Печать
PDF

Глава 9 Стародавній Рим - § 3. Римське право

Posted in История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 3. Римське право

Загальна характеристика. Римське право - величезний спадок античної цивілізації, що міцно увійшов до правового життя сучасного світу. На відміну від правових систем стародавніх аграрних деспотій, у яких домінувало адміністративне та кримінальне право, що поширювалося й на господарські стосунки, римське право було засноване на приватній власності і покликане регулювати ринкові відносини. Ось чому Європа, яка рано стала на капіталістичні рейки, отримала з рим­ського права готову правову систему, покликану регулювати ринкове господарство. Римське право - це право вільної (приватної) власності та вільного договору.

При вивченні правової системи прийнято розрізняти:

1) історію її формування, основні етапи;

2)  джерела права (ті нормативні акти, що створюють правові норми: це звичаї, закони, постанови судів, часто - релігійні норми);

3)  пам’ятки права (конкретні збережені кодекси, офіційні збірники законів, жрецькі требники, записані на різних матеріалах). Це висічені на камінні Закони Хаммурапі або вирізані на дубових дошках Закони ХІІ таблиць.

Римське право у своєму розвитку пройшло такі етапи.

1.  Квіритське право (VI - середина III століття до н. е.). Це архаїчне право, яке представлено звичаями, поширюється лише на повноправ­них римлян (квіритів), просякнуте сакральним началом, тривалий час лишається неписаним і зберігається та тлумачиться спеціальною жрецькою колегією понтифіків. Тільки у 450 році до н. е. на вимогу плебеїв воно було оприлюднене - вирізано на 12 дубових дошках та виставлено на площі.

2. Передкласичний період (середина III століття до н. е. - I століття н. е.) Цей період можна було б назвати преторським, оскільки важливу роль у формуванні права відіграє судова діяльність преторів.

3. Класичний період (I - III століття н. е.). Характеризується активною правотворчою діяльністю імператорів, теоретичними та практичними розробками видатних римських юристів - Гая, Ульпіана, Павла, Поллі- ніана та ін., у результаті діяльності яких римське право набуло заверше­ності, тих класичних форм, у яких воно дійшло до наших днів.

4.  Посткласичний період (IV - VI століття н.е.). У цей період загаль­ної кризи Рима проводяться в основному систематизація та кодифіка­ція вже накопиченого матеріалу, які завершуються вже у Візантії ко­дифікацією Юстиніана.

Джерела римського права. У царський період джерелом римсько­го права були правові звичаї, пов’язані з релігійною традицією. При­вілеєм тлумачення права володіли жерці - колегія понтифіків. Досить рано стався розподіл релігійних норм (fas) - божественних приписів, що не підлягали обговоренню, і правових норм (jus) - установлених людьми для суспільної користі. Релігійні норми втілилися у священних законах, порушення яких тягло за собою божественну кару. Спочатку того, хто переступив через священні закони, приносили в жертву богам, потім це покарання замінили на вигнання. Ще одним джерелом звича­євого права стали легендарні царські закони. Вони регулювали родин­ні та родові відносини, закріплювали значну владу голови родини у стосунках домочадців. Звичаєве право визначало правове спілкуван­ня навіть після появи писаних законів: звичай діяв у разі відсутності законодавчої норми.

З часом основним джерелом римського права стають закони - пись­мово зафіксовані загальнообов’язкові норми, підтримані державним примусом. Першими писаними римськими законами стали Закони XII таблиць, підготовлені спеціальною комісією децемвірів («десяти чо­ловіків») і схвалені римським народом. Письмове законодавство об­межило можливості свавільного тлумачення права понтифіками, а та­кож заклало основи єдиного для римських громадян квіритського (цивільного) права. Закони XII таблиць установили рівні правила су­дочинства та консолідували римське звичаєве право. Крім того, вони змінили поняття закону: законом відтепер вважалося рішення народних зборів. Для Законів XII таблиць був характерним формалізм правових процедур, тобто вимога суворого додержання встановлених урочистих обрядів. Найменше порушення встановлених формул при укладенні правочину тягло за собою визнання правочину недійсним, а в судово­му процесі призводило до програшу справи.

