Внаслідок збройних інтервенцій, несправедливих мирних угод Версальської системи, а також Ризького миру Україну було переділено між кількома державами-загарбницями. Ці договори були незаконними й несправедливими вже хоча б тому, що долю України вирішували без легітимних представників українського народу. Росії дісталася найбільша частина українських земель, сконцентрована переважно в маріонетковому державному об'єднанні УРСР. Західноукраїнські землі потрапили під владу кількох держав (Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії), причому на долю Польщі їх припало найбільше (126 тис. км²).

Кожен третій громадянин Другої Речі Посполитої не був поляком, причому українці були найбільшою з непольських націй на її території і проживали майже суцільним масивом на своїх етнічних землях (Галичині, Західній Волині, частині Полісся, Холмщині, Підляшші, Посянні, Лемківщині). Ці землі опинилися під владою Польщі внаслідок загарбань та анексій. Польща задушила ЗУНР і загарбала її землі, що було схвалено Антантою на Раді амбасадорів (15.03.1923), польський уряд визнав маріонеткові УСРР та БСРР. Загарбання інших українських земель було узаконене шляхом укладення Ризького миру 1921 p., який за своєю антиукраїнською сутністю не відрізнявся від Андрусівського перемир'я 1667 р.

Звичайно, Польщу з її західною моделлю демократії не можна рівняти з режимом, який запанував у колишній Російській імперії. Умови для існування тут українців були набагато кращими, щоправда, не настільки, як у Чехословаччині. Був певний шанс налагодити більш-менш спокійне співжиття обох народів, тим більше, що Рада Амбасадорів згідно з Версальським та Сен-Жерменським договорами (1919) підтвердила право Східної Галичини на автономію. З цим рішенням погодилася й Польща, яка взяла на себе відповідні зобов'язання перед Антантою. Певні надії покладалися на польську конституцію 1921 p., досить демократичну як на той час. Вона гарантувала українцям право на користування рідною мовою в публічному житті та навчанні. Такі надії покладалися й на ту частину панівної верхівки Другої Речі Посполитої, котра прагнула проводити досить ліберальну лінію щодо українців. Однак ці надії не справдилися. У сфері вирішення національного питання у Другій Речі Посполитій домінував інший підхід, яскравими представниками якого були члени Націонал-демократичної партії, що вимагали безоглядної і швидкої полонізації українців, білорусів та інших народів, які опинилися в Польській державі. Ідеал націонал-демократів полягав у однонаціональній Польщі. Всіх неполяків вони хотіли перетворити в поляків шляхом примусової асиміляції, зокрема пропагували думку, що волиняки є національно невизначеною масою русинів, а гуцули, лемки, поліщуки не є українцями взагалі (як бачимо, у шовіністів чи то зі Сходу, чи то з Заходу були майже одні й ті самі «аргументи»). Річ Посполиту вони вважали представницею нібито вищої культури, котра має особливу місію на своїх східних землях (поляки називали їх «кресами»), і вимагали повної заборони українського шкільництва тощо. Сучасник подій, видатний український письменник Улас Самчук яскраво описав таку політику в своєму автобіографічному творі «На білому коні», згадуючи про 1924 рік: «Це було за ...Польщі, яка спеціяльним законом міністра Грабського хотіла протягом двадцяти п'яти років обернути нас на поляків. Було знищене все наше шкільництво, наша гімназія втратила прилюдні права, її абітурієнти мусили здавати окремі державні іспити, на яких їх нещадно "різали", а тих, що проходили крізь те вухо голки, все одно до державних університетів не приймали. Наші хлопці мусили студіювати поза кордонами, а це рідко хто з нас міг дозволити, бо самий закордонний паспорт коштував 500 злотих — сума у наших умовах немислима...». Найбільшим національний утиск з боку Польщі був на Холмщині й Підляшші. Школи тут були виключно польськими, переважна більшість православних храмів була перероблена під костьоли.

Не можна не враховувати й політики дестабілізації з боку СРСР, який у 20-х роках відверто спекулював на українському питанні, підтримував ліворадикальні комуністичні та прокомуністичні угруповання, які замість гасла здобуття самостійної Української держави пропагували радянофільство. СРСР прагнув зробити Польщу першою жертвою «світової революції» і тому постійно перекидав туди диверсійні групи, формував із прокомуністичних елементів загони, які вчиняли вбивства і підпали не тільки поміщиків, а й простих селян.

Усе це спричинило нові потужні репресії проти українського та білоруського населення, так звані пацифікації умиротворення.

