§ 2. Суспільний устрій

Касти. Індуїзм закріпив населення за численними кастами і ви­магав дотримання кастових відмінностей. Вищими кастами, як і до цього, вважалися брахмани (жерці) та кшатрії (воїни); за ними йшли купецькі (торговельно-лихварські) касти, а потім значна кількість землеробських та ремісницьких каст. Внизу кастової ієрархії знаходи­лася каста «недоторканних».

Соціальний статус і правове становище вищої варни брахманів зазнавали у цілому незначних змін. Це пояснюється тим, що індуїзм, який прийшов на зміну брахманізму, не торкнувся привілеїв брахманів.

Інші варни у період феодалізму перетворюються на касти з їхньою неоднорідністю та багаточисельністю груп. В Імперії Моголів кастова належність часто вже не відповідала фактичному майновому та соці­альному становищу людини. Траплялося так, що людина вищої касти ставала упослідженим селянином. Ісламські правителі Делійського султанату не могли радикально змінити общинний устрій і методи господарювання, які складалися в Індії протягом столітть, але деякі елементи мусульманського права внесли в аграрний устрій Індії. Для утримання армії були обернені у державну власність землі багатьох вигнаних та знищених у війнах індійських феодальних родів. Держав­на власність була двох видів - халіса та ікта. Із земель халіса податок збирали чиновники фіска. Цей податок зазвичай встановлювався на­вмання, без точного обмірювання і отримувався з громадського старо­сти, податок же по дворах розподіляла сама громада. Прибутки від таких земель ішли на утримання двору та тих посадових осіб і воїнів, які отримували свою платню натурою або грошима. Власністю держа­ви також вважалися деякі ліси і луки. Основна частина державних земель роздавалася в умовне службове використання - ікту. Так іме­нувалися і невеликі ділянки, володарі яких називалися іктадарами або ваджхдарами (ті, хто мав жалування), і великі «кормління», голови яких звалися мукта. Ваджхдари збирали податки самі або через своїх збирачів з виділених їм сіл. Ділянки іктадарів могли з часом перейти до категорії приватного феодального володіння, яка називалася мілк, або інам. Що стосується мукту, то значну частину податків, що збира­лася ними, вони повинні були віддавати до скарбниці. Держава визна­чала розмір і форму (натуральну чи грошову) земельного податку. Частина зібраного податку йшла на утримання мукта та його найманих загонів. Утримання було умовним, пов’язаним з посадою і не переда­валося у спадок.

У Делійському султанаті існувала і категорія приватних земельних власників, які вільно відчужували свої володіння і брали ренту від­повідно до звичаїв, без державного втручання. Таких володарів було порівняно небагато. Це в першу чергу мечеті, охоронці «святих місць», головним чином гробниць шейхів, улеми (мусульманські богослови), поети, деякі представники чиновницької знаті і незначна кількість купців, які придбали ці землі (зазвичай їх називали мульк) шляхом купівлі. Важливим джерелом утворення приватної земельної власнос­ті типу мульк було також розчищення джунглів. Але такого роду власність зберігалася лише тоді, коли нове поселення у джунглях засно­вував феодал, здатний відстояти своє володіння від посягань фіску.

Зміни, що сталися у формах феодального землеволодіння, мало торкнулися основ селянського життя. Як і раніше, зберігалася сільська община (джаміят). Староста став усе більше розглядатися як державна повноважна особа, і за це йому передбачався невеличкий вільний від оподаткування наділ. У самій общині стала сильно відчуватися май­нова нерівність. Разом з тим у період Делійського султанату продов­жилися зростання населення і розорення джунглів. З’явилися нові поселення, стало застосовуватися більш сумлінне оброблення землі. У Делійському султанаті зросла кількість ремісницького люду. Зустрі­чалися ремісницькі поселення і міські посади, головним чином ткачів, а також зброярів, мідників та ін. Ремесло залишалося кастовим занят­тям. Делійські султани для потреб двору часто організовували великі ремісницькі майстерні, які називалися кархана. Зросла караванна торгівля між Індією та мусульманським Сходом. Оскільки основою армії в Делійському султанаті була кіннота, то постачання коней було однією з головних статей індійського імпорту. Звичною була работор­гівля. Продавали захоплених у полон, пригнаних із Середньої Азії та Персії, обертали в рабство населення індуських князівств, проти яких оголошувався джихад («священна війна»). Рабів використовували голов­ним чином як домашніх слуг. Для розвитку внутрішньої торгівлі велике значення мало захоплення Декана.

