Уже перший рік польської окупації Галичини і політика державного терору проти українців — громадян ЗУНР — викликали їхній спротив, що посилювався в міру зростання антиукраїнських тенденцій у Речі Посполитій. Насильство породжувало насильство! Тому частина діячів українського національно-визвольного руху відкинула мирний спосіб здобуття державної незалежності України як нереальний і стала на шлях збройної боротьби, подібно як свого часу за зброю бралися повстанці Тадеуша Костюшка, герої польських повстань 1830—1831 й 1863—1864 pp.

У серпні 1920 р. колишніми офіцерами армії ЗУНР було створено Українську Військову Організацію (УВО), яку згодом очолив Є. Коновалець. Наступного року член УВО С. Федак вчинив замах на Ю. Пілсудського. Хоча замах і не вдався, він, так само, як підпали поміщицьких маєтків, напади на поліцію, був сприйнятий частиною українського суспільства як правильний крок на шляху до здобуття державної незалежності України. Майже десятирічний період існування УВО обумовив потребу в консолідації всіх визвольних організацій та рухів. Саме тому Коновалець зініціював скликання конгресу їхніх представників. Цей конгрес відбувся у Відні 28 січня — 8 лютого 1929 р. і ухвалив рішення про створення на базі УВО Організації українських націоналістів (ОУН). Нею керував спеціально обраний центр — Провід українських націоналістів (ПУН). Головою Проводу став Євген Коновалець. ОУН мала бути широко розгалуженою, глибоко законспірованою, мати солідну фінансову та інформаційну підтримку.

За кілька років мережа ОУН охопила всю Західну Україну, Європу, Америку. Невдовзі після Віденського конгресу Коновалець, а пізніше і ще один з керівників ОУН О. Сеник-Грибівський прибули до США, де в 1931 р. на з'їзді делегатів організацій прихильників ОУН вони вирішили об'єднати зусилля і створити в США Організацію державного відродження України (ОДВУ), яка об'єднала гуртки прихильників ОУН. Такого ж типу гуртки діяли в Канаді та інших країнах. ОУН налагодила міжнародні зв'язки, насамперед з тими країнами, з якими Польща мала напружені відносини (Італія, Литва, Німеччина, Чехословаччина), використовувала їхню допомогу, створювала свої філії скрізь, де це було можливо. Відомо, наприклад, про «Далекосхідну Січ» — організацію ОУН у середовищі української еміграції в Харбіні (Китай).

ОУН принципово відрізнялася від УНДО та подібних до неї партій вже тому, що не була партією парламентського типу, діяла нелегально, у глибокій конспірації та у своїй діяльності основну увагу приділяла збройній боротьбі.

Програма ОУН головне своє завдання вбачала у здобутті незалежності України. Слід відзначити, що поняття «націоналізм» ОУН трактувала як синонім патріотизму, тут не було жодних ознак шовінізму чи расизму. Головним ідеологом націоналізму тривалий час був Дмитро Донцов, який слушно вказував на необхідність створення сильної підпільної партії чи організації, здатної на рішучі дії в ім'я незалежності України. Водночас він припускався суттєвих помилок, орієнтуючи ОУН на «сильну руку», подібно до більшості європейських країн 20—30-х pp., де демократична модель типу шведської чи швейцарської була швидше винятком. Не досконально була продумана соціально-економічна платформа. До того ж Донцов, широко пропагуючи свої погляди, уникав практичної роботи навіть у вирішальні для українського народу моменти, зокрема під час Другої світової війни. Крім Донцова, важливу роль у розробці ідеологічної платформи ОУН відіграли Д. Андрієвський та М. Сціборський. Надзвичайно популярними були праці Степана Ленкавського (1904—1977), особливо його знаменитий «Декалог» (1929) — десять заповідей українського патріота, які знав кожний свідомий українець. У «Декалозі» були викладені головні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань. Перша заповідь «Декалогу»: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!» — звучала як заклик до рішучих дій. Соціально-економічна платформа ОУН пізніше зазнала еволюції. З початком війни, посиленням антифашистської боротьби та після вивчення ситуації на Східній Україні велике місце в її програмі було відведено загальнодемократичним цінностям.