У республіканський період джерелом римського права виступали також постанови магістратів. Останні наділялися повноваженнями тлумачити право, видавати загальнообов’ язкові постанови та правові заборони і тим самим створювати нові норми права, тому поряд із кві- ритським правом починають діяти нові правові системи - преторське право та право народів, які стали наслідком правотворчості преторів. Преторське право регулювало відносини між римськими громадянами і стало частиною цивільного права. Воно будувалося на принципах справедливості, доброго сумління та заповнювало правові прогалини, які виникли внаслідок економічних та соціальних відносин, що розви­валися. Право народів - внутрішньодержавна правова система, яка ре­гулювала відносини за участю іноземців (перегринів). Претори пере- гринів не були зв’язані цивільним правом, тому у своїй правотворчості вони використовували право інших країн, керуючись засадами «спра­ведливості» та «природного розуму».

У I столітті н. е. народні збори позбуваються законодавчої влади. Сили закону набувають сенатус-консульти - постанови сенату. В пері­од імперії вся повнота законодавчої влади переходить до імператорів. Імператорські конституції стають найважливішим джерелом права, яке діяло на території всієї Римської держави. Особливу роль у правовій системі Стародавнього Риму відіграли правники. Тлумачення права в їх судовій практиці та викладацькій діяльності створило особливий різновид джерел права. Римські правники надавали консультації з пи­тань судового процесу, складали юридичні акти, надавали правову допомогу учасникам судового процесу. Вони зробили свій внесок у роз­виток юридичної доктрини: намагалися систематизувати судову прак­тику, складали коментарі цивільного та преторського права.

Велике значення для розвитку римського права мало створення інституцій, що систематично викладали римське право. Так, Інституції Гая являли собою логічно побудований, стиснутий виклад громадян­ського (цивільного) права. Гай уперше відокремив матеріальне право від процесу. Він дав пояснення відносно правоздатності та дієздатнос­ті осіб, засобів захисту особистих та майнових прав. Інституції Гая включали чотири книги: про осіб, про речі, про зобов’язання, про по­зови. Згодом така система отримала назву інституційної, була закрі­плена в Інституціях Юстиніана та відображена в сучасному праві.

Закони XII таблиць. Перша письмова пам’ятка права у Старо­давньому Римі. Закони XII таблиць (Leges duodecim tabularum) були прийняті з ініціативи плебеїв у 451-450 роках до н. е. До них знання і тлумачення норм римського звичаєвого права було привілеєм патри­ціїв - колегії понтифіків. Прийняття Законів XII таблиць було резуль­татом тривалої жорстокої боротьби плебеїв з патриціями. Закони були записані на 12 дубових дошках, що містять 118 статей, і виставлені на форумі для загального відома. Вони в оригіналі не збереглися і стали відомі з творів римських юристів. У Законах XII таблиць містилися положення про судочинство, майнові відносини, шлюбно-сімейне право, злочини та покарання.

У Законах XII таблиць переважають норми речового права: право власності, володіння, сервітути, заставне право. Сімейне право визна­чається крайньою суворістю, владою голови родини - (pater familias), правом продажу дітей у рабство. Кримінальному праву присвячено небагато норм, оскільки ще зберігався інститут кревної помсти. По­ложення із Законів XII таблиць увійшли в пізніші римські кодифікації (див. окремі статті з питань римського права).

Преторське право у Стародавньому Римі. Претори у Стародав­ньому Римі наділялися вищою владою (imperium) з правом видавати загальнообов’язкові постанови (едикти), керувати судочинством та призначати покарання. Виокремлювалися міські претори (розглядали справи римських громадян) та претори перегринів (розглядали справи за участю іноземців). Правотворчість преторів призвела до формуван­ня поряд із квіритським правом двох нових правових систем - пре­торського права та права народів. З часом ці правові системи стали частиною римського цивільного права.

Підставою для появи преторського права була архаїчність квірит- ського права. Формалізм правових норм, що відрізняв Закони XII та­блиць, ігнорував нові правові ситуації. Тому виникла необхідність пристосовувати римське право до економічних та соціальних умов, що змінювалися. Тлумачення цивільного права преторами слугувало за­повненню правових прогалин. Едикти преторів містили юридичні формули, за допомогою яких здійснювалося судочинство. Вступаючи на посаду, претор брав за основу едикт свого попередника, вносив до нього зміни, усував застарілі положення, тому преторське право від­значалося наступництвом та гнучкістю, оскільки пристосовувало пра­во до нових умов.

Претори в юридичній практиці, на противагу юридичному форма­лізму, виходили з принципів правової справедливості, рівності сторін, вимог розуму, доброго сумління, тому преторське право виробило інститут юридичного володіння, яке припускало фактичне володіння річчю. Преторські інтердикти (які забороняли накази) захищали інте­реси фактичного власника майна до судового розгляду з приводу право­мірності посягань інших осіб на це майно. Якщо володіння було до­бросовісним, тобто річ не було вкрадено чи насильницьки відібрано в законного власника, то вона ставала власністю на підставі давності володіння.