Численні побори та повинності заважали розширенню торгівлі та ремесел у Делійському султанаті. Крім закяту, прийнятого в усіх мусульманських країнах і сплачуваного крамарями і ремісниками у грошовій формі в розмірі 2,5 % від вартості товару, сплачувалися збір на користь містоначальника, мустагал (податок на зайняту будинками та ятками землю), різноманітні дорожні мита біля застав та річкових переправ.

У цей період з’являються нові міста. Згадується про розширення, збільшення та прикрашення старих. Головним чином це адміністра­тивні центри і ставки військ, оскільки торгівля і ремесло були в основ­ному пов’язані з обслуговуванням феодалів та армії. Міста виникали також на «святих місцях», де було скупчення паломників і влашто­вувалися ярмарки. Найчисленнішим класом в імперії були селяни, котрі, як правило, проживали селянською громадою. Вони сплачували ренту державі у вигляді податку з землі. Хоча уряд і був зацікавлений у безперервному надходженні цієї ренти-податку, однак у господарську діяльність селян ні держава, ні феодали не втручалися. Долею держави була оголошена третина врожаю. Такий податок сприймався як «справедливий», але інколи селяни не могли його сплатити. Тоді по­даток збирався за допомогою військ. Оброблення землі було держав­ною повинністю, і збирачеві податків наказувалося суворо стежити за тим, аби засівалася вся придатна площа. Для впорядкування збирання податку Акбар ввів у центрі своєї держави обмір усіх орних земель.

Сільська громада у Могольській Індії була складним організмом. Як володар землі вона мала право розпоряджатися незначною терито­рією навколо одного села, і громадська верхівка відала розподілом і збиранням податків із землі, що оброблювалася на цій площі. Але общинні ремісники та слуги мали свою постійну клієнтуру іноді у де­кількох селах. Так, кожне село мало своїх стражника й охоронця полів, але один коваль міг обслуговувати два села, один ювелір - п’ ять сіл тощо. Член громади одного села міг додатково придбати наділ землі як неповноцінний утримувач у сусідському поселенні. Староста і пи­сар, з одного боку, були представниками громади, а з другого - пере­бували на державній службі. За збирання податків, за умови повної сплати належної з села суми, старості надавалася неоподаткована ді­лянка у розмірі 1/10 усіх тяглових земель цієї громади.

Складно позначився на селянах перехід з натурального податку на грошовий. Індійський селянин для одержання грошей був змушений тепер сам або за допомогою громадського старости частіше звертати­ся на ринок для продажу своїх продуктів, потрапляючи у більшу за­лежність від купця і лихваря. Хоча багато дрібних податків було ска­совано, феодали продовжували їх стягувати, при цьому тільки на свою користь.

Крім сплати податків, селянство повинне було ще деколи працю­вати безкоштовно на державу, головним чином на спорудженні фортець, міст та ін. Ця повинність називалася бегар. Звідси можна зробити ви­сновок про те, що, крім землі громади, існувала також державна земля, праця на якій для селян була обов’ язковою.

В Імперії Великих Моголів існували дві форми державної власнос­ті на землю - халіса та джагір. Уся завойована територія надходила до фонду державних земель, який називався халіса. З цього фонду уряд роздавав джагіри, а також жалування священнослужителям та бого­словам. Халіса була суто державною власністю.

Джагір - умовне жалування. Той, хто його одержував, був зобов’ язаний утримувати відповідні до величини джагіру загони військ, з яких і складався основний кістяк армії правителя. Земля, віддана у джагір, продовжувалася вважатися державною власністю. Розмір, спосіб і форма одержання земельного податку визначалися державою; володіння джагірада зазвичай не передавалися у спадок і після смерті володаря відходили до казни. У джагірада могли відібрати одне воло­діння і замість нього надати йому інше, при цьому в іншій частині країни.

У Імперії Великих Моголів існувала також приватна земельна влас­ність феодалів-заміндарів. Заміндарами при Акбарі називали підкорених князів або князьків, які визнавали сюзеренітет Імперії Моголів і пого­джувалися сплачувати данину, при цьому її розмір залежав від реально­го співвідношення сил на момент підкорення. Податкове відомство моголів не втручалося у стосунки заміндара з його селянами. Заміндар по суті стягував не поземельний податок, а ренту, і сам установлював розміри й методи її збирання відповідно до звичаїв. Володіння заміндарів офіційно передавалися у спадок, хоча вимагалася жалувана грамота сюзерена щодо вступу у володарювання; однак це мало значення лише на випадок боротьби декількох претендентів на заміндарство.