Велика світова економічна криза 1929—1933 pp. поглибила зубожіння народних мас, загострила соціальні й національні суперечності, викликала радикалізацію настроїв у суспільстві. Низи у зв'язку зі своїм особливо складним становищем тяжіли до радикального розв'язання своїх проблем, чимало з них тяжіло до патріотичного (націоналістичного) струменя, підтримувало ОУН, яка в цей час активізує свою діяльність.

З 1930 року в Польщі почала різко підвищуватися «температура українського казана». Під приводом боротьби проти ОУН польський уряд посилив свою антиукраїнську політику. Яскравий її прояв — «пацифікація» Галичини у вересні — листопаді 1930 р. Тоді ж польська поліція закатувала одного з керівників ОУН Ю. Головинського. Під час «пацифікації» польська влада застосовувала принцип колективної відповідальності. Поліція і військо входили в українське село, проводили арешти, били і навіть убивали українських селян, громили українські установи, часто вдавались і до провокацій. Так, відомі факти, коли поліція вдиралася до господи українського селянина, розрізала мішки з цукром і сіллю і зсипала їх в одну купу. Польське шумовиння у Львові громило українські крамниці, кооперативи, культурні установи, сипало пісок у масло, розбивало друкарні, нищило книжки й газети. Ця «пацифікація» викликала гучний скандал і гучні протести як у самій Речі Посполитій (насамперед з боку УГКЦ), так і за її межами, її засудила навіть Ліга Націй.

«Пацифікація» була використана польським урядом і для залякування українського населення під час парламентських виборів 1932 р. Це дійсно негативно вплинуло на хід виборів, на яких українці здобули лише 32 мандати (27 — до сейму і 5 — до сенату). Але розчарування мас у справедливих виборах до парламенту не принесло сподіваних дивідендів польській владі: воно тільки посилило ОУН, яка здійснила низку акцій-відповідей (усього було вчинено 63 замахи, скерованих як проти представників польської влади, так і проти українців, котрі стали на шлях колаборації). Найгучнішими з цих замахів були вбивство В. Біласом і Д. Данилишиним Т. Голувка — начальника східного відділу Міністерства закордонних справ Польщі та вбивство у Варшаві Г. Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького як відплата за «пацифікацію» 1930 р. Тоді польська влада засудила на смерть бойовиків ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина (1932 p.). Другий акт помсти мав гучний резонанс. Поліція схопила групу активних діячів ОУН, які використали судовий процес у Варшаві для викриття антиукраїнської політики Польщі. Частину з цієї групи (С. Бандеру, М. Лебедя, Я. Карпинця) було засуджено до смертної кари, яку пізніше замінили на довічне ув'язнення. Це був тільки один з багатьох судових процесів над членами ОУН. Тоді ж, 1934 p., польська влада створила концтабір у Березі-Картузькій, який призначався переважно для українців.

Степан Бандера (1909—1959) — видатний діяч українського національно-визвольного руху. Народився у с. Старий Угринів Калуського повіту Станіславщини (тепер — Івано-Франківська область) у багатодітній сім'ї греко-католицького священика. Після закінчення гімназії у Стрию (1927 р.) брав активну участь у підпільницькій діяльності як член УВО, а потім — ОУН. З 1933 р. — крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях. За організацію замахів на Майлова та Перацького 1934 р. був заарештований і засуджений до смертної кари, яку замінили на довічне у в' язнення. На початку Другої світової війни звільнився з тюрми й очолив радикальну течію в ОУН. За спробу відродити незалежну Українську державу 30.06.1941 р. опинився в концтаборі Заксенгаузен. (Два його брати були закатовані гітлерівцями в Освенцімі, решта рідні переважно знищена радянською владою.) Після визволення військами союзників осів у Австрії й ФРН, звідки керував ОУН. Убитий у своєму помешканні в Мюнхені агентом КГБ.

