Глава 10 Арабський халіфат - § 2. Громадський устрій PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 2. Громадський устрій

Створена шляхом завоювань величезна держава була строкатою за етнічним складом та економічним укладом. З урахуванням усієї її не­однорідності халіфат можна визначити як азійський варіант феодалізму, розуміючи під цим перевагу державної власності на землю та іригацій­ні споруди, безпосередню експлуатацію селян державою, відсутність панщини, особистого кріпосного права, розподіл державою ренти серед військово-бюрократичного прошарку, який був консолідований не ленними (сеньйорально-васальними) стосунками, а чиновницько-cлужбовими. Значний вплив на суспільний устрій мала релігійно- правова догматика ісламу, який поділяв усіх людей на правовірних (муслімів), «людей писання» (християн і євреїв) та «гяурів» - язични­ків. Правовірні вважалися рівними в общині - умі. Спочатку всі право­вірні, у тому числі новообрані, звільнялися від усіх податків, за ви­нятком легкого закята (1/40 майна), який призначався для роздавання милостині та допомоги жебракам. Але вже при правлінні другого ха­ліфа - Омара новообрані повинні були сплачувати значний поземель­ний податок - харадж. Привілеями новообраних мусульман було звіль­нення від подушного податку - джизьї. Торговельний збір з мусульман брався в розмірі 1/40 вартості товару, іновірці сплачували більш висо­кі податки. Мусульмани-воїни мали право на частку військової здо­бичі: вершники - 3/5, піші - 1/5; 1/5 здобичі належала пророку (халі­фам). Правовірні користувалися привілеями в галузі карного права. Підкорене населення, яке не сприйняло іслам, поділялося на дві групи. Ті, хто здався без спротиву, за домовленістю ставали «людьми зіми» («зіма» буквально - покровительство). Вони були індивідуально віль­ними, але неповноправними. Їхні землі переходили у державну влас­ність, а самі вони ставали орендаторами, які зобов’язані були сплачувати джизью та харадж. Зимі були зобов’язані носити на одязі особливий знак - гійяр. Населення, яке чинило опір завойовникам, оберталося в рабство, дорослих чоловіків, як правило, знищували.

У процесі завоювання левова частка здобичі діставалася верхівці «правовірних», двору халіфа, командувачам, намісникам - емірам. Рядові воїни говорили халіфу Омару: «Ми беремо участь в одних і тих самих походах, і ми повертаємося з них, чому ж ці (привілейовані) живуть у достатку, а ми залишаємося в немилості?» Мухаммед і перші («праведні») халіфи - Абу-Бекр та Омар намагалися боротися зі здир- ництвом військових та намісників. Так, Омар забороняв чиновни­кам їздити на конях, носити шовковий одяг, їсти солодощі. За умови призначення на посаду описувалося майно чиновника, а при звільнен­ні з посади «надлишки», які з’ явилися під час перебування на посаді, конфісковувалися. Але всі ці егалітаристські заходи були марними. Мухаджири, анасари та їхні нащадки - намісники, полководці, чинов­ники швидко збагачувалися палацами, величезною кількістю рабів та прислуги. До складу панівного класу, крім арабської аристократії, входила верхівка підкорених держав: єгипетські князі, які прийняли іслам, родовита знать берберських племен в Африці, іранські землевласники-дехкани. У халіфаті селяни становили основний податковий стан і були нащадками підневільних орендаторів державних («хараджних») земель. Селяни-мусульмани, якщо вони були власни­ками землі (землі «мульк»), сплачували 1/10 частку врожаю натурою. Зі скотарства, торгівлі, ремесла здіймалася 1/40 частка прибутку - «закят». Починаючи з 700 року, з новообраних мусульман почали здіймати й харадж у двох формах: «мукасами (від 10 до 50 % врожаю) або «місахі» (від розміру земельного наділу). Дорослі чоловіки-немусульмани сплачували до скарбниці також подушний податок - «джизью» у роз­мірі 12, 24 або 48 дирхамів.

У халіфаті міське життя було досить високо розвинене, але на від­міну від Європи міста у Халіфаті не мали самоврядування, - тут гос­подарювали великі феодали - нащадки арабських завойовників, іран­ських дехкан та пов’язані з ними багаті купці. Значного розвитку до- сягло ремесло. Вільні ремісники об’єднувалися в цехи з виборними старшинами. Над цехами панувала деспотична влада емірів, султанів, адміністрації. Коли, наприклад, у Газні булочники спробували встано­вити свої ціни на хліб, султан Махмуд Газневі наказав кинути старій­шину цеху під ноги слонам. Значним впливом у містах користувалися корпорації богословів та правників, які об’єднувалися навколо місце­вих шкіл богослов’я і права - медресе. Мечеті та медресе володіли землями, повітками, базарами. У деяких містах богослови, законоправ- ники, студенти медресе становили чверть усього населення. Численні течії та секти - суніти, шиїти, хариджити, кармати, азракіти, ісмаїліти, ордени дервішей, що існували в містах, постійно ворогували між собою, що спричиняло часті озброєні зіткнення.

Селяни (раїйяти) у халіфаті особисто феодалам не належали, і з них не можна було набирати двірню, потребу в якій відчувала місцева розбагатіла знать. Челядь рекрутувалася за рахунок обернених у раб­ство полонених і придбаних рабів. Воїна-араба в поході завжди супро­воджували слуги з рабів. Наприклад, військо арабів у битві при Сиф- фіне супроводжували 150 тис. рабів. Багато чорних рабів-зінджів (з острова Занзибар) працювало на розсоленні земель в Іраці. Раби поді­лялися на три основні групи: 1) челядь; 2) гвардійці та військові слуги (мамлюки, гулями), які виховувалися з придбаних юних рабів; 3) раби, які використовувалися на виробництві. До першої групи входила пере­важна більшість рабів. У халіфаті за умови панування відрядщини та відсутності панщини праця рабів у польовому господарюванні не за­стосовувалася, але могла використовуватися в садівництві, скотарстві та майстернях. Незважаючи на значну кількість рабів, халіфат був специфічною («азійською») феодальною державою, яка трималася на експлуатації кріпака, що перебував у спадковій державній залежнос­ті, - раїйнята. За його рахунок годувалися величезна армія правителів та їхня челядь, чиновники, воєначальники, солдати, іктадари, власни­ки «бератів» - документів, які дозволяли одержувати певну частку податкових збирань. За свідченням історика Рашид-ад-Діна, селяни, рятуючись від збирачів податків, «закладали двері будинків камінням, виходили і входили через покрівлі будинків та втікали через страх перед збирачами». Не знаходячи чоловіків, збирачі «хапали їхніх жінок, за ноги підвішували на мотузках і били, і жалоба, і стенання жінок підіймалися до неба». Уся історія халіфату супроводжувалася числен­ними повстаннями і народними війнами. Особливого розмаху вони набули в Іраці, Азербайджані, Середній Азії.