопадіння перших людей, аби уберегти наступні по­коління від загибелі в безодні зла і незліченних злочинів. Підстава правопорядку — це страх божий. Бог, погрожуючи людині покаран­ням, тим самим допомагає їй утриматися на краю безодні зла.

Мислителем, що розпочав спробу систематизувати християнські ідеї, звести їх у єдине, несуперечливе ціле, став Тома Аквінський (Аквінат) (1226-1274). Головна його праця — «Сума теології». Поряд з філософською проблематикою вона містить вчення про державу і право.

Якщо Аристотель розумів державу як природну форму людського гуртожитку, то для Аквіната, який полемізував з античним філософом, вона є вищим утворенням мистецтва, творінням людського генія. Про­цес керування державою аналогічний тому, як Бог править світом, а душа керує тілом. Головна об’єднуюча сила, без якої розпалася б державність, — це воля правителя. Початок, що консолідує всі зу­силля держави, повинен бути єдиним. Тому найкраща форма прав­ління — монархія. Вона — вищий тип держави, тому що влада мо­нарха похідна від божої влади.

Сутність держави Аквінат пояснював аналогією з біблійною кар­тиною існування світу. Государ для нього — творець соціального сві­ту. Його воля надає руху соціальному життю. Якщо головне завдання государя — бути керманичем, то головна чеснота народу — покора волі керманича.

Людина, за Аквінатом, — істота розумна, що володіє вільною во­лею. Розум (інтелектуальні здібності) — корінь усякої волі. Вільна ж воля — це добра воля. Воля — поведінка людини відповідно до розумно пізнаної необхідності, що випливає з божого статусу, харак­теру і цілей порядку світобудови й обумовлених цим законів.

Ці положення Аквінат конкретизував у своєму вченні про закон і право. Закон у нього виступає як загальне правило. Він має виража­ти загальне благо всіх членів суспільства і установлюватися всім сус­пільством чи тими, кому воно довірило піклування про себе. Важли­ва характеристика закону — його обнародування. Без обнародування він не може бути ні правилом, ні мірилом людської поведінки.

Аквінат класифікував закони на вічні, природні, людські та божі.

Вічний закон — це загальний закон світопорядку, що виражає бо­жий розум як верховний загальносвітовий початок, абсолютне пра­вило і принцип, котрий керує загальним зв’язком явищ світобудови. Він — джерело всіх інших законів.

Безпосередній прояв цього закону — закон природний: природа і всі істоти (і людина) рухаються до мети, визначеної законами при­роди.

Людський закон Тома Аквінський визначав як позитивний закон, забезпечений примусовою санкцією проти його порушень. Людським же (позитивним) законом він вважав лише встановлення, що відпо­відають природному законові (веління фізичної і моральної природи людини). В іншому випадку такі встановлення не закон, а його пере­кручування. З цим пов’язано розрізнення ним справедливого і не­справедливого людського (позитивного) закону. Мета людського за­кону — загальне благо людей.

Божий закон — закон (правила сповідання), даний людям у бо­жому одкровенні (Старому і Новому завітах). Він необхідний як до­повнення людських правил божими: для вказівки на кінцеві цілі люд­ського буття; як вищий і безумовний критерій для керівництва в су­перечках про належне і справедливе, про людські закони; спрямуван­ня внутрішніх (щиросердних) рухів людини; для викорінювання всього злого і гріховного, у тому числі того, що не забороняється люд­ським законом.

Тлумачення законів Аквінат доповнював вченням про право. Пра­во — це дія справедливості в божому порядку людського гуртожитку. Справедливість же припускає ставлення людини до інших людей, а не до себе, і полягає у віддачі кожному свого. Він розділяв уявлення Аристотеля про зрівняння і поділ справедливості.

Право (праведне, справедливе) визначається як відома дія, зрівня­на у ставленні до іншої людини внаслідок певного способу рівняння. При рівнянні за природою речей йдеться про природне право, при рівнянні за людським волевстановленням — про цивільне, позитивне право. Право, встановлюване людською волею (людським законом), Аквінат називав також людським правом. Закон тут виступає як дже­рело права. Але людська воля (і волевиявлення) може зробити правом лише те, що відповідає (не суперечить) природному праву.

Природне право — загальне для всіх живих істот (тварин і людей). Право, що стосується тільки людей, Тома Аквінський називав правом народів.

Боже право поділяється на природне боже (безпосередні висновки з природного закону) і позитивне боже (право, дане богом єврейсько­му народові).

Таким чином, Тома Аквінський систематизував християнські ідеї своїх попередників, доповнивши вчення про закон вченням про пра­во — природне, позитивне, людське та боже.

Таким чином, головна особливість філософських вчень христи­янського середньовіччя — в їх теоцентричному характерові. Принцип теоцентризму, послідовно проведений і Августином, і Томою Аквін- ським, затверджував Бога як центр світобудови і головного храните- ля світового та соціального порядку. Бог виступав як законодавча першооснова, з якої виходять усі релігійні, моральні і правові норми. Завдяки божому заступництву соціальне життя людей не перетворю­валося на хаос, а сама людина успішно боролася з диявольськими спокусами, що штовхали її до пороків і злочинів.

 

Висновки

1. Філософське осмислення права пройшло тривалий шлях у сво­єму розвиткові від змішування проблем моралі і права у вчен­нях античних натурфілософів до появи положень про загаль­ність моральних і правових норм, про природне право, полі­тичний характер права, політичну природу людини і т. д.

 

2. Природно-правова доктрина античності знайшла свій подаль­ший розвиток в епоху Середньовіччя і Нового часу: договірний характер права, проблема свободи, правової рівності та ін. Вона важлива і для сучасних інтерпретаторів теорії природ­ного права.

Контрольні запитання

1. Які особливості античної правової цивілізації?

2. У чому сутність правових поглядів натурфілософів?

3. У чому відмінність правових поглядів софістів від позицій попередників?

4. Який зміст поглядів на проблеми права в Сократа?

5. У чому сутність вчення про справедливість і право Платона?

6. Як розглядається проблема людини в Аристотеля?

7. У чому сутність обґрунтування права в Аристотеля?

8. Які особливості правових поглядів епохи Еллінізму?

9. Які сутність і особливості правових концепцій Августина і То - ми Аквінського?

---

^[1] Аристотель. Сочинения: В 4 т. - М., 1983. - Т. 4. - С.15.