Преторське право розробило новий вид власності, що отримав назву преторської, або бонітарної. Квіритська власність, яка вимага­ла для її придбання суворого дотримання формальностей, була спад­щиною замкненої римської громади. Претор виступав захисником інтересів добросовісного набувача власності. У тих випадках, коли майно придбавалося за доброю волею, але без додержання формаль­ностей квіритського права, претор закріплював таку власність за на­бувачем. Захист претора не дозволяв недобросовісному продавцю (квіритському власнику) вимагати повернення майна на підставі порушення формальностей. Бонітарна власність не могла відчужувати­ся в законних формах квіритського права, тому для її захисту вико­ристовувався інститут давнісного володіння, який дозволяв по закін­ченні строку набувальної давності визнавати бонітарну власність квіритською.

Для захисту прав приватного власника преторське право розробило нові формули речових позовів, що не були передбачені квіритським пра­вом. Віндикаційний позов - вимога неволодіючого власника до володію­чого невласника. Власник речі, який втратив ії, мав довести своє право на спірну річ. Негаторний позов було спрямовано проти необгрунтованих претензій третіх осіб на чужу річ. Прогибіторний позов усував перешко­ди для нормального використання власником своєї речі. Аби уникнути несправедливого юридичного спору, претор міг удатися до реституції, тобто повернути сторони до первісного стану (вчинення правочину).

Преторське право внесло зміни до інституту усиновлення. В при­сутності претора допускалося усиновлення жінок та малолітніх. Це право затвердило нову форму цивільного процесу - формулярний про­цес. Претор став активним учасником судочинства. Він виражав юри­дичну сутність спору в формулі, котра приписувала судді, як належить вирішити дану справу. Претор міг включити в процес судомовлення ексцепцію - заперечення відповідача із зізнанням, що його було об­мануто або він помилявся.

Правотворчість претора перегринів створила право народів - вну­трішньодержавну правову систему, яка регулювала відносини між римськими громадянами та іноземцями (перегринами). Квіритське право не визнавало права власності за іноземцями, вони вважалися простими володільцями речей, тому правочини, вчинені між громадя­нами та іноземцями через манципацію, не призводили до виникнення речових прав у іноземців і не користувалися судовим захистом. Пре­тори перегринів не були зв’язані квіритським правом, оскільки воно не поширювалося на мешканців римських провінцій, та мали більше волі в обранні юридичних конструкцій, тому вони використовували правові звичаї, судову практику інших народів. Претори забезпечували правовий захист власності перегринів та провінційної власності рим­ських громадян. Право народів поширило набувальну давність на пере- гринів: після 10 років добросовісного та безперервного володіння перегрини отримували право власності за давністю володіння.

Вчення про речі. Цей розділ римського права регулює відносини власності. У Законах XII таблиць інститут власності мав незавершений характер: право власності як абсолютне право особи ще не склалося, зберігалися колишні уявлення про спільність майна. Приватна влас­ність багато в чому була зумовлена власністю громадською, від якої брала своє походження, тому більшість правових приписів було при­свячено заборонам. Особливу категорію складали речі божественного права (храми, священні гаї, місця поховання, міські стіни та брами). Вони не могли перебувати у володінні будь-кого, вилучалися з комер­ційного обороту. Решта речей належала до категорії речей людського права та до майнового (торговельного) обороту.

Речі, які були об’єктом права квіритської власності, поділялися на манциповані та неманциповані. До манципованих речей належали зем­лі в Італії, будівлі, раби, робоча худоба. Вони перебували у сімейній власності, якою розпоряджався голова родини, тому для відчуження цієї власності вимагалась особлива правова процедура манципації. Всі інші речі - неманциповані - перебували в індивідуальній власності та відчужувалися без формальностей.

 

Закони XII таблиць суворо обмежували способи набуття речових прав, серед них такі:

1.  Манципація - уявний продаж, який відбувався у присутності п’яти свідків та ваговика (повнолітніх римських громадян). Покупець промовляв передбачену формулу, ударяв шматком міді по вагах та передавав його як купівельну суму продавцю речі. Порушення обряду манципації тягло за собою визнання правочину недійсним.

2.  Традиціо - проста передача неманципованої власності за гроші, під поруку або заставу.

3.  Специфікація - створення нової речі з чужого матеріалу або спо­лучення декількох речей в одній - головній. Якщо при виготовленні речі використовувався чужий матеріал, то власником визнавався виробник речі, а хазяїн матеріалу міг подати позов про відшкодування вартості матеріалу в подвійному розмірі.