Варшава відводила «кресам» роль сировинного додатка до польської економіки, резервуару дешевої робочої сили. Мало того, що зберігалося поміщицьке землеволодіння, що українське населення «кресів» страждало від малоземелля, то ще й польський уряд масово переселяв сюди так званих «осадників» з числа польських вояків, надаючи їм тут земельні ділянки площею від 10 до 50 га. Всього на «креси» у міжвоєнний період переселилося 300 тис. поляків. Антиукраїнську спрямованість мала діяльність Корпусу охорони прикордоння (КОП), організації «Стшельци». Українцям не вільно було обіймати державні посади, служити в поліції, жоден українець на Волині не був навіть повітовим старостою. Польська влада взяла курс на ліквідацію українських шкіл, не давала можливості українцям відкрити свій університет у Львові і навіть ліквідувала українознавчі кафедри, які існували за австрійських часів. Щоб не допустити зміцнення української національної свідомості, польський уряд здійснював політику ізоляції Галичини від інших українських земель, її преса не допускалася в інші українські регіони, між Галичиною та Волинню і Холмщиною було встановлено так званий «сокальський кордон».

Вже з самого початку громадяни ЗУНР української національності відчули на собі терор з боку Польської держави у вигляді тюрем та концтаборів (у 1919—1920 pp. через них пройшло 70 тис. українців). Замість розширення обіцяної автономії Галичини, польський уряд ліквідував у 1920 р. навіть ту її автономію, що існувала в австрійські часи. Природно, що українці (особливо в Галичині) тривалий час взагалі не визнавали польську владу, вважали її окупаційною, бойкотували парламентські вибори. Але після поразок УНР і ЗУНР внаслідок відмови Антанти врахувати інтереси українців довелося змінити тактику.

У листопаді 1922 р. більша частина українців (без галичан) вирішила взяти участь у парламентських виборах 1922 р. Тоді до парламенту Речі Посполитої балотувалося 20 українських послів і 5 сенаторів. Від їхнього імені Самійло Підгірський заявив про намір українців боротися за відродження незалежної Української держави, але водночас висловив надію на добру волю поляків, з котрими можна мирно співіснувати за умови культурно-національної автономії українців. Це були не просто слова. Ряд українських центристських партій у цілому підтримав це гасло, але по-різному бачив співжиття з поляками в Польській мікроімперії, тим більше, що остання час від часу виявляла свою справжню суть, наприклад злочинне закатування польською поліцією в ніч на 13 лютого 1924 р. Ольги Басараб, однієї із знаменитих жінок — членів УСС.

Пропольську політику сповідували такі українські політичні партії, як Українська католицька народна партія (Українська народна обнова), Волинське українське об'єднання (ВУО). Така політика, можливо, була б раціональною, якби західноукраїнські землі входили до складу держави з високим правовим рівнем, наприклад такої, як Швеція або Данія. Однак Друга Річ Посполита відмовилася виконувати навіть підписані нею ж самою міжнародні угоди щодо Західної України.

Отже, пропольська політика згаданих партій на практиці неминуче оберталася колаборацією в найгіршому розумінні цього слова і не випадково їхня популярність була невисокою.

Іншу політику сповідувало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — наймасовіша у Східній Галичині партія, створена в 1925 р. УНДО очолював спочатку Д. Левицький, потім — В. Мудрий. Ця партія об'єднала представників різних течій в українському русі — і самостійників, і автономістів. УНДО прагнуло активно добиватися прав для українців, але виключно мирним шляхом, насамперед парламентським. У цьому воно спиралося на потужну підтримку УГКЦ, на чолі якої стояв вельми шанований українцями-галичанами митрополит Андрій Шептицький. Не випадково на виборах 1928 р. УНДО здобуло найбільшу кількість місць у парламенті, створило разом з іншими депутатами від українських партій Українську парламентську репрезентацію (56 депутатів і 11 сенаторів). Ця партія мала потужний вплив в освітніх установах та кооперативному русі, власну пресу, насамперед газету «Діло». Близькою до УНДО щодо цього була Українська радикальна партія (УРП) на чолі з Л. Бачинським, потім — І. Макухом. Остання відповідала зразкам типових для Західної Європи соціалістичних та соціал-демократичних партій. Сильною стороною УРП були шляхи розв'язання соціальних проблем, а також те, що вона діяла як у Галичині, так і на Волині, слабкою — недооцінювання національного питання. Близькою до неї була Українська соціал-демократична партія на чолі з М. Ганкевичем, котра орієнтувалася на міське робітництво.

Певний час існувало також Українське народне об'єднання — політична організація, яка активно діяла на Волині у 1922—1925 pp. Вона виступала за існування великої кількості політичних сил, які прагнули до самостійності Української держави. Взагалі легальні західноукраїнські партії відіграли велику роль у консолідації українства, збереженні й розвитку української національної свідомості. Важко переоцінити внесок згаданих партій у розвиток «Просвіти», молодіжних (зокрема «Пласту») та жіночих організацій, кооперативного руху.

Нові надії на порозуміння породив травневий переворот 1926 p., коли до влади прийшов Пілсудський і встановив свою диктатуру. Він проголосив політику санації (очищення), внаслідок якої розпочалася господарська й політична стабілізація, посилився тиск на комуністичний рух.

