РОЗДІЛ 5. ПОЛІТИКО - ПРАВОВІ ВЧЕННЯ У СЕРЕДНІ ВІКИ (V - XIV СТ.)

Одним з головних чинників періоду Середньовіччя було становлення феодальних відносин, яким відповідали як політико-правові інститути, так й більшість політико-правових концепції. Важливою рисою цього часу є релі­гійний характер свідомості абсолютної більшості людей через що релігійні організації мали можливість змагатися за вплив на суспільство навіть з дер­жавами. Католицька церква мала величезний вплив у Західній Європі та по­ступово перетворилася на наднаціональне політико-правове утворення, що призводило до конфлікту з монархами за верховенство влади. У цей період на Близькому Сході виникла інша світова релігія - іслам, на основі якого сформувалася нова могутня держава - Арабській Халіфат й специфічна релі­гійно-правова система мусульманського права. Між двома найбільшими ре­лігійними системами почалося ідеологічне та військове протистояння.

§ 1. Ісламська політико - правова думка.

Становлення ісламської правої та політичної думки почалося в VII ст. на Аравійському півострові та відбувалося в умовах формування єдиної дер­жави в арабських племен і становлення нової монотеїстичної релігії - ісламу.

Провідна роль при цьому належала Мухаммаду (571 - 632 рр.), який згідно переказів був обраний Аллахом як пророк, що повинен донести до людей божественне одкровення. Мухаммад народився в 571 р. у місті Мекка, яке було важливим торговельним і релігійним центром арабського світу. Згі­дно переказів перші божественні одкровення він почув у 610 р. після чого почав проповідувати. Центральною ідеєю проповідей було обґрунтування іс­нування єдиного Бога - Аллаха (у арабських племен панувало язичництво та багатобожжя) та рівності всіх людей перед ним. Але проповіді Мухаммада спочатку викликали ворожість більшості його одноплемінників. Через це Мухаммад із невеликою групою однодумців у 622 р. переселяється до міста Йасріба (сучасної Медини). Важливою складовою проповідей Мухаммада стає ідея створення окремої ісламської держави, яка б слугувала захистом ві­руючої громади мусульман і знаряддям поширення віри.

У Медині Мухаммад був офіційно визнаний Пророком, головою міста, військовим лідером і верховним суддею. У Медині було прийнято перший політико-правовий документ ісламу - Мединський договір або конституція Медини. Цей документ, що виконував дві основні функції: суспільного дого­вору між основними соціальними групами та конституції нової держави, за­клав підвалини формування ісламської держави та громади мусульман, на­лежність до якої віднині визначалася не кровною спорідненістю, а вірою. Із формальної точки зору він являв собою трьохсторонню угоду, яку підписали мухаджири (мусульмани, які перебралися з Мекки), ансари (мусульмани Ме­дини) й іудейські племена, що мешкали в місті. Відповідно до цієї угоди му­сульмани й немусульмани визнавалися рівноправними мешканцями ісламсь­кої держави. У мусульманській громаді було заборонено багато архаїчних племінних звичаїв (зокрема - кровну помсту), встановлено загальну криміна­льну відповідальність - будь-яка особа, яка скоїла злочин, повинна нести по­карання незалежно від племінної й релігійної належності. Мухаммад прого­лосив ідею дотримання соціальної справедливості у громаді, намагався пом’якшити фактичну нерівність за допомогою різних релігійно-правових ін­ститутів. Так, одним із основних обов’язків мусульманина було визнано обов’язок допомагати бідним.

Через вісім років після вигнання, Мухаммад на чолі десятитисячного війська захопив Мекку, очистив Каабу від язичницьких ідолів і обернув на­селення в іслам. Зокрема, цей приклад використовується в мусульманському праві для обґрунтування можливості поширювати віру „за допомогою меча”. Унаслідок цього мусульманська держава розросталася небаченими темпами, розповсюджуючись на нові території та народи.