4. Поступка права - фіктивний судовий спір перед претором. У цьо­му разі покупець заявляв про своє право власності на відчужувану річ, володар речі не заперечував, і претор присуджував річ набувачеві як його власність. Така відмова від права власності могла застосовувати­ся і до манципованих, і до неманципованих речей.

5.  Спадкування.

6.  Давність володіння призводила до зміни власника. З метою закріплення у власність рухомих речей встановлювався річний строк давності, для нерухомих - дворічний. На підставі строку давності не можна було придбати право власності на украдені та пов’ язані з релі­гією речі.

Регулювання взаємовідносин власників призвело до появи серві­тутів. Сервітут - суворо обмежене право користування чужою власніс­тю (право проходу, прогону худоби, проведення води через сусідню ділянку). Сервітути також передбачали обмеження прав власника. На­приклад, вимагалося обрізати дерева, аби вони не заподіювали шкоди сусідній ділянці, обмежувалася забудова.

Право власності в Законах XII таблиць не було деталізовано. За ними всі речі в Римі розподілялися на манциповані (res mancipi) та неманциповані (res nec mancipi). До перших належали земля, будівлі, робоча худоба, раби, ті речі, які складали саму основу господарювання (засоби праці і знаряддя виробництва). До другої категорії було відне­сено всі інші речі. Так, для відчуження (продажу, дарування, застави) речей res mancipi треба було здійснити складну процедуру - манципа- цію (від слова манус - рука, панування над річчю). Як же проходив процес манципації? Наприклад, продавалася корова. Продавець і по­купець повинні були купити у присутній день за формулою у понти- фіка (жерця) і перед п’ ятьма свідками та ваготримачем вимовити кожен свою формулу напам’ять. Далі набувач хапав річ, одночасно кидаючи на пусту шальку вагів злиток міді (символ грошей) та вимовлюючи сакраментальну фразу: «Я стверджую, що за правом квіритів ця тва­рина належить мені, і я купив ії за мідь, яка знаходиться на цих вагах». На іншій шальці ваг мала знаходитися відчужувана річ або ії частина. І тільки після цього право квіритської власності на річ від продавця переходило до покупця.

Свідків підбирали молодих, аби вони могли надовго запам’ятати факт учинення правочину та його умови, а також у разі необхідності виступити в суді свідками того, що бачили та чули.

Якщо річ res mancipi набута без манципації, хоча за неї й сплачені гроші, то право власності залишалося у продавця, який міг завжди, посилаючись на своє квіритське право власності, вимагати повернен­ня речі.

Вчення про зобов’язання. Найпоширенішим був договір позики. Він укладався через манципацію. Необхідність манципації для договору позики пояснювалася тим, що право власності на позичувані речі завжди переходить до боржника (позикоотримувача), оскільки речі в цьому до­говорі завжди визначено родовими ознаками (гроші, зерно). Договір позики припускав самозаставу як гарантії і називався «нексум».

Закони XII таблиць знали зобов’язання, які випливали не тільки з договорів, а і з правопорушень - деліктів. Останні могли бути спря­мовані проти як особистості, так і майна. Потерпілий від делікту та правопорушник стають сторонами в цивільному процесі. Римляни розрізняли два види деліктів: заподіяння шкоди приватній особі (de licta privata) та заподіяння шкоди суспільству (delicta publica).

Крадіжка в Римі розглядалася як делікт. Закони XII таблиць до­зволяли потерпілому вбити нічного злодія і злодія, якого було затри­мано зі зброєю в руках. Денний злодій побивався та віддавався потер­пілому в рабство.

Виокремлювалося чотири групи договорів, які породжували певні види зобов’язань.

1.  Реальні договори - правочини, які вчиняються на підставі пере­давання речі. У цьому разі зобов’язання виникали після передавання предмета договору. До них належали договори позики, позички, збе­рігання, застави.

2.  Вербальні договори - усний договір-клятва, при якому вимовля­лися встановлені слова. Зберігся найдавніший контракт - стипуляція. Він укладався шляхом поставлення певних питань та одержання від­повідей, у яких містилися зобов’язання здійснити якусь дію. У цьому разі зобов’язання обмежувалися змістом питання та відповіді. Стипу- ляція припускалася тільки відносно неманципованих речей.

3.  Літеральні (письмові) договори породжували зобов’язання вна­слідок запису до прибутково-видаткових книг, складення боргових розписок.

4.  Консенсуальні договори - прості правочини, які породжували зобов’язання з моменту досягнення домовленості між сторонами. До них належали договори купівлі-продажу, майнового найму, найму робочої сили, підряду, доручення, товариства.

У найдавнішньому римському праві відповідальність за невиконан­ня зобов’язань мала не тільки майновий, а й особистий характер. За­кони XII таблиць передбачали право кредитора продати боржника до рабства або піддати смерті, якщо боржник не повернув борг за рішен­ням суду і ніхто за нього не поручився. У IV столітті до н. е. боргову кабалу було скасовано, встановлювалася тільки майнова відповідаль­ність за зобов’язаннями.

У римському класичному праві було розроблено форми особистих позовів (кондикцій) про відшкодування шкоди, заподіяної невиконан­ням договірних зобов’язань або правопорушенням.

Зобов’ язання могли бути припинені в таких випадках. По-перше, у разі виконання умов договору або відшкодування шкоди. По-друге, шляхом акцептиляції - уявної уплати. Вона застосовувалася для припинення зобов’язань, які виникли на основі стипуляції (словесних формул) та при­пускала зворотну процедуру («Чи отримав ти те, що я тобі обіцяв?», «Отримав»). По-третє, шляхом символічної сплати із застосуванням міді та ваг: зобов’ язання, що виникли унаслідок манципації, припинялися тільки через процедуру манципації. По-четверте, за допомогою оновлен­ня, тобто перенесення зобов’язань однієї особи на іншу.

Зобов’язання із деліктів виникали в разі нанесення образи або за­подіяння майнової шкоди. Приватні делікти - посягання на права при­ватних осіб - перетворювали правопорушника у боржника потерпіло­го. Пошкодження або знищення чужого майна породжувало обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду. Так, за вбивство чужого раба або зни­щення чужої худоби належало сплатити господарю вищу ринкову вартість за минулий рік.

Карне право. Закони XII таблиць містили порівняно невеликий перелік кримінально караних діянь. Насамперед, вважалася злочинною дія, спрямована проти держави та суспільного ладу. Як уже говорило­ся вище, численні правопорушення не кваліфікувалися як криміналь­ні, а розцінювалися як цивільно-правові делікти. Це розмежування мало формальний характер. Що потрібно було вважати злочинним, визначали вищі магістрати республіки, керуючись звичаями предків та історичною традицією. Свавілля було величезним при обранні по­карання. Державні злочини, такі як зрада, боягузтво на полі бою, на­дання допомоги ворогу та інші найбільш тяжкі військові злочини, каралися смертною карою.

Вельми суворими є норми Законів XII таблиць, що стосуються по­сягань на приватну власність. Право дозволяло злочинцю апелювати до центуріатних зборів. Йому надавали можливість уникнути покаран­ня добровільним вигнанням. Він міг залишити Рим до того, як про­мовить остання центурія. Залишаючи Рим, він утрачав права громадя­нина та все своє майно.

Життя рабів перебувало у владі їх господарів. Однак учинені раба­ми злочини згодом стали розглядати римські суди, і вони призначали покарання. Раб не мав права на захист, права оскаржувати вирок. По­карання рабів були надзвичайно жорстокими.

Цивільний процес. У початковий період римської державності більшість судових справ розглядалася у приватному порядку, а римська юстиція ґрунтувалася на легісакційному судочинстві. У легісакційному процесі виокремлювалися дві стадії: ін юре та ін юдиціо. Перша стадія проходила у магістрата (звичайно претора). Позивач заявляв про свої претензії, а відповідач висловлював згоду або незгоду з ними. Якщо сторони доходили згоди, то справа припинялася. Нез’явлення відповіда­ча до магістрату призводили до програшу справи, відповідач віддавався у владу позивача. Дії сторін та магістрату було суворо формалізовано: закон приписував порядок вимовлення урочистих слів та здійснення ритуалів. Претор виступав як пасивний учасник обрядів. Порушення однією зі сторін установленого порядку призводило до програшу спра­ви. На другій стадії справа переходила до судді або колегії суддів, при­значених претором. Вони розглядали справу по суті: знайомилися з до­казами, вислуховували позиції сторін. На цій стадії дії сторін не були зв’язані суворими формами. Їх інтереси могли представляти захисники (адвокати). Та зі сторін, яка не з’являлася до суду без поважної причини, програвала справу. Рішення судді було остаточним.

