Печать
PDF

РОЗДІЛ 20. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 20. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Початок ХХ ст. був позначений бурхливими подіями вітчизняної та світової історії: політична і соціально-економічна криза в Росії, Австро-Угорщині та Німеччині вели до радикалізації політичної опозиції. Перша світова війна, демократична революція в Росії відкрили шлях до виборення української політичної самостійності. Доба національно-визвольних змагань 1917-1920 р.р., позначена реальними альтернативами моделей української державності (Українська Народна Республіка, Гетьманат, Радянська республіка), - що зу­мовило розмаїття теоретичних пошуків вітчизняної політико-правової дум­ки. Так виокремилися її націоналістичний, консервативний, національно- демократичний та соціально-демократичний напрямки.

 

§ 1. Націократична модель української державності.

Першим, хто в новітні часи виступив з юридичним обґрунтуванням державної незалежності України був Микола Міхновський (1873-1924)[1], ав­тор твору «Самостійна Україна» (1900 р.).

Констатуючи політико-правовий статус України в Російській імперії як колоніальний, Міхновський доводить його неприродність і протиправність. З цією метою автор звертається до Переяславської угоди 1654 р, яка вважалася в Росії легальною підставою інкорпорації України до Московського царства. За цією угодою, на думку українського юриста, постала «спілка держав», об’єднання, за якого його суб’єкти зберігають ознаки державного суверенітету. Сама угода мала двосторонній та безстроковий характер, тому порушення її умов повинно мати правові наслідки у вигляді примусу до ви­конання чи визнання договору недійсним. Враховуючи ж практику система­тичних порушень Росією «Березневих статей» Б.Хмельницького, український народ є вільним від будь-яких зобов’язань, та має відновити свій держав­ний статус. Втім, лише правових підстав для відновлення незалежності країни недостатньо. Необхідно, щоби цього прагнула еліта («інтелігенція»), яка єдина спроможна забезпечити національну єдність та політичне і соціальне визволення українського народу.

Відроджена держава, за Міхновським, має виступати засобом забез­печення прав та суверенітету української нації він обґрунтовує принцип національного суверенітету: кожна нація прагне до утворення незалежної держави; лише національна держава може дати своїм громадянам особисту та економічну свободу; розвиток особистості можливий лише в державі, для якої вона є метою, а відтак «державна самостійність - головна умова існування нації, а державна незалежність - національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин».

В своєму конституційному проекті «Основного закону «Самостійної України».» Міхновський вбачав майбутню українську державу у вигляді президентсько-парламентської республіки. Пропонувалося запровадити розподіл влад, створити розгалужену систему місцевого самоврядування. Громадянам надавалися широкі особисті, політичні та культурні права, з пе­ревагами для титульної української нації.

Значення ідей і політичних вимог Міхновського полягає в обґрунтуванні права української нації на державну незалежність та необхідності боротьби за неї. Хоча його погляди не знайшли масової підтримки у сучасників, вони створили основу для подальшої розробки мо­делей української державності.

Радикальна авторитарна концепція «вольового» націоналізму Дмитра Донцова (1883-1973) [2] постала як реакція на поразку боротьби за незалежність України в 1917-1920 роках, причину якої він вбачав у «драгоманівщині», що визначалася ним як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі й демократизм у громаді", котрій протиставив "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді".

В своїх поглядах Донцов пройшов еволюцію від захоплення марксиз­мом до цілковитого його заперечення. Обґрунтовуючи теорію, яка б дала можливість українській нації „утриматися на поверхні жорстокого життя”, мислитель звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтариз­му (А. Шопенгауера, Ф.Ніцше, Ж. Сореля та ін.), а також практики тогочас­них новопосталих тоталітарних режимів.

За вихідну позицію «чинного націоналізму», береться ідея: якщо український народ хоче здобути державну незалежність та стати політичною нацією, він мусить позбутися рис другорядності та «провансальства». З цією метою Д.Донцов обґрунтовує шість вимог «вольового» націоналізму: 1. Во­ля до життя та влади. Нація, яка прагне вижити та перемогти, мусить мати непереборне «хотіння» цього досягти. 2. Прагнення до боротьби. Найкра­щою формою проявлення волі нації є боротьба з оточуючим світом, протис­тавлення «свого чужому». 3. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм. Нація по­винна мати власний ідеал, який вважати за непомильну мету свого існування, якою б ілюзорною ця мета не здавалася. 4. Фанатизм і аморальність. Для досягнення національної мети всі засоби добрі. «Ніколи наука Макіавеллі не була така актуальна, як тепер. І ні для кого так, як для нас».5. Імперіалізм. Є народи, «що вміють правити іншими (і собою), і наро­ди, що цього не вміють..», тому українській нації слід плекати почуття влас­ного імперіалізму. 6. Еліта і творче насильство. Лише «провідна верства» шляхом творчого насильства спроможна очолити процес національного виз­волення та побудови могутньої української державності.

