РОЗДІЛ 8. ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО В НІДЕРЛАНДАХ ПЕРІОДУ АНТИФЕОДАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

§ 1. Теорія природного права. Г.Гроцій про право і державу.

XVII ст. - час перших європейських антифеодальних революцій, з яки­ми пов’язані численні перетворення в різних сферах суспільно-політичного життя. Першими буржуазними революціями були Нідерландська (1566— 1609) і Англійська (1642—1649), (1668-1689), що відбулися переважно під гаслами протестантантської ідеології. Нідерландська революція не призвела до рішучого викорінювання феодальних порядків, однак завоювання незале­жності і проголошення республіки створювали умови не тільки для бурхли­вого розвитку економіки і культури, але й політико-правової думки. Класич­ним утіленням нового світського юридичного світогляду стала теорія при­родного права і суспільного договору.

Найбільший внесок у розробку цих доктрин зробив голландський мис­литель і юрист Гуго Гроцій (1583—1645)^[1]. Продовжуючи античну традицію, вчений ототожнює поняття права і справедливості: «правом є те, що не супе­речить справедливості» і поділяє право на природне і волевстановлене. Гро­цій розглядає право в трьох аспектах, як суб’єктивне право, як систему відносин приватного і публічного характеру і як систему загальнообо­в’язкових норм.

Джерелом природного права є природа людини. На відміну від інших істот людина наділена розумом, мовою, прагненням до спілкування, яке мо­жливе лише за умов дотримання всіма учасниками суспільних відносин пев­них правил поведінки. Отже «мати природного права - сама природа люди­ни», яка породжує вічні, незмінні, незалежні від волі людини норми поведі­нки: утримання від зазіхань на чуже майно, повернення чужої речі власнико­ві, відшкодування отриманої з неї вигоди, виконання зобов’язань, відшкоду­вання збитків винною особою, а також притягнення до відповідальності пра­вопорушників. Існування природного права не суперечить волі Бога, тому що він є творцем людини і всіх її властивостей. Тому природне право «є велін­ням розуму, та або інша дія якого, залежно від його відповідності самій ро­зумній природі, визнається або морально ганебною, або морально необхід­ною». Гроцій відмежовує юриспруденцію від політики, оскільки предметом права є справедливість, а предметом політики - корисність і доцільність.

Волевстановлене право в свою чергу поділяється на божественне і людське. Джерелом божественного права є воля Бога, але при цьому воно не збігається з природним правом. Бог, на думку Гроція, не встановлює нічо­го, що суперечить природному праву, але може обмежувати сферу дозволе­ної поведінки. Божественне право за своїм змістом збігається з християнсь­кою моральністю, яка «встановлює для нас більш високу чистоту, ніж може вимагати природне право». Отже, божественне право як система релігійно- моральних норм, існує незалежно від позитивного (людського) права.

Людське право — це право внутрішньодержавне і міжнародне (право народів). Його джерелом є угода між людьми, народами і державами, яка на­дає йому загальнообов'язковість. Оскільки матір'ю природного права є при­рода людини, то матір'ю «внутрішньодержавного права є зобов'язання, взяте за взаємною згодою, яке набуває сили від природного права, тому природа може вважатися як би прародителькою і внутрішньодержавного права».

Людське право пов’язане з користю й інтересами тих, хто його встано­влює: «користь стала поштовхом для виникнення внутрішньодержавного права отже ті особи, хто пропонує закони іншим, зазвичай тим самим пере­слідують певну користь або, принаймні, повинні її переслідувати». Це стосу­ється і міжнародного права, норми якого встановлюються «в інтересах не кожного об'єднання людей окремо, а в інтересах великої сукупності таких об'єднань». Разом з тим Гроцій не протиставляє природне право, що втілює справедливість, людському праву, яке пов’язане з корисністю, а навпаки вважає, що вони взаємодоповнюють один одного і виступають як єдина нор­мативна система, що втілює і корисність, і справедливість.

Виникнення права дає людям і народам відчуття спокою, безпеки і впевненості в майбутньому, тому люди прагнуть жити відповідно до загаль­них правил незалежно від їх безпосереднього джерела — розумної природи людини або угоди між людьми. «Немає такого суспільного союзу, що міг би перебувати в безпеці без права», — вважає Гроцій. Отже здавалося б, що правові приписи повинні виконуватися без примусу, оскільки, неможливо примушувати людей дотримуватися справедливості. Разом з тим, позитивне право передбачає застосування примусу і навіть неможливе без нього: «...право позбавлено сили для втілення своїх приписів в життя» тому, носієм такої сили повинна бути держава.

Договір про утворення держави є вихідним положенням теоретичної концепції Гроція про сутність держави. Він припускає існування додержавного природного стану, що характеризується простотою відносин, спільністю майна, взаємодопомогою. Але з виникненням приватної власності в суспільс­тві загострювалися протиріччя, і навіть укладання договору про поділ влас­ності не гарантувало порядок і безпеку , тому люди дійшли згоди про утво­рення держави «не за божественним велінням, а добровільно, переконавшись в безсиллі окремих роздрібнених сімейств протидіяти насильству». Метою держави є не служіння корисливим інтересам будь-кого, а досягнення зага­льного блага і забезпечення дії права у спілкуванні між людьми. Держава є «досконалим союзом вільних людей, який укладений заради дотримання права і загальної користі», вважає Г рацій, і характеризує її такими ознака­ми: «наявність власних законів, судів і посадових осіб». Сфера діяльності держави обмежена публічними справами, в приватні справи вона може втру­чається «лише в тій мірі, в якій це необхідно для підтримки громадського спокою».

