РОЗДІЛ 20. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
РОЗДІЛ 20. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Початок ХХ ст. був позначений бурхливими подіями вітчизняної та світової історії: політична і соціально-економічна криза в Росії, Австро-Угорщині та Німеччині вели до радикалізації політичної опозиції. Перша світова війна, демократична революція в Росії відкрили шлях до виборення української політичної самостійності. Доба національно-визвольних змагань 1917-1920 р.р., позначена реальними альтернативами моделей української державності (Українська Народна Республіка, Гетьманат, Радянська республіка), - що зумовило розмаїття теоретичних пошуків вітчизняної політико-правової думки. Так виокремилися її націоналістичний, консервативний, національно- демократичний та соціально-демократичний напрямки.
§ 1. Націократична модель української державності.
Першим, хто в новітні часи виступив з юридичним обґрунтуванням державної незалежності України був Микола Міхновський (1873-1924)[1], автор твору «Самостійна Україна» (1900 р.).
Констатуючи політико-правовий статус України в Російській імперії як колоніальний, Міхновський доводить його неприродність і протиправність. З цією метою автор звертається до Переяславської угоди 1654 р, яка вважалася в Росії легальною підставою інкорпорації України до Московського царства. За цією угодою, на думку українського юриста, постала «спілка держав», об’єднання, за якого його суб’єкти зберігають ознаки державного суверенітету. Сама угода мала двосторонній та безстроковий характер, тому порушення її умов повинно мати правові наслідки у вигляді примусу до виконання чи визнання договору недійсним. Враховуючи ж практику систематичних порушень Росією «Березневих статей» Б.Хмельницького, український народ є вільним від будь-яких зобов’язань, та має відновити свій державний статус. Втім, лише правових підстав для відновлення незалежності країни недостатньо. Необхідно, щоби цього прагнула еліта («інтелігенція»), яка єдина спроможна забезпечити національну єдність та політичне і соціальне визволення українського народу.
Відроджена держава, за Міхновським, має виступати засобом забезпечення прав та суверенітету української нації він обґрунтовує принцип національного суверенітету: кожна нація прагне до утворення незалежної держави; лише національна держава може дати своїм громадянам особисту та економічну свободу; розвиток особистості можливий лише в державі, для якої вона є метою, а відтак «державна самостійність - головна умова існування нації, а державна незалежність - національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин».
В своєму конституційному проекті «Основного закону «Самостійної України».» Міхновський вбачав майбутню українську державу у вигляді президентсько-парламентської республіки. Пропонувалося запровадити розподіл влад, створити розгалужену систему місцевого самоврядування. Громадянам надавалися широкі особисті, політичні та культурні права, з перевагами для титульної української нації.
Значення ідей і політичних вимог Міхновського полягає в обґрунтуванні права української нації на державну незалежність та необхідності боротьби за неї. Хоча його погляди не знайшли масової підтримки у сучасників, вони створили основу для подальшої розробки моделей української державності.
Радикальна авторитарна концепція «вольового» націоналізму Дмитра Донцова (1883-1973) [2] постала як реакція на поразку боротьби за незалежність України в 1917-1920 роках, причину якої він вбачав у «драгоманівщині», що визначалася ним як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі й демократизм у громаді", котрій протиставив "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді".
В своїх поглядах Донцов пройшов еволюцію від захоплення марксизмом до цілковитого його заперечення. Обґрунтовуючи теорію, яка б дала можливість українській нації „утриматися на поверхні жорстокого життя”, мислитель звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (А. Шопенгауера, Ф.Ніцше, Ж. Сореля та ін.), а також практики тогочасних новопосталих тоталітарних режимів.
За вихідну позицію «чинного націоналізму», береться ідея: якщо український народ хоче здобути державну незалежність та стати політичною нацією, він мусить позбутися рис другорядності та «провансальства». З цією метою Д.Донцов обґрунтовує шість вимог «вольового» націоналізму: 1. Воля до життя та влади. Нація, яка прагне вижити та перемогти, мусить мати непереборне «хотіння» цього досягти. 2. Прагнення до боротьби. Найкращою формою проявлення волі нації є боротьба з оточуючим світом, протиставлення «свого чужому». 3. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм. Нація повинна мати власний ідеал, який вважати за непомильну мету свого існування, якою б ілюзорною ця мета не здавалася. 4. Фанатизм і аморальність. Для досягнення національної мети всі засоби добрі. «Ніколи наука Макіавеллі не була така актуальна, як тепер. І ні для кого так, як для нас».5. Імперіалізм. Є народи, «що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють..», тому українській нації слід плекати почуття власного імперіалізму. 6. Еліта і творче насильство. Лише «провідна верства» шляхом творчого насильства спроможна очолити процес національного визволення та побудови могутньої української державності.
