Глава 17 Німеччина - § 2. «Кароліна» PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 2. «Кароліна»

«Кароліна» (Constitutio Criminalis Carolina, створений за розпоря­дженням імператора Карла V, звідси й назва) - одне з найважливіших джерел німецького загальноімперського права - підготовлена у пере­бігу судової реформи і затверджена рейхстагом у 1532 році. «Кароліна» являла собою перший карно-процесуальний кодекс, складений для практичного застосування у судах шефенів. її дія поширювалася на всі німецькі князівства та землі. Але уложення залишило в силі місцеві правові звичаї і не стало обов’язковим для князів. В основному воно заповнювало прогалини в місцевому праві. В майбутньому на основі уложення сформувалося «загальне німецьке карне право».

В основу «Кароліни» було покладено запозичені з римського права у тлумаченні школи глосаторів німецьке земське право, королівське законодавство.

«Кароліна» складалася з двох книг. Перша книга регулювала судо­чинство: встановлювала порядок висування обвинувачень, визначала систему доказів, підстав для застосування допиту під тортурами, ре­гулювала дії суддів. У другій книзі містився перелік злочинів і покарань (від тяжких до менш значущих).

«Кароліна» була прийнята за умов кризи феодалізму в Європі, зо­крема в Німеччині (Реформація, Велика селянська війна 1525 року), і являла собою спробу приборкати визвольний рух селян і населення міст за допомогою жорстких карних репресій. Разом з тим з погляду юридичної техніки і догми права «Кароліна» становила певний прогрес в історії карного та карно-процесуального права.

Під злочинами у «Кароліні» розумілися порушення «королівського миру», посягання на встановлений правопорядок. Злочин пов’язувався з наявністю вини - умислу чи необережності. Відсутність умислу, необережність, стан афекту виступали пом’якшуючими обставинами. При крадіжці пом’ якшували відповідальність малолітство злочинця (до 14 років) або крайня нужда. До обставин, які виключали відпо­відальність, належала необхідна оборона. Уложення чітко визначало випадки правомірного застосування необхідної оборони: захист життя або майна, затримання злочинця. Крім того, необхідна оборона повинна була відповідати засобам нападу (нападник використав зброю, яка за­грожувала життю). Вбивство в перебігу переслідування нападника або після припинення нападу розглядалося як неправомірне і передбачало покарання. До обтяжуючих обставин належали характеристики зло­чину як злонаміреного, зухвалого, публічного. Обтяжували вину «дур­на слава» злочинця, рецидив, значна шкода, груповий злочин.

«Кароліна» виділяла стадію замаху на злочин. Замах пов’язувався з умислом і карався як завершений злочин. Розрізнялися види сприяння: допомога у підготуванні вчинення злочину, співучасть, укривання (з ко­рисливих мотивів або через співчуття, що пом’якшувало покарання).

Класифікація злочинів

1. Злочини проти релігії та церкви (богохульство, блюзнірство, ворожіння, порушення клятви, обмова). До цієї групи можна включити злочини проти моральності (перелюбство, кровозмішання, двошлюб­ність, звідництво, зґвалтування).

2.  Державні злочини, включаючи порушення «земського миру» (зрада, бунт, підпалення, бродяжництво, розбій, помста).

3. Злочини проти особистості (вбивство, самогубство, заподіяння тілесних ушкоджень).

4. Майнові злочини (різноманітні види крадіжок, недбале розпо­рядження чужим майном).

5. Злочини проти правосуддя (неправдиве свідчення, неправомір­ний допит під тортурами, незаконне звільнення заарештованого).

Головно метою покарання було залякування. Такий підхід визна­чався ставленням, яке змінилося, до злочину, за який переслідував не тільки потерпілий, а й публічна влада.

Система покарань

-     кваліфікована смертна кара (повішення, утоплення, спалення, колесування тощо);

-     членоушкодження;

-     тілесні покарання (побиття різками);

-     покарання, які ганьблять (позбавлення прав, таврування, шель­мування);

-     вигнання з держави;

-     тюремне ув’язнення;

-     конфіскація майна;

-     штрафи.

Визначення покарання цілком віддавалося на розгляд судді: до­пускалося призначення декількох покарань (основного і додаткового), застосування місцевих звичаїв.

На відміну від Салічної правди «Кароліна» утвердила новий вид судового процесу - пошуковий (інквізиційний). Його поява пов’язана з рецепцією римського права (екстраординарний процес). Судовий процес мав обвинувачуваний характер і розпочинався або зі скарги приватної особи, або за ініціативою суду в інквізиційному порядку. В справах за приватними карними позовами уложення зберігало еле­менти змагального процесу. Сторони висували докази своєї правоти. За недоведене обвинувачення передбачалося покарання - відшкоду­вання та оплата судових витрат.

Основною формою процесу ставав інквізиційний, який ініціював­ся судом від імені держави. Справа порушувалася на підставі «свід­чень» (доносу) або за підозрою. Мета - з’ясування істини, пересліду­вання злочинця, який порушив «королівський мир», тому інквізиційний процес не міг бути припинений за згодою сторін. Суд самостійно про­водив розслідування, збирав докази та постановляв вирок. Судочинство мало закритий характер, застосовувалося письмове діловодство.

Виділялися декілька стадій інквізиційного процесу. На першій стадії дізнання встановлювався факт учинення злочину і збиралася інформація щодо злочинця. На другій стадії загального розслідування проводився попередній допит звинувачуваного, який брався під варту. На третій стадії - спеціального розслідування збиралися докази для осуду злочинця. Докладно допитувалися обвинувачений та свідки. Серед доказів на перший план виходить власне зізнання звинувачено­го (без нього неможливо було остаточно засудити злочинця), тому до підозрюваного могли бути застосовані тортури. Закон регламентував застосування тортур. Вони проходили у присутності судді, двох судо­вих засідателів та писаря. Підставою для їхнього застосування слугу­вали наявні докази проти певної особи (свідчення двох свідків) або «підозри» («дурна слава» людини). Зізнання під тортурами повинне було записуватися після їх завершення і підтверджуватися через день, а також відповідати іншим доказам у справі. Слідство не обмежувало­ся часовими рамками. На четвертій стадії судового засідання поста­новлявся вирок. Він міг бути не тільки обвинувальним, а й виправду­вальним, але міг «залишити під підозрою» обвинувачуваного.