Незадовго до своєї смерті президент Польщі Ю. Пілсудський ухвалив нову конституцію (23.04.1935), яка надавала йому необмежені права, при цьому суттєво обмежуючи виборчі та інші права громадян і роль парламенту в країні. Тоді ж було розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. Невдовзі (12.05.1935) Пілсудський помер, а йому на зміну прийшов Е. Ридз-Смігли, політик значно меншого масштабу, до того ж прихильник жорсткішого курсу щодо українців. Наслідком цього стала чергова «пацифікація» (червень 1935), цього разу на Волині. Вона охопила 78 сіл, спричинивши нові жертви серед українців. У відповідь ОУН посилила свої акції, але в цей час вона зазнала тяжкої втрати. 25 травня 1938 р. внаслідок вибуху, влаштованого агентом НКВД, загинув керівник ОУН Є. Коновалець. Після його загибелі новим головою Проводу ОУН став полковник Андрій Мельник.

Андрій Мельник (1890—1964) — видатний діяч українського національно-визвольного руху, полковник Армії УHP. Народився в с. Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині. Був сотником «усусів», відзначився під час боїв за гору Маківку, у 1916 р. потрапив у російський полон. Утік звідти на початку 1917 p., пізніше організував Курінь січових стрільців, підтримував Центральну Раду. Активний учасник боротьби проти режиму гетьмана Скоропадського та більшовиків. У 1919 р. був інтернований поляками в Рівному. Один із засновників УВО та ОУН, голова Проводу ОУН після загибелі Коновальця. Після розколу ОУН напочатку 1940 р. став керівником її частини — ОУН(м) — «мельниківців». Як одного з керівників українського національно-визвольного руху його було заарештовано гітлерівцями й ув'язнено в концтаборі Заксенгаузен. Після визволення жив у ФРН і Люксембурзі, керував діяльністю ОУН(м). Ініціатор створення Світового конгресу вільних українців.

Спроби УНДО нормалізувати українсько-польські відносини закінчилися провалом. Польський уряд був щедрим на обіцянки і скупим на ділі, не бажаючи суттєво змінювати свою політику щодо українців, про що свідчить, наприклад, «пацифікація» 1938 р. Політика УНДО призвела до падіння її популярності, розколу в її лавах. У 1938 р. з цієї партії вийшла група українських політичних діячів, яка створила нову партію: Фронт національної єдності (ФНЄ) на чолі з Дмитром Палієвим. ФНЄ відкидала угодовство УНДО і водночас не хотіла мати справу з ОУН через проведення нею терористичних акцій. Але часу на розгортання діяльності ФНЄ історія не відвела...

Надзвичайно гострою на західноукраїнських та західнобілоруських землях, за винятком Галичини (тут переважна більшість віруючих були греко-католиками), ставала боротьба за Православну церкву.

Тоді польський уряд не міг не враховувати того факту, що на західноукраїнських і західнобілоруських землях православна віра була автохтонною, а також того, що РПЦ — це потужне джерело московського впливу, тому під тиском віруючих підтримав їхнє прагнення мати свою автокефальну церкву. Це було відверто вороже сприйнято верхівкою РПЦ, а також чорносотенним духовенством, яке діяло на Волині та в Західній Білорусі. Досить сказати, що в 1924 р. архімандрит Смарагд (Латишенков), ректор Холмської духовної семінарії, кількома пострілами із револьвера убив митрополита ПАПЦ Юрія (Ярошевського). Єпископ Діонисій (Валединський), який дивом уник смерті від руки Смарагда, очолив ПАПЦ і 13.11.1924 р. отримав від Константинопольського (Вселенського) Патріарха Григорія VII спеціальну грамоту (томос), якою стверджувався новий статус місцевої церкви, що дістала назву ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква), її предстоятелем став митрополит Діонисій.

Назва ПАПЦ була неточною, оскільки православних поляків у ПАПЦ можна було полічити на пальцях. Переважна частина віруючих була українського (69%) та білоруського (близько 29%) походження, решта — росіяни, чехи, поляки та ін. (2—3%), але внаслідок політики єпископату партія мала російське обличчя. У 20-х роках до складу Синоду не входило жодного білоруса, а українець Олексій (Громадський) був поставлений на кафедру Гродненську й Новогрудську, тобто в Білорусь. У 1932 р. було висвячено другого єпископа-українця — Полікарпа (Сікорського), але на Луцькій кафедрі він був вікарним, отже не уповноваженим до правління. Органами польської безпеки йому як єпископові було заборонено виїжджати навіть у сільські парафії.

