§ 3. Державний устрій і право

Становлення мусульманської держави в Індії викликало значні зміни в державному апараті. Влада у Делійському султанаті фактично передавалася у спадок, але чітких правил спадкування не існувало. Султани певний час намагалися об’єднати в одній особі владу світську і духовну. Найближчим помічником султана був візир. Величезний вплив у державі мав наїб-спадкоємець. Траплялися випадки, коли скликалася рада знатних людей. У центральному апараті було створе­но декілька відомств. Візир організовував роботу фінансового відом­ства. Також були організовані військове відомство, відомство місцевої адміністрації, судове відомство. В епоху сильної Імперії Великих Мо­голів державу очолював падишах, або Великий Могол, влада якого була необмеженою. Вищими чиновниками були вакіль - перший радник можновладця - і диван - голова фінансового відомства. Мір-бакші ви­конував функції головного інтенданта і казначея армії. Релігійне відом­ство призначало суддів - казі. Окреме відомство було створено для ведення двірцевих справ.

У часи Делійського султанату було здійснено спробу встановити чітку градацію державних посад. Усі придворні були поділені на три групи: 1) військовий люд, 2) шейхи та пандити (вчені), 3) люди мисте­цтва. Нова реформа торкнулася і державного апарату, тепер було ви­окремлено чотири відомства: «відомство вогню», яке завідувало справа­ми війни, «відомство землі», яке відповідало за податки та їхнє збиран­ня, «відомство води» - відповідало за іригацію - і «відомство повітря», яке займалося справами творчими, літературою, мистецтвом.

Під час правління Акбара було введено систему мансабдарства, яка збереглася аж до падіння Імперії Моголів. Усіх чиновників поділили на тридцять три ранги, починаючи від мансабдарів (воєначальників) десяти і закінчуючи мансабдарами-десятитисячниками. Відповідно до чину («затом») воєначальник отримував земельне жалування - джагір, частину прибутку від якого він повинен був витратити на утримання загону солдатів, що відповідали його рангу. З часом з’ ясувалося, що джагірдари витрачали на утримання воїнів суми значно менші, ніж вимагалося. Аби в подальшому не допускати подібне, було введено нову градацію - савар. Зат, як і раніше, залишався чином, а савар ви­значав, скільки солдатів мав утримувати воєначальник. Розмір джагіру став залежати від зата савара. Така система включала як військові, так і цивільні посади. Отже, можна зробити висновок про те, що всю сис­тему державної влади було побудовано на принципах військової ієрар- хічності, і по суті не було різниці між державними чиновниками та особистими слугами правителя.

Основні риси права. Перелік джерел права подано в дхармаша- страх, які виявилися своєрідними підручниками права, керівництвом з права, написаними брахманами з урахуванням найважливіших норм звичаєвого права і нормотворчої діяльності верховної влади. Важливим джерелом індуського права залишалися Закони Ману, а також судові прецеденти.

Встановлення в Індії мусульманського володарювання, безумовно, мало вплив на всю правову систему підкореної країни. Так, карні справи стали розглядатися мусульманськими суддями на підставі ша­ріату.

Власність, обов’язки, шлюб та родина. В Індії шлюб розглядав­ся як священний акт, в основі якого лежить угода між сім’ями. Індусь­ке право закріплювало патріархальну велику родину, об’ єднану колек­тивною працею та зрівнювальним розподілом продуктів між її члена­ми. Традиційно вважалося, що протягом хоча б кількох років молоде подружжя проживатиме в господі батька чоловіка. Спільна родинна власність охоплювала спільне володіння і спільне господарювання.

Відчуження родинної власності обмежувалося, нерухома власність залишалася в родині. Право розпоряджатися родинною власністю було зосереджене в руках батька. До складу великої родини входили спад­коємці, їхні матері, дружини, діти (за винятком заміжніх дочок), удо - виці та незаміжні доньки померлих спадкоємців, незаконнонароджені сини від співжиття, яке тривало, за умови згоди інших спадкоємців, у тому разі, коли не було інших дітей.

Особливий статус мав управитель родини, який мусив відповідати певним вимогам: бути дієздатним і одержати згоду не менше половини членів родини. Як правило, ним ставав після смерті батька старший спадкоємець. Управитель вирішував питання, які стосувалися прибут­ків і витрат родини; вчиненні ним правочини були обов’язковими для всіх членів родини. Управитель був зобов’язаний турбуватися про збереження і примноження родинної власності.

В індуському праві існувало поняття священного обов’язку: спла­та управителем та співспадкоємцями своїх боргів і боргів предків за чоловічою лінією. Ще в період раннього Середньовіччя велика родина була непохитною.

В Імперії Моголів існувала і невідчужувана «власність богів», тобто релігійних установ, а також особливий речовий інститут - біна- мі, коли власник передавав своє майно в управління довіреній особі (як правило, родичу) - бінаміндару, який перебирав на себе всі права власника, але в інтересах останнього.

Злочин і покарання. Перелік різних злочинів у феодальній Індії був значний. Найтяжчими вважалися злочини державного характеру: повстання, заколот, замах на правителя та ін. Були відомі злочини проти власності (крадіжка, грабунок, пошкодження або знищення чужого майна), проти родини, проти особистості (вбивство, заподі­яння тілесних ушкоджень, приниження, обмова) та багато інших.

Незначні провини каралися грошовим штрафом. Практикувалося і відправлення до в’язниці. При цьому тілесні покарання не застосо­вувалися. Були відомі членоушкоджувальні покарання: осліплення, відрізання носа, вух тощо. Застосовувалися як покарання вигнання на різні строки, відправлення до в’ язниці, конфіскація майна, таврування злочинців. Панівний клас феодалів користувався різноманітними піль­гами при визначенні покарання. У привілейованому стані перебували й індуські брахмани.

Покарання накладалося й кастовими органами на тих, хто порушив правила та звичаї. Їхній перелік невеликий. За незначну провину накладали штраф, різного роду релігійні покаяння та обряди очищення, практикувалося і пригощання членів касти за рахунок винного. За більш серйозні провини винний міг зазнати тимчасового виключення з касти. Остаточне вигнання з касти було найсуворішим покаранням, яке накладалося за дуже важку провину. У цьому разі людина позбав­лялася права на свою родину і родинне майно, права на захист з боку касти. У деяких випадках каста передавала винного до рук державної влади. Зазвичай це відбувалося тоді, коли вчинявся злочин, за який передбачалася смертна кара.