Але дискримінація українців продовжувалася. Навіть деякі досконалі закони ставали порожнім папірцем у руках місцевої польської влади. Характерний приклад наводить у своїх спогадах відомий український історик Микола Сивіцький. Українські депутати польського парламенту добилися ухвали закону про вивчення української мови в школі, якщо таке бажання письмово підтвердять батьки не менш як сорока дітей. Коли ж люди спробували реалізувати цей закон на практиці, з того нічого не вийшло — влада перешкодила.

Всупереч дискримінаційній політиці польського уряду українське громадське й національно-культурне життя не згасло, а набрало нових форм. Яскравим прикладом ефективного використання легальних можливостей стала діяльність «Пласту» (української скаутської організації для дітей 12—17 років), перші гуртки якого були засновані у Львові ще в 1911 р. сином Івана Франка — Петром і студентом «Політехніки» Іваном Чмолою. «Пласт» відновив свою діяльність у 1921 p., і вже в перші роки було створено 14 пластунських таборів, чисельність яких за десять років збільшилася в кілька разів.

Пластуни здійснювали історико-краєзнавчі екскурсії, влаштовували спортивні змагання, записували пісні й легенди, активно взаємодіяли із молоддю старшого віку, що входила в такі українські спортивно-патріотичні організації, як «Сокіл» та «Січ».

Українське національне життя не згасало і в Холмщині та Підляшші. Так, тут було створено товариство «Рідна хата», формувалися українські кооперативи, закладалися молитовні будинки (влада не давала дозволу на відкриття церков), на досить демократичних виборах 1922 р. українці-холмщаки обрали до сейму п'ять своїх представників.

У 1927 р. Пілсудський призначив волинським воєводою свого сподвижника Генрика Юзевського, який проголосив проведення нової національної т. зв. волинської політики. Новий воєвода розумів безперспективність відверто репресивної політики щодо українського руху і спробував надати йому пропольських тенденцій. Він вважав за необхідне стримати польських великодержавників, залучити українців до державного життя Польщі, вести непримиренну боротьбу з комунізмом та націоналізмом. При цьому він посилив «сокальський кордон», його адміністрація переслідувала українські національні кооперативи, стримувала розвиток «Просвіти» (тільки у 1928 р. було ліквідовано 318 осередків, а в 1932 р. діяльність луцької та деяких інших «Просвіт» була заборонена), на Волині залишилось усього чотири (!) українські школи (росіяни на Волині мали тоді 5, чехи — 13, євреї — 57, німці — 66 національних шкіл). Приваблива, на перший погляд, «волинська політика» Юзевського не мала шансів для реалізації, її гостро критикували як українські (УНДО, УСРП та ін.), так і польські партії, особливо ендеки. Всупереч волі Юзевського український рух на Волині не став пропольським і не ослаб, а, навпаки, посилився, став самостійницьким. Це була основна причина зміщення Юзевського з посади в 1938 р. і різкого посилення антиукраїнських тенденцій в урядовій політиці на Волині.

Компартія Польщі (КПП) виникла у 1918 p., а в 1919—1920 рр. — у ході російської більшовицької інтервенції на Україну — й Компартія Східної Галичини, формально заснована колишнім боротьбистом Карлом Савричем (Максимовичем). Ця партія так і не стала масовою, і якби не фінансова підтримка з Москви, то навряд чи вдалося б їй розгорнути свою діяльність у Галичині. Компартія спочатку орієнтувалася на втілення ідей світової революції і відповідно до інструкцій з Комінтерну намагалася створити партизанський рух у Галичині, чинити диверсійні акти. Те саме чинила й КПП, яка навіть підняла невдале повстання у Кракові у 1923 р. Пізніше, попри свої розбіжності з польськими комуністами у вирішенні українського питання, розходження у власних лавах, вона з волі Комінтерну стала автономною частиною КПП (під назвою Компартія Західної України, так само як і Компартія Західної Білорусі). Тепер комуністи змінили тактику. Вони обіцяли негайне радикальне вирішення соціальних питань, але насамперед пропагували входження Західної України до складу УРСР та СРСР. Діючи нелегально, КПЗУ створила свої легальні філії, насамперед «Сельроб» (Українське селянсько-робітниче об'єднання). Доки в УСРР запроваджувалася «українізація», створювалося враження, ніби там формується дійсно Українська держава, і пропаганда КПЗУ мала певний успіх. Це засвідчили парламентські вибори 1928 р. Однак із припиненням «українізації», геноцидом 1932—1933 pp. КПЗУ та її філії майже зникають з політичної карти Західної України. У 1938 р. на хвилі сталінського терору КПП з її філіями (КПЗУ і КПЗБ) була розпущена, а значну частину її членів було репресовано. У провину КПП було поставлено також і «буржуазний націоналізм».