Російськомовні органи митрополії — журнал «Воскресное чтение» і газета «Слово» — були чорносотенними. Такі самі тенденції домінували в адміністративних органах ПАПЦ, у Почаївській лаврі, Семінарії в Крем'янці. Панівні кола Другої Речі Посполитої, сприяючи здобуттю автокефалії для ПАПЦ, прагнули перетворити церкву в знаряддя полонізації. З цією метою уряд втручався у внутрішні справи ПАПЦ, гальмував переведення богослужіння на українську чи білоруську мови, прагнучи, щоб воно велося церковнослов'янською або ж польською мовою. Про рівень «толерантності» панівних кіл міжвоєнної Польщі щодо православних свідчить уже той факт, що тільки у 1918—1920 pp. і тільки на Холмщині в межах акції так званої «ревінди-кації» церков та церковного майна було закрито понад 300 православних храмів, частину з яких було знищено, а решту — передано католикам. Усього ж у міжвоєнний період на Холмщині й Підляшші з 389 православних храмів, що діяли в 1914 p., залишився 51 (149 було перетворено на костьоли, а 189 — зруйновано).

Ситуація погіршилася ще й у зв'язку зі спробою запровадження польською владою та Костьолом у 1920-х pp. так званої неоунії, тобто чергової спроби покатоличення православних.

Одночасно з боротьбою проти наступу на Православну церкву йшла боротьба за її українізацію. Основні події розгорталися на Волині. Ще у 1921 р. у Почаєві на з'їзді духовенства та мирян було ухвалено рішення про поступовий перехід у богослужінні та церковному діловодстві від церковнослов'янської до української мови. Синод змушений був підтвердити це рішення у 1922—1924 pp., але на практиці його відверто саботували.

Видатну роль у справі українізації і білорусизації ПАПЦ, відродження в ній демократичних начал відіграв член Митрополичої ради, лікар і історик церкви Арсен Річинський (1892—1956). За це він відчув на собі «принади» концтабору у Березі-Картузькій, а після «визволення» Червоною армією дістав багаторічний термін ув'язнення в радянських концтаборах і заслання.

Серед керівництва ПАПЦ активно проводили її українізацію єпископи Олексій (Громадський) та Полікарп (Сікорський). У вересні 1933 р. в день св. Іова Почаївського у Почаєві відбулася понад 20-тисячна демонстрація-мітинг православних прочан, яка пройшла із синьо-жовтими прапорами під гаслами «Українському народові — Українська православна церква!», «Геть з русифікаторами Православної Церкви!». Після цього Синод ПАПЦ був змушений піти на подальші поступки православним українцям, зокрема митрополит Діонисій залишив Луцьку єпархію і передав її Олексію (Громадському).

Передвоєнні роки принесли значне посилення антиукраїнської політики Речі Посполитої. Досить вказати на розпочату в 1937 р. польськими шовіністами так звану конверсійну кампанію — насильницьке переведення в католицизм православних українців. У 1938 р. посилилася антиправославна політика польського уряду на Волині: було висаджено в повітря до 300 православних храмів. Це призвело до значного загострення міжконфесійних і міжнаціональних відносин, стало однією з причин польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни.

У лютому 1939 р. новий волинський воєвода Гавке-Новак став ініціатором нової політичної програми польської політики на Волині. Згідно з суворо таємним документом польська культура отримала статус виняткової, а такі слова як «українець» та «український» були заборонені. Замість них вимагалося вживати слова «руський» («русинський») або терміни, які не вказували на національність, наприклад, «православний», «тутейший» (тобто місцевий).

Таким чином, напередодні Другої світової війни польсько-українські взаємовідносини надзвичайно загострилися, насамперед з вини польських панівних кіл. Польща перетворилася на державу з поліцейським режимом. Не бажаючи змінити своєї колоніальної, антиукраїнської політики, вона прагнула законсервувати в країні модель відносин «вершник — кінь», причому поляк мав бути вершником, а українець — конем. Проводячи таку короткозору й аморальну політику, Річ Посполита робила все, щоб відштовхнути від себе українців, щоб вони в такій складній для Польщі міжнародній ситуації напередодні війни опинилися в стані її ворогів.