Після смерті пророка у 632 р. чотири його найближчі сподвижника, ого­лошені „праведними”, один за одним обиралися на пост правителя - халіфа. Відповідно до мусульманської традиції вважається, що їх правління та дер­жавно-правова практика найбільше відповідали нормам мусульманського права (шаріату), а тому всі інші правителі повинні слідувати їх прикладу. Перший халіф Абу Бакр очолював ісламську общину всього два роки (632 - 634 рр.), але встиг багато зробити для становлення молодої ісламської держа­ви і права. Саме Абу Бакр зібрав усі божественні відкриття в єдину книгу - Коран, об’єднав усі аравійські землі в одну державу та поширив іслам на те­риторії Іраку та Сирії. Другим халіфом став Умар, який правив десять років (634 - 644 рр.). За його правління було багато зроблено для розвитку системи державного управління, зокрема вперше запроваджено постійні органи іс­ламського правосуддя. Для ухвалення державних і правових рішень він пер­шим створив консультативно-дорадчий колегіальний орган при халіфі - шу- ру. Третім халіфом був Усман (644 - 656 рр.), який доклав багато зусиль для поширення ісламу та мусульманського права, зокрема зробив шість точних копій першого екземпляру Корану й розіслав їх по різних частинах країни для однакового розуміння та застосування. Останнім „праведним халіфом” став Алі (656 - 661 рр.). Його правління закінчилося політичним і релігійним розколом мусульманської общини на два напрями - сунітів та шиїтів.

Таким чином, завдяки новій ідеології та політиці „меча”, за досить коро­ткий термін була створена величезна держава, межі якої були від Іспанії до Північної Індії.

Іслам про державу та владу. Арабський халіфат історично сформува­вся як теократична монархія, в якій поєднані релігійна та світська влади. Водночас приписи Корана не дають точних відповідей, якою повинна бути мусульманська держава, як має формуватися та здійснюватися влада. Це при­звело до того, що засади мусульманської державності розроблялися переду­сім ісламськими теологами.

Досить суттєві відмінності мають концепції держави і політики двох основних напрямків ісламу, які утворилися після вбивства останнього праве­дного халіфа Алі. Так, шиїти вважають, що верховна влада в мусульманській общині може належати лише нащадкам Пророка. Ураховуючи, що найближ­чим нащадком Мухаммада залишився Алі (двоюрідний брат і зять Пророка), то верховна влада повинна, на їх думку, передаватися у спадок лише в його роду. Таким чином, імам (верховний правитель мусульман-шиїтів) не може обиратися общиною, його влада має божественне походження та передається у спадок. Суттєвою відмінністю концепції влади імама шиїтів є те, що він не лише виконує політичні функції верховного правителя общини, але є й тлу­мачем Корана, релігійних і правових норм.

Особливостями сунітської концепції є визнання легітимності влади всіх чотирьох праведних халіфів і рівної авторитетності чотирьох основних релігійно-правових шкіл. Вони визнають як можливість обрання верховного правителя з членів мусульманської общини, так і передачу його влади у спа­док. Верховним сувереном для сунітів є лише Аллах, а повноваження халіфа позбавлені божественності. Відповідно до сунітської традиції халіфат - це угода між халіфом і мусульманами, за якою перший зобов’язаний дотриму­ватися положень Корану та Суни, дотримуватися інтересів мусульман і за­хищати їх майно, а мусульмани зобов’язані поважати халіфа та виконувати його праведні накази.

Джерела мусульманського права, толки (школи) права. Мусуль­манське право (шаріат) - це право, яке створене не державними органами, а релігійними діячами, і тому має характер релігійно-правової доктрини. Воно має багато специфічних рис і відмінностей від звичного для нас західного права^[1]. Відповідно до доктрини мусульманського права основними його джерелами є Коран, Суна, іджма та кійас.

Коран - священна книга мусульман, запис дарованого Аллахом одкро­вення, переданого через пророка Мухаммада. Коран складається з 114 частин (сур), які у свою чергу складаються з окремих строк або віршів (айатів). В єдину книгу вони були систематизовані лише після смерті Мухаммада. Це - найважливіше джерело мусульманського права. Проте положень юридичного характеру, що містяться в ньому, невелика кількість: лише близько 500 айатів із більш ніж 6200, які містяться в Корані, установлюють певні правила пове­дінки. Так, наприклад, Коран закріплює кримінально-правові норми: „Злодію та злодійці відсікайте руки за те, що вони скоїли”. До складності застосуван­ня призводить також наявність різних, іноді протилежних, висловів пророка з однакових питань.

Суна - це збірники зафіксованих у формі переказів (хадисів) висловів і вчинків пророка Мухаммада, що вважаються зразком, якому зобов’язані слі­дувати мусульмани. Разом із положеннями Корану вона складає зміст шаріа­ту, має вирішальне значення для тлумачення заповідей цієї священної для мусульман книги. Так, існує переказ відповідно до якого пророк одного разу повелів відрубати руки злодіям лише за крадіжку цінних речей, вартість якої більше чверті динару. Таким чином, загальна норма, наведена у Корані, була доповнена та уточнена положенням Суни.

