Печать
PDF

Глава 10 Арабський халіфат - § 3. Державний устрій Арабського халіфату

Posted in История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 3. Державний устрій Арабського халіфату

У своєму розвиткові халіфат прийшов до типової східної феодаль­ної теократичної деспотії з її основними ознаками: переважанням державної власності на землю, державним кріпосним селянином- орендатором, деспотичною теократичною владою халіфів. «Пророк» (потім халіфи) з самого початку виступав як духовний глава (імам), законодавець, воєначальник та суддя. У своїх «відвертостях», розпо­рядженнях він установлював правила, закони, які для наступних пра­вителів - халіфів та всіх «муслімів» ставали священними догмами. Спадковість влади затвердилася в Халіфаті лише з часом і в боротьбі з родоплемінними традиціями, посяганнями родової аристократії, а також з наївними вимогами виборності халіфа з боку маси рядових арабів. Перші халіфи - Абу-Бекр, Омар та Осман обиралися поплічни­ками Мухаммеда (мухаджирами та ансарами) зі свого середовища. Принцип виборності халіфа не заперечувався жодною течією ісламу. Хариджити наполягали на виборності халіфа всіма мусульманами, однак політична практика схилялася до аристократизму як у сунітів, так і шиїтів. За Османа халіфатом правив рід Омейядів. Після вбивства Османа, а потім й Алі, який боровся за владу з Муавійєю, останнього було проголошено халіфом знаттю Сирії та Єгипту (661 рік). Отже, перші 60 років Халіфат був теократичною державою з виборним халі­фом. Спадковість влади зміцнилася при Аббасидах, але вона постійно порушувалася жорстокою боротьбою між різноманітними течіями ісламу і родоплемінними угрупованнями. Утвердження на троні часто залежало від інтриг двору або примх двірцевої гвардії. У 945 році халіфи в Багдаді поступилися світській владі (султанат) перській ди­настії Буїдів. З цього часу в халіфів залишаються лише духовна влада та релігійний авторитет.

За Аббасидів при халіфі з’ явилася посада візиря - його головного радника та помічника. Візир був охоронцем халіфської печатки і міг ставити її на документах без попереднього дозволу халіфа. Візирю підпорядковувалися весь адміністративно-фінансовий апарат, військо, відомство державного контролю - аль-барид, численні відомства- дивани. Посада візиря найчастіше успадковувалася однією родиною. Наприклад, відома могутня династія спадкових візирів Бармекідів. Кожна область (емірат) мала в Багдаді своє територіальне відомство - диван, яке складалося з основного відділу (асл), що відав збиранням податків, та відомства фінансів (зимам). Пізніше територіальні дивани було скасовано, за винятком дивану в справах Вавилонії, яким керував сам візир. Важлива роль належала аль-бариду. Його начальник (сахіб аль-барид) був впливовою вельможею в Багдаді. Він завідував числен­ними поштовими станціями, розкиданими по всій величезній терито­рії халіфату. Їхні службовці, крім поштових справ, збирали відомості про настрої населення, врожай, діяльність місцевої адміністрації, кількість відкарбованих золотих та срібних монет. Усі ці відомості надходили до сахіб аль-барида. Він одержував також відомості від підлеглих йому шпигунів-вивідувачів, які діяли в халіфаті та за його межами. Сахіб аль-барид щоденно доповідав візирю про стан справ у халіфаті і, крім того, мав безпосередній доступ до халіфа.

Халіфат поділявся на намісництва - емірати. Основними були Іс­панія, Магриб (Північна Африка), Єгипет, Сирія, Іран (тут було декіль­ка намісництв), Вавилонія, Мавернахр (Середня Азія), Північна Індія. Уже за Омейядів намісництва стали досить швидко передаватися у спадок, а намісники перетворилися на майже необмежених володарів. Їхні зв’язки з халіфом часто обмежувалися сплатою податків до його скарбниці. Зазвичай еміри заздалегідь у вигляді відкупу вносили податки до скарбниці халіфа, а потім нещадно вибивали їх з підвлад­ного населення вже для себе. Емірати у свою чергу поділялися на області, якими керували призначені емірами хакіми.

За Аббісидів іранська система управління поширилася в більшос­ті міст халіфату. Містом керував градоначальник - раїс; суд очолював кадій (казій), він же був головою місцевого духівництва; мухтасиб спостерігав за базарами, дотриманням догматів ісламу в побуті, вза­галі за моральністю; асас очолював нічну варту; начальник поліції - сахіб аш-шурта також мав деякі судові повноваження. Якщо місто було резиденцією правителя області - наїба, хакіма або еміра, то вони здій­снювали безпосереднє керівництво ним. Неодмінною ознакою міста були в’язниця - зиндан, шпигуни поліції. Значний вплив у містах мали вожді племен та родів - шейхи, сеїди.

Араби-кочівники, які перебували у стані перманентної війни, були природженими професійними воїнами. Військо складалося з родопле­мінних ополчень на чолі з вождем племені, а також із загонів добро­вольців - «борців за віру», які жили за рахунок воєнної здобичі. За Омейядів було утворено військові округи - джунди. Для боротьби з Візантією було збудовано великий флот. У столиці і великих містах халіфи тримали привілейовану гвардію. Не покладаючись на «своїх» - арабів, халіфи комплектували кінну гвардію з вихованців - рабів (тю- рок, слов’ ян, африканців). Піша гвардія набиралася з гірських іранців - дейлемітів. Чужі арабському населенню гвардійці повинні були на­дійно охороняти престол. Але двірцева гвардія часто диктувала свою волю халіфам. Так, у 861 році гвардійці-гулями вбили халіфа Аль- Мутавакіля, гвардійці-тюрки зводили на престол і скидали багатьох халіфів. Поліція із рабів існувала ще в доісламській Мецці. За Аббаси- дів було створено спеціальну карну поліцію - шурту, яка здійснювала пошукові та частково судові функції.

Араби сприйняли візантійську судову систему. Правитель області володів і судовою владою. Кадії, які допомагали йому в судових спра­вах, поступово стали самостійними суддями. Кадій, крім суду, стежив за дотриманням релігійних обрядів та користувався значним впливом у своєму окрузі. Він міг користуватися консультаціями знавців права - улемів. У суді були присутні два офіційних повірених - адули, судові пристави - осуни, захисник - укіл. На місцях затверджувалися посади мухтасибів - цензорів з питань релігії та етики, вони ж були суддями у справах про шахрайство в торгівлі. У деяких мусульманських країнах з метою недопущення зловживань з боку суддів вводилася посада спеціального контролера - «інспектора несправедливості».