Д.Донцову притаманне психологічно-волюнтаристичне розуміння еліт, як грунутується на ідеях Платона, Ніцше та Парето, - еліта відбирається як «каста «луччих людей», на засаді суворого добору й чист­ки, на засаді персональної моральної якості». До основних рис еліти нале­жать шляхетність (воля бути творцем майбутнього суспільства), мудрість (усвідомлення образу майбутнього, «мати оте видиво спільноти, яку хоче втілити в форму, в життя.») та мужність (активізм, втілення своїх ідей в політичній сфері).

Відповідно до власного крайнього елітистського бачення устрою суспільства Донцов негативно ставиться до демократичних режимів, про­тиставляючи їм лад «аристократії», за якого еліта об’єднана в орденську структуру, що володіє всією повнотою влади. Зразком для здобуття та утри­мання такою елітою влади філософ, попри неприйняття самих ідей, вважає практику сучасних йому тоталітарних рухів: «фашизм і більшовизм і досі лишаються прикладами того як це треба робити».

Радикальні ідеї Д.Донцова отримали значне поширення в 30-х рр.. ХХ ст. в Західній Україні як адекватна відповідь на поневолення України поль­ським та радянським режимами. «Вольовий» націоналізм був покладений в основу ідеологічної платформи Організації Українських Націоналістів (1929 р.), що вела збройну боротьбу проти окупантів.

Одним із визнаних ідеологів ОУН (її мельниківського напрямку) був Микола Сціборський[3] (1897-1941). Критично оцінюючи демократію, він вважав, що притаманний їй економічний лібералізм та парламентаризм спри­чиняють до капіталістичної експлуатації та партійного взаємопоборювання, при цьому «мало оглядаючись на загальні національні інтереси». Соціалізм та комунізм, проголошуючи «відмирання» націй, держав, приватної власності є «самодегенераційними», спрямованими проти людської природи. Схвально, в цілому, ставлячись до італійського фашизму, він наголошує на його небезпека: диктатура як основний елемент державного устрою; невиз­нання ролі народу в державному управлінні, позбавлення громадян основних прав.

Натомість Сціборський пропонує власну державницьку концепцію націократії - «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспі­льно- продукційної функції - в представницьких органах державного управ­ління». Тут державний лад будується на поєднанні авторитарних принципів управління, ієрархічності та дисципліни із засадами громадського контролю, виборності та самоуправління. За такого сполучення відбувається взаємодія між діяльністю політичних еліт та настроями звичайного громадянина. Рів­ність в політичних правах та участь державному управлінні громадян є нас­лідком їх праці на користь держави та суспільства: «Тільки творчі, продуку­ючі соціальні складники нації - вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою». Політичні партії як виразники егоїстичних інтересів партійних верхівок є суспільно шкідливими і мають бути забороненими. Представництво групових інтересів має здійснюватися на засадах синдика­лізму - через систему професійних спілок та виробничих асоціацій. В питан­нях права власності має дотримуватися «комбінований принцип колектив­ного й приватного інтересу» - через існування державної, муніципальної, ко­оперативної та приватної власності.

Конституцій проект Сціборського передбачав утворення авторитарної республіки. Очолює республіку Голова Держави - Вождь Нації, який обира­ється по життєво Великим Збором Нації, у складі Державного Сойму та Вер­ховної Ради Національної Праці. Голова держави має «вищий догляд за чин­ністю законодавчих, виконавчих і судових органів Держави». Він очолює уряд, розпускає або тимчасово зупиняє «у випадку потреби» діяльність зако­нодавчого органу, має право абсолютного вето на закони. Законодавча влада належить Державному Сойму, що обирається з кандидатів від професійно- станових організацій, органів місцевого самоврядування, інших публічних установ на засадах загального виборчого права. Г арантується право місцево­го самоврядування, контроль за яким здійснюють місцеві державні адмініст­рації. Проектом Конституції передбачалось надати широкі громадянські, по­літичні та соціально-економічні права. Основним етичним обов’язком грома­дянина визнається суспільно-корисна праця.

Отже, націократична модель державності, що виникла як реакція на бездержавний стан та утиски прав української нації спочатку російського са­модержавства, а згодом польського шовінізму та сталінського тоталітаризму, за основу брало уявлення про націю як найвищу цінність людського розвит­ку. З цього випливав примат колективних національних прав над особисти­ми. Поразка української державності у національно-визвольній боротьбі 1917-1921 років в умовах ствердження націоналістичних диктатур в багатьох країнах Європи зумовило запозичення українським націоналізмом елементів тоталітаризму, ірраціоналізму та імперіалізму. Цей напрямок запропонував політичну альтернативу, яка загострила увагу до національних проблем, з якими довелося рахуватися і націонал-демократам, і соціал-демократам, і бі­льшовикам.