Ці перекази збиралися й відтворювалися багатьма послідовниками Му- хаммада. Два великих діячі ісламу аль-Бухарі та Муслім у IX ст. виконали кропітку роботу задля виявлення дійсних висловлень Пророка. Мусульман­ська правова наука спирається на різні зводи норм, серед яких провідна роль надається „Достовірному збірнику” імама аль-Бухарі (810 - 870 рр.). Його відмітною рисою є класифікація включених до нього хадисів за предметною ознакою, що полегшує їх використання в інтересах правової теорії та практи­ки. У цих же цілях складалися спрощені збірки хадисів, відібраних не тільки з цього збірника, а й з інших визнаних зводів. Серед таких коротких збірни­ків великим авторитетом у мусульманських правознавців користується ком­піляція „Досягнення мети” аль-Аскалані (1372 - 1449 рр).

Іджма (доктрина мусульманського права) - одне з основних джерел мусульманського права, одностайні думки найбільш авторитетних ісламсь­ких правознавців однієї чи всіх шкіл з питань, прямо не врегульованих у Ко­рані й Суні. Вона являє собою коментарі, що заповнюють прогалини в релі­гійних нормах. У повсякденному житті правозастосовці, у тому числі й судді, використовують і посилаються саме на іджму.

Кійас - джерело мусульманського права, що складається з тлумачень Корану і суни з використанням особливого методу - судження за аналогією. Його суть полягає в застосуванні відповідних норм, сформульованих у Кора­ні й Суні, до інших аналогічних випадків. Кійас набуває юридичної чинності, якщо його визнано вищим мусульманським духівництвом.

Коли в ІХ ст. класичне вчення чотирьох джерел ісламського права ста­ло пануючим у всіх правових школах, раніше застосовуваний метод відносно вільного прийняття рішень зі спірних питань (щоправда, все-таки орієнтова­ного на Коран і Суну) став розглядатися як неприпустимий. Утвердилися ду­мка, що юристам не можна приймати самостійні рішення з якого-небудь пра­вового питання, ґрунтуючись тільки безпосередньо на Корані й Суні. Їх дія­льність обмежилася тлумаченням правових книг, визнаних окремими школа­ми як авторитетні джерела.

У сучасному мусульманському праві вирішальне значення надане єди­ній погодженій думці авторитетних релігійних діячів, оскільки вона в остато­чному підсумку визначає, яку норму Корану чи Суни конкретно або за анало­гією варто застосувати як чинне право. Саме в формі доктрини була створена більша частина чинного мусульманського права. Необхідно відрізняти мусу­льманське право від національного права окремих мусульманських держав, що створено на основі шаріату, але міститься в інших джерелах (законах, звичаях, прецедентах) та має багато нових положень не передбачених ним.

Завдяки переважно доктринальному характеру в мусульманському праві ніколи не існувало єдиних поглядів на його сутність. Поступово, почи­наючи з середини УІІІ до ІХ ст., сформувалися чотири основні толки (шко­ли) мусульманського права. Їх засновниками були найбільш видатні діячі ісламу Абу Ханіфа (699 - 767 рр.), Малік Ібн Анас (715 - 795 рр.), Аш-Шафія (772 - 820 рр.), Ахмад Ібн Ханбал (780 - 855 рр.).

Ханіфітська школа є найліберальнішою з усіх. Із Абу Ханіфа почала­ся письмова традиція в мусульманському праві. Вважається, що його перу належить перший труд з ісламської догматики „Найважливіше знання”. Він і його послідовники першими розробили метод судження за аналогією (кійас). Вони визнавали правове значення місцевих звичаїв, які доповнювали му­сульманське право. Малікітська школа. Малік Ібн Анас одним із перших склав збірку хадісів „ал-Мутава”, поділивши їх за певними правовими тема­ми. Він розробив особливий метод незалежного рішення правових спорів, змістом якого було встановлення користі від певного вирішення для всієї мусульманської громади. Шафіїтська школа. Вважається, що засновник цієї школи Аш-Шафія сформулював учення про чотири джерела („чотири коре­ня”) мусульманського права, яке стало загальновизнаним в ісламі, і першим обґрунтував іджму як одне з основних джерел права. Ханбалітська школа є найбільш консервативною. Її засновник Ахмад Ібн Ханбал прагнув очисти­ти іслам від нововведень, які викривляють його. Він також підвищив значен­ня суни майже до рівня Корана - за його вченням вона прямо тлумачить Ко­ран. Він вважав можливою політико-правову боротьбу та насильницьке відсторонення правителя від влади за недотримання постулатів віри.