Д.Донцову притаманне психологічно-волюнтаристичне розуміння еліт, як грунутується на ідеях Платона, Ніцше та Парето, - еліта відбирається як «каста «луччих людей», на засаді суворого добору й чистки, на засаді персональної моральної якості». До основних рис еліти належать шляхетність (воля бути творцем майбутнього суспільства), мудрість (усвідомлення образу майбутнього, «мати оте видиво спільноти, яку хоче втілити в форму, в життя.») та мужність (активізм, втілення своїх ідей в політичній сфері).
Відповідно до власного крайнього елітистського бачення устрою суспільства Донцов негативно ставиться до демократичних режимів, протиставляючи їм лад «аристократії», за якого еліта об’єднана в орденську структуру, що володіє всією повнотою влади. Зразком для здобуття та утримання такою елітою влади філософ, попри неприйняття самих ідей, вважає практику сучасних йому тоталітарних рухів: «фашизм і більшовизм і досі лишаються прикладами того як це треба робити».
Радикальні ідеї Д.Донцова отримали значне поширення в 30-х рр.. ХХ ст. в Західній Україні як адекватна відповідь на поневолення України польським та радянським режимами. «Вольовий» націоналізм був покладений в основу ідеологічної платформи Організації Українських Націоналістів (1929 р.), що вела збройну боротьбу проти окупантів.
Одним із визнаних ідеологів ОУН (її мельниківського напрямку) був Микола Сціборський[3] (1897-1941). Критично оцінюючи демократію, він вважав, що притаманний їй економічний лібералізм та парламентаризм спричиняють до капіталістичної експлуатації та партійного взаємопоборювання, при цьому «мало оглядаючись на загальні національні інтереси». Соціалізм та комунізм, проголошуючи «відмирання» націй, держав, приватної власності є «самодегенераційними», спрямованими проти людської природи. Схвально, в цілому, ставлячись до італійського фашизму, він наголошує на його небезпека: диктатура як основний елемент державного устрою; невизнання ролі народу в державному управлінні, позбавлення громадян основних прав.
Натомість Сціборський пропонує власну державницьку концепцію націократії - «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільно- продукційної функції - в представницьких органах державного управління». Тут державний лад будується на поєднанні авторитарних принципів управління, ієрархічності та дисципліни із засадами громадського контролю, виборності та самоуправління. За такого сполучення відбувається взаємодія між діяльністю політичних еліт та настроями звичайного громадянина. Рівність в політичних правах та участь державному управлінні громадян є наслідком їх праці на користь держави та суспільства: «Тільки творчі, продукуючі соціальні складники нації - вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою». Політичні партії як виразники егоїстичних інтересів партійних верхівок є суспільно шкідливими і мають бути забороненими. Представництво групових інтересів має здійснюватися на засадах синдикалізму - через систему професійних спілок та виробничих асоціацій. В питаннях права власності має дотримуватися «комбінований принцип колективного й приватного інтересу» - через існування державної, муніципальної, кооперативної та приватної власності.
Конституцій проект Сціборського передбачав утворення авторитарної республіки. Очолює республіку Голова Держави - Вождь Нації, який обирається по життєво Великим Збором Нації, у складі Державного Сойму та Верховної Ради Національної Праці. Голова держави має «вищий догляд за чинністю законодавчих, виконавчих і судових органів Держави». Він очолює уряд, розпускає або тимчасово зупиняє «у випадку потреби» діяльність законодавчого органу, має право абсолютного вето на закони. Законодавча влада належить Державному Сойму, що обирається з кандидатів від професійно- станових організацій, органів місцевого самоврядування, інших публічних установ на засадах загального виборчого права. Г арантується право місцевого самоврядування, контроль за яким здійснюють місцеві державні адміністрації. Проектом Конституції передбачалось надати широкі громадянські, політичні та соціально-економічні права. Основним етичним обов’язком громадянина визнається суспільно-корисна праця.
Отже, націократична модель державності, що виникла як реакція на бездержавний стан та утиски прав української нації спочатку російського самодержавства, а згодом польського шовінізму та сталінського тоталітаризму, за основу брало уявлення про націю як найвищу цінність людського розвитку. З цього випливав примат колективних національних прав над особистими. Поразка української державності у національно-визвольній боротьбі 1917-1921 років в умовах ствердження націоналістичних диктатур в багатьох країнах Європи зумовило запозичення українським націоналізмом елементів тоталітаризму, ірраціоналізму та імперіалізму. Цей напрямок запропонував політичну альтернативу, яка загострила увагу до національних проблем, з якими довелося рахуватися і націонал-демократам, і соціал-демократам, і більшовикам.