Глава 27 Утворення Республіки Індія - § 2. Національно-визвольний рух в Індії. Махатма Ганді PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 2. Національно-визвольний рух в Індії. Махатма Ганді

У 1857 році в Індії розгорілося повстання, підняте сипаями - воїнами-індусами, які перебували на службі в англійців. Жорстока війна тривала в долині Гангу до 1859 року. Полонених сипаїв розстрі­лювали, прив’язавши спиною до гарматних отворів. У 1858 році Ост- Індійську компанію було ліквідовано. Англійці стали шукати способи залучення місцевої верхівки до управління Індією. У 1892 році при губернаторах провінцій створюються «законодавчі ради», до яких включаються 124 представники від індусів, з них обраних - всього 39. У 1890 році проводиться реформа Морлі-Мінто, відповідно до якої кількість індусів у радах збільшилася до 331, з них обраних - 135. У виборах брало участь 0,02 % дорослого населення.

У 1885 році в Бомбеї з дозволу англійців верхівка індусів створила організацію «Індійський національний конгрес». Англійці розраховували тримати конгрес під своїм контролем. Але їхні розрахунки щодо лояль­ності конгресу не виправдалися. З часом конгрес перетворився на масову організацію і відіграв значну роль у наіонально-визвольному русі Індії.

У 1919 році розігралися драматичні події у священному місті сик­хів Амритсарі. 13 квітня у день релігійного свята на площі зібралося багато людей на знак протесту проти виселення з міста видатних по­літичних діячів - доктора Кітелу і доктора Сатьяпала. Війська під ко­мандуванням генерала Дайєра відкрили вогонь по беззбройних людях. Було вбито близько 1000 чоловік і понад 2000 поранено. Амритсарська бійня (так було названо ці події) викликала гнів і обурення не тільки в Індії, а й у самій Англії. У 1919 році парламент Англії ухвалив закон «Про управління Індією», який одержав назву «Монтегю-Челмсфорда реформа». При генерал-губернаторі створювався двопалатний парла­мент, який складався з Державної ради і Законодавчих зборів. З 60 членів Державної ради 34 обиралися, а 26 призначалися; зі 145 депутатів за­конодавчих органів 105 обиралися і 40 призначалися. У виборах брав участь 1 % населення. Цим самим актом реорганізовувалося управління у провінціях. При губернаторах провінцій створювалися законодавчі ради та «уряди». Одна частина міністрів підпорядковувалася губерна­тору, а інша - законодавчій раді (діархіму). У виборах брало участь 3 % населення. Всі ці маневри являли собою не що інше, як спробу замас­кувати панування Англії «індійським самоврядуванням».

Між тим національно-визвольний рух в Індії набував все більш ши­роких масштабів. Тому були й об’єктивні, і суб’єктивні причини. До перших слід віднести те, що Індія мала значне минуле, яке ніколи не вивітрювалося з пам’яті індійського народу. Його менталітет мав по­тужну духовну основу, яка розпочиналася з індуїзму та ісламу. Індія, яка начебто заснула після розпаду Імперії Великих Моголів, прокидалася. Ставало все зрозумілішим, що вона є «більшою» за своїх тимчасових господарів. Пробудженню Індії сприяла діяльність її видатних вождів, серед яких слід перш за все назвати Ганді Мохандаса Карамчанда (1869 - 1948    роки), іменованого народом Махатма (Велика душа). Ганді у 1891 році одержав юридичну освіту в Англії, з 1893 по 1914 рік про­живав у Південній Африці, де присвятив себе захисту прав робочих- індусів. Він вів активну боротьбу проти расової дискримінації. В Афри­ці Ганді розробив тактику ненасильницької боротьби проти національ­ного і соціального пригнічення, названу ним сатьяграхою.

У 1915 році Ганді повертається до Індії, а у 1919 році вступає до Індійського національного конгресу й обирається його лідером. Під впливом Ганді Конгрес стає масовою національно-демократичною пар­тією. Англійська адміністрація неодноразово арештовувала Ганді, але під тиском мас вона була змушена випускати його з в’язниці. Широкий масовий рух ненасильницького опору, очолюваний Ганді та його при­хильниками Джавахарлалом Неру, Тилаком та ін., примусив англійський уряд піти на деякі поступки. У 1927 році було створено так звану «Ко­місію Саймона» з представників консервативної, ліберальної та лейбо­ристської партій, але без участі представників Індії. Комісія мала роз­робити конституційні пропозиції для Індії. Усунення самої Індії від участі в комісії викликало обурення індусів. Індійський національний конгрес висунув у 1927 році вимогу щодо повної незалежності Індії.

У 1935 році парламент Великої Британії ухвалив «Акт про держав­ний лад Індії» (набув чинності з 1937 року). Владу Великої Британії в Індії представляв віце-король, при якому був парламент з двох палат: Державної ради і Союзних зборів. Державна рада складалася з 260 депутатів, з яких 104 були князями, а інші обиралися від 100 000 ви­борців. У Союзних зборах 1/3 місць резервувалася для князів. При віце-королі була Рада міністрів. Віце-король (він же генерал-губернатор) мав право вето і в період розпущення парламенту одноособово ухва­лював укази. Фактично вся влада залишалася у нього в руках. Консти­туцію 1935 року Джавахарлал Неру назвав «рабською». У 1937 році на основі Конституції 1935 року відбулися вибори до провінційних на­ціональних зборів. У восьми з 11 провінцій перемогу одержав Індій­ський національний конгрес.

Участь Індії у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коа­ліції, руйнування у свідомості народів світу самої ідеї колоніалізму, широкий громадський рух у післявоєнній Індії не залишали місця колоніальному пануванню Великої Британії. ХХ століття підбило під­сумки колоніальної «цивілізації» у всьому світі.

На початку 1946 року на тлі масових виступів в індійських частинах армії, флоту, авіації (18-23 лютого 1946 року повстали моряки в Бом­бейському порту), за підтримки цивільного населення, англійський уряд був змушений піти на поступки. Навесні 1946 року до Індії була на­правлена місія Петика-Лоуренса для переговорів з лідерами Індійсько­го національного конгресу. 16 травня цього ж року було оприлюднено проект Конституції. Індії надавався статус домініону. При цьому було передбачено поділ Індії на власне Індію (Хіндустан) і мусульманську частину - Пакістан. Це призвело до трагічних наслідків - спалахів національно-релігійних свар між мусульманами та індусами, масових жертв. Ганді на знак потесту проти різанини оголосив тривале голо­дування, і тільки критичний стан його здоров’я примусив ворогуючі сторони припинити зіткнення. Коли 30 січня 1948 року Ганді, обезси- лений голодуванням, виступав на зборах із закликом до об’єднання мусульман та індусів, його було вбито пострілом з револьвера членом індуської реакційної організації Натхурамом Годзе. Так завершилося життя людини, яка найбільше зробила для звільнення Індії.