Існували п’ ять легісакційних формул (висновків):

1)   із внесенням застави - сторони, відстоюючи свої права на річ, вносили до суду заставу, яку сторона, що програла, втрачала на користь казни;

2)   із накладенням руки - позивач перед судом накладав на відпо­відача руку, рішення суду про визнання зобов’язання дійсним надава­ло право позивачеві тримати відповідача у себе вдома як заручника до двох місяців, потім боржника могло бути піддано смерті або продано в рабство;

3)  із заставою - позивач, прагнучи виконання зобов’язань боржни­ком, брав з відповідача заставу;

4)  під умовою - після першої стадії відповідачеві надавався місяць для заперечень (у спорах про майно, відшкодування збитків);

5)   з призначенням судді - сторони прохали претора призначити особливого суддю з формулюванням предмета спору для затверджен­ня наступної мирової угоди.

У II столітті до н. е. розвиток преторського права призвів до заміни архаїчного легісакційного процесу на формулярний. У формулярному процесі істотно збільшилася роль претора та зросло значення першої стадії судочинства («ін юре»). За нез’явлення відповідача до суду на­кладався штраф. У процесі з’ясування юридичної сутності спору від­повідач міг не тільки прийняти або відхилити позов, а й заперечити щодо окремих запитань. Претор висловлював сутність справи у формулі (висновку). Зміст формули зводився до призначення судді, ви­кладення сутності претензії та заперечень сторін, а також до вказівок судді, як вирішити справу. У своїх приписах претор виходив з принци­пу справедливості та необхідності з’ясування дійсних стосунків сторін. Керуючись потребами комерційного обороту та інтересами власників, претори стали створювати нові формули позовів.

У період Римської імперії (I-III столітті н. е.) поширюється екстра­ординарний судовий процес. Магістрати отримують право одноособо­вого цивільного судочинства: магістрат брав справу до розгляду та вів її до ухвалення рішення, тому традиційний розподіл судочинства на дві стадії утратив сенс. Виклик відповідача до суду набуває офіційно­го характеру: йому надсилалася копія позову, і магістрат міг примусо­во доставити відповідача до суду. Судочинство звільняється від фор­мальностей. Пред’явлені докази магістрат оцінював на свій розсуд. Присутність сторін на процесі була не обов’язковою, їх могли пред­ставляти адвокати тощо. Процес був закритим для публіки. Запрова­джувалося письмове діловодство: скарга позивача та рішення суду заносилися до книги, а сторони отримували копії. Передбачалися су­дові мита. Ухвалене магістратом судове рішення могло бути оскарже­но до вищої інстанції: у проконсула або намісника провінції, згодом у префекта преторія, потім у імператора. Магістрат міг примусити сторони до виконання судового рішення.

Інституції Гая (близько 160 року н. е.). Інституції являли собою викладення цивільного права з дуже цінними юридично-догматичними та історичними поясненнями щодо правоздатності і дієздатності учас­ників правового спілкування та засобів захисту особистих і майнових прав. Це зразок настанов у правознавстві (від «інституціо» - устрій, спосіб дії, настанова, вчення). Його призначено для початкового озна­йомлення з основними елементами римського цивільного права та загального уявлення про його систему.

До праці Гая приватне право викладалося за такою схемою: про право та про позови (до Законів XII таблиць і з їх прийняттям) або про юрисдикцію, судовий розгляд та приписи преторські (у традиційному викладі преторського права). Гай спочатку викладає у своїй праці пи­тання правоздатності та дієздатності осіб, потім - майнових правовід­носин (речі тілесні та безтілесні, до останніх належать і обов’язки) та завершує твір викладанням питань охорони прав.

Структура Інституцій. Інститути римського приватного права викладено Гаєм за схемою «особи - речі - позови». Вони написані у чотирьох частинах (книгах-коментарях), що мають такий фактичний зміст.

Книга 1, § 1-200. Про особисті права - про осіб як учасників право­вого спілкування з їх правовим статусом, про право як владу, про основ­ні способи виникнення, визнання та оформлення правових норм (тобто про джерела права).

Книга 2, § 1-289. Про речі - речове право та спадкове право за заповітами, про речі власні та чужі, людські та божі.

Книга 3, § 1-225. Про зобов’язання - спадкування за законом, про зобов’язання із договорів та деліктів, зобов’язання майнові, з ображен­ня честі.

Книга 4, § 1-187. Про позови - історія цивільного процесу, права на позов, перелік прийомів та процедур ведення справ та захисту в суді, про діяльність судді та поведінку сторін у суді.