Державна влада є суверенною, тобто це «така влада, дії якої не підпо­рядковані іншій владі і не можуть бути скасовані чужою владою на її роз­суд». На думку Гроція, існує два носія суверенітету — у загальному й влас­ному розумінні. «Загальним носієм верховної влади є держава, як досконалий союз, а носієм верховної влади у власному розумінні є «одна або кілька осіб, згідно законам і вдачам того або іншого народу». Суверенітет, як ознака вер­ховенства і неподільності державної влади, не залежить від зміни правителів і форм правління, тому що джерелом влади є народ, а носієм - правителі. «Адже римський народ був тим самим при царях, при консулах і при імпера­торах», — пише Гроцій.

Влада, що належить суверенові розглядається Гроцієм як особлива, але все-таки річ. Так, суверен може мати владу на праві повної власності, на пра­ві узуфрукта^[2] і на праві тимчасового користування. Влада на праві повної власності здобувається шляхом справедливої війни, або надається з волі са­мого народу, який уповноважує правителя розпоряджатися владою на влас­ний розсуд аж до її відчуження.

Влада на праві узуфрукта завжди надається правителю з волі народу і завжди є обмеженою. Правитель не має права відчуження влади і державної власності; його влада обмежується присягою, яку він дає підданим і закона­ми держави, що є обов’язковими для правителя як для приватної особи; якщо государ позбавлений можливості виконувати свої обов'язки, то «регентство належить тим, кому воно доручено основним державним законом, або зго­дою народу», а у випадку смерті монарха або припинення династії влада по­вертається народу.

Г.Гроцій вважає, що будь-який народ вільний коритися кому завгодно і на будь-яких умовах. У зв'язку з цим «той або інший правопорядок варто оцінювати не з огляду переваг його форми, у чому судження людей можуть розходитися, а з огляду реалізації волі людей». Причому сам факт обрання правителя народом не спростовує принцип верховенства його влади. Гроцій ілюструє це твердження зверненням імператора Валентиніана до його солда­тів: «Обрати мене вашим імператором, солдати, було у вашій владі, але після того, як ви мене обрали, те, що ви вимагаєте, залежить не від вашої, а від моєї сваволі. Вам як підданим слід коритися, мені ж варто вирішувати, як діяти». Гроцій розглядає і той аргумент, що «всякий уряд засновується заради тих, ким керують, а не заради тих, хто керує». Він погоджується з думкою, що ме­тою держави є користь підданих, але «й опіка встановлена заради підопічних, проте, опіка є правом і владою над останніми».

Разом з тим суверен повинен діяти у відповідності з природним правом і Божими заповідями, а піддані не повинні виконувати накази, які суперечать природному праву. Більш того, «усі за природою мають право на опір заподі­яному насильству». Проте краще переносити образи, що заподіяні верховною владою, ніж опиратися їй. Щодо природного права на опір насильству, то в умовах державно-організованого суспільства воно втрачає свою силу: «Оскі­льки держава встановлена заради суспільного спокою, то їй належить верхо­вне право над нами і нашим надбанням, наскільки це необхідно для реалізації державних цілей. Тому держава може накласти заборону на загальне право опору заради збереження громадського миру і державного порядку. Державі, безперечно, потрібне саме це, оскільки інакше вона не зможе реалізувати свою мету. Тому якщо зберегти загальне право на опір, то це буде вже не держава, а безладна юрба, як у циклопів». Опір можливий лише у виняткових випадках, коли мова йде про життя і смерть. За загальним правилом, «грома­дянська війна гірше незаконного правління». Тому краще, коли громадяни не переймаються загальними справами, а залишають це правителям.

Г. Гроцій визначає війни як стан боротьби за допомогою сили. На його думку, війни не заборонені правом ні божественним, ні природним, ні між­народним. Кожна «жива істота після свого народження піклується про само­збереження і власний добробут....і прагне уникнути загибелі або того, що може призвести до її загибелі». Тому захист себе і свого права за допомогою сили за певних обставин цілком виправданий. Беззастережно забороняється лише насильство, що порушує права інших осіб. Це стосується як держав, так і приватних осіб. Державами ведуться публічні війни; приватними особами — приватні, що виправдується тим, що «за природою кожен є захисником свого права, для чого нам і надані руки». Однак право на ведення приватної війни обмежується після створення держави, і встановлення судової влади. Тоді набуває сили принцип, що ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. «І незважаючи на те, — пише Гроцій, — що державні суди встанов­лені не природою, а людською волею, вони незрівнянно досконаліше утво­рень природи і придатніше для спокою людей». Лише у випадках, коли не­можливо звернутися за судовим захистом, людина може використовувати своє природне право на самозахист.

Публічні війни ведуться за рішенням верховної влади у відносинах, «де відсутня або припиняється дія судової влади». Вони можуть вестися як проти інших держав, так і проти приватних осіб. Справедливою причиною війни може бути тільки правопорушення. Ті порушення, що є підставами для судових позовів, одночасно є справедливими причинами для оголошення війни.

Справедливі війни ведуться для самозахисту, повернення майна і по­карання винних. Це не означає, що будь-яке правопорушення є підставою для військових дій. Навпроти, Гроцій вважає, що «необхідно попередити можливість помилки, щоб ніхто не подумав, якщо є достатні правові підста­ви, то необхідно негайно ж починати війну, або, що це, принаймні, завжди дозволено. Тому що у більшості випадків набагато краще і вірніше не скори­статися своїм правом». Узагалі мир завжди краще війни. А якщо вже війна почалася, то потрібно пам’ятати що в будь-якому разі кінцева мета війни — мир, тому і вестися вона повинна по можливості гуманними способами при дотриманні меж «права і сумління» .

Таким чином, Гроцій започаткував раціоналістичну філософію права і послідовно розкрив теорію природного права, дію якого поширив не тільки на при одні явища , алей на суспільство і державу, які розглядав як правові явища.