1. Основні положення Закону України "Про забезпечення безпеки осіб,  які беруть  участь  у  кримінальному судочинстві", від 4 квітня 1994 року.

Однією з суттєвих причин латентності злочинності, передусім організованої, є те, що інформація про вчинені злочини не надходить до  правоохоронних  органів, оскільки громадяни, побоюючись розправи зі сторони злочинців, не вірять в спроможність їх захисту від протиправних посягань.

Незахищеність від протиправного впливу потерпілих, а також інших осіб, які могли б сприяти правосуддю, фактично спонукає їх  ухилятися від виконання свого громадського обов’язку. Більше того, потерпілі й свідки, крім небажання з’являтися до суду, змушені відмовлятися від первинних показань або суттєво їх змінювати як у ході розслідування, так і судового розгляду кримінальної справи.

Закон України "Про забезпечення безпеки осіб,  які беруть  участь  у  кримінальному судочинстві", введений в дію 4 квітня 1994 року, гарантує особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві (тобто у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів,  а також у судовому розгляді кримінальних справ) здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на  захист їх життя,  житла, здоров'я та майна від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для   належного відправлення  правосуддя.

До осіб, які мають право на забезпечення безпеки, віднесені: особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь чи сприяла у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів; потерпілий та його представник у кримінальній справі; підозрюваний, обвинувачений, їх захисники і законні представники; цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники в справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; свідок; експерт, спеціаліст, перекладач і понятий; члени сімей та близькі родичі вказаних осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

До органів, які забезпечують безпеку, віднесені державні органи, які: приймають рішення про застосування заходів безпеки; здійснюють заходи безпеки.

Законом передбачені права та обов’язки осіб, щодо яких здійснюються заходи забезпечення безпеки, а також права і обов’язки органів, які забезпечують безпеку, конкретні заходи забезпечення безпеки, до яких віднесено: особиста охорона, охорона житла і майна; видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку; використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; заміна документів та зміна зовнішності; зміна місця роботи або навчання; переселення в інше місце проживання; поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення; забезпечення конфіденційності відомостей про особу; закритий судовий розгляд. З урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров’я, житла та майна осіб, взятих під захист, можуть здійснюватися й інші заходи безпеки.

Положення цього закону також передбачають порядок забезпечення безпеки військовослужбовців та осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі або в місцях із спеціальним режимом утримання; підстави і приводи для вжиття заходів забезпечення безпеки, їх зміни і скасування; відповідальність за невжиття заходів безпеки та розголошення відомостей про них; наслідки відмови особи, яка бере участь у кримінальному судочинстві, від захисту; контроль і нагляд за забезпеченням безпеки тощо.

13 січня 2000 року  у зв'язку з прийняттям законів України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" та "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" до Кримінально-процесуального кодексу України були внесені відповідні зміни: КПК України доповнений статтями 52² –52⁵ , 69¹ , внесені зміни до інших статей, зокрема  до ст.14¹ , 20, 85, 97 тощо  (додаток № 1).

Рішенням Європейського суду з прав людини в Страсбурзі визнано, що використання даних, «які представлені анонімними свідками як докази на етапі досудового розслідування», погоджується з положеннями Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Потрібно відмітити, що рішення Європейського суду і Європейської комісії з прав людини є обов’язковими для держав - членів Ради Європи.

У багатьох випадках при розслідуванні кримінальних справ у слідчих виникають труднощі в практичному застосуванні чинних положень законодавства стосовно забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Вони зумовлені, насамперед, незнанням працівниками правоохоронних органів положень законодавства, які регулюють забезпечення безпеки учасників процесу,  а також відсутністю в непоодиноких випадках напрацьованих форм взаємодії органів, які приймають рішення про застосування заходів безпеки, та органів, які здійснюють ці заходи.