Кожну книгу поділено на параграфи, тому при цитуванні вказу­ється послідовно - Інституції, потім книга та параграф. На початку першої книги наведено загальні відомості про право, відмінності між римським квіритським правом, яке становило особливе надбання римлян, та загальнонародним правом, що справило вплив на історію всього цивільного права. Далі схарактеризовано окремі джерела пра­ва - закони, сенатські постанови, імператорські укази (конституції), едикти вищих посадовців, відповіді юристів. До цього ж розряду Гай відносив інтердикти (декрети) - урочисту формулу наказу або забо­рони претора чи проконсула. Після цього повідомляється про систему, покладену в основу всього обговорення цивільного права, - право особисте (перша книга), право речове (друга та третя) і, нарешті, позови (четверта книга).

Кодифікація римського права. Corpus juris civilis. Протягом пер­ших століть нашої ери Східна Римська імперія стає християнською державою. Особливо ж багато було зроблено в цьому напрямі імпера­тором Костянтином Великим (272-337 роки). Християнізація та фео­далізація держави вимагали реформування тієї системи римського права, що склалася в імперії, починаючи з Законів XII таблиць, про­тягом тисячі років. Закони XII таблиць і були по суті першою кодифі­кацією, яка враховує правовий досвід Афін, куди спеціально їздили у «відрядження» римські децемвіри.

Спроби кодифікації робилися ще Помпеєм та Цезарем, але перші (неофіційні) кодекси було укладено в III столітті за імператора Діокле- тіана (кодекси Грегоріана та Гермогеніана). За імператора Феодосія II в 438 році було створено перший офіційний кодекс, де зібрано поста­нови (конституції) імператорів, починаючи з Костянтина I, всього - 3 000, які стосувалися приватного, публічного та церковного права. За імператора Юстиніана (483-565 роки) у 528-534 роках було розпочато під керівництвом видатного юриста Трибоніана широку кодифікацію римського права. Її результатом став звід - Corpus juris civilis. Він складався з чотирьох частин.

1. Кодекс Юстиніана - перероблені норми чинного римського пра­ва, відображені в імператорських конституціях (12 книг).

2.  Дигести, або Пандекти Ульпіана та Павла - збірник висловлю­вань юристів з питань цивільного, преторського права та коментарі з юридичної практики. Цей збірник отримав силу закону. Він будував­ся за принципом від загального до часткового: загальні поняття, дже­рела права, установи, особи з їхньою правоздатністю та дієздатністю, суд та процес, спадщина та майнові відносини, купівля-продаж, за­ставне право, майнові відносини подружжя, опіка та піклування, запо­віти та ін. (50 книг).

3.  Інституції - коротке керівництво з юриспруденції, систематичний звід римсько-візантійського права. Фактично являли собою елементар­ний підручник, який отримав силу закону (4 книги).

4.  Новели - нові закони, видані Юстиніаном з 534 по 565 роки, що заповнювали окремі прогалини в галузі цивільного права («50 рішень», які містилися у 8 книгах).

Звід законів Юстиніана впроваджував юридичне поняття єдиної повної приватної власності як засади цивільного права. З’явився ін­ститут довічної оренди - емфітевзис. Емфітевт - особа, яка отримала оренду, була зобов’язана сплачувати власнику щорічний внесок і пі­клуватися про збереження та збільшення нерухомості. Емфітевзис забезпечував володарю найширші права, порівняні з правом власності (передавати у спадок за заповітом та без заповіту до трьох поколінь, заставляти, продавати, здавати в суборенду). Чітке юридичне оформ­лення у Зводі законів Юстиніана отримав інститут колонату - земель­ного володіння, при якому колони передавали частку виробленої про­дукції землевласнику.

Юридично визнавалася теорія природного права, згідно з якою люди від природи є рівними, а рабство суперечить людській природі та божественним установленням. Відповідно полегшувало відпущен­ня рабів на волю, заохочувався пекулій, який передбачав наділення раба землею та засобами виробництва, що дозволяло йому вести власне господарство. У сфері публічного права Звід законів Юстиніана про­водив ідею необмеженої влади імператора та закріплював союз держави з християнською церквою. Вплив християнства на право посилювався. Наприклад, шлюб розцінювався як божественний зв’язок. Правосуддя тлумачилося як справедливість у дусі християнської моралі.

Звід законів Юстиніана запроваджував письмове судочинство. Це призвело до затвердження екстраординарного процесу. Він припускав, що справу від початку до кінця вів магістрат, який не був зв’язаний про­цесуальними рамками та міг примусити сторони до виконання його рі­шень. Процес мав закритий характер, упроваджувалися судові мита.

З часом судова практика вимагала перероблення кодифікацій Юс- тиніана: низка положень застаріла, кодифікації були складні для сприй­няття населенням. Тому в VIII столітті було створено Еклогу («вибра­ні закони») - короткий та виправлений переказ Зводу законів Юстині- ана. В Еклозі посилювався вплив християнства на правові положення. Вносяться зміни до шлюбно-сімейного права. Запроваджується інститут заручин. Заручини дозволялися з семи років. Зменшується кількість підстав для розлучення. Жінка відповідно до християнства посіла під­легле місце в родині, але майнові права чоловіка та жінки ставали рів­ними. Посаг і дари дружині розцінювалися вже не як власність чоловіка, а як майно, отримане чоловіком в управління. Спадкування за заповітом передбачало обов’язкову частку дітей (1/3 спадщини), визначались сім ступенів спорідненості, які послідовно отримували право на спадкуван­ня у разі відсутності заповіту. В Еклозі порівняно зі Зводом законів Юстиніана скорочувався перелік договорів. Згадуються лише договори купівлі-продажу, позики, внеску (збереження), товариства. У договорі позики під впливом християнства зникає згадка про відсотки.

У галузі кримінального права Еклога посилювала державну репре­сію. Значна увага приділялася державним злочинам, злочинам проти християнської релігії. Суворо каралися клятвовідступники, які при­сягалися на Євангелії. Стала жорсткішою система покарань: широко застосовуються смертна кара, калічення-членоушкодження (раніше застосовувалося тільки до рабів, зараз і до вільних), ганебні покарання (обстриження волосся), конфіскація майна.

Система римського права. За своїм змістом римське право поді­ляється на: 1) вчення про осіб; 2) вчення про речі; 3) вчення про зобов’язання.

Вчення про осіб. Визначало правове становище людини, її право­здатність та дієздатність. Останні залежали від статусу свободи, ста­тусу громадянства та родинного статусу. На основі цих критеріїв у Ста­родавньому Римі складались соціальні категорії.

За статусом свободи все населення Рима поділялося на вільних та рабів. Тільки вільне населення було повноправним. Джерелами рабства були полон, работоргівля, народження від рабів, продаж та самопродаж за борги, покарання за злочин. Раб розцінювався як власність свого господаря, який мав над ним необмежену владу. Раби не мали права на родину, і майно, придбане рабом, вважалося власністю його пана. Однак правовий статус рабів змінювався. Первісно рабство у Старо­давньому Римі мало патріархальний характер. Раби особисто відпо­відали за вчинені ними карні злочини, хоча до них застосовувалися більш суворі покарання. Визнавалися кровнородинні з’ вязки рабів. У республіканський період правове становище рабів погіршується. Раб стає об’єктом права, він розцінюється нарівні з майном. У період ім­перії криза рабоволодіння примусила шукати нові форми експлуатації рабів, тому їх становище дещо покращилося. Раби отримують право на майно - пекулій - частку майна хазяїна, яка надавалася рабу для самостійної господарської діяльності. З цим майном раб міг вчиняти правочини, особисто відповідати за зобов’язаннями. З часом пекулій став передаватися у спадок. Визнається право рабів на родину. Допус­кався навіть шлюб римської громадянки з рабом, але в цьому разі вона ставала рабинею. Обмежується влада хазяїна над рабом: забороняєть­ся вбивати своїх рабів, а вбивство раба дорівнюється до вбивства вільної людини.

Особливу категорію вільного населення складали вільновідпущеники - колишні раби, які отримали волю законним шляхом, тобто на підставі юридичного акта, за заповітом, унаслідок внесення до цензорського переліку. Вільновідпущеники могли стати повноправними римськими громадянами (заборонялося надавати римське громадянство рабам, які перебували в бонітарній власності, або раніше покараним за злочини). Отримавши особисту волю, вільновідпущеники зберігали залежність від колишнього хазяїна і ставали його клієнтами чи колонами.

Інститут клієнтели є одним з найдавніших. Ще в царський період клієнтами ставали іноплеменники, молодші родичі, колишні раби. Клієнти стали основою для формування римського плебсу. Вони пере­бували у підпорядкуванні у патрона - голови роду чи родини, отриму­вали земельний наділ та виконували певні матеріальні повинності на користь патрона, несли військову службу разом з ним. Якщо клієнт помирав бездітним, то його майно успадковував патрон.

В епоху імперії сформувалася ще одна категорія невільного насе­лення - колони. Ними ставали посаджені на землю раби та вільновід­пущеники. Однак з часом колони втратили волю. Грошову орендну плат­ню було замінено натуральною, а приватноправові договірні стосунки між колоном і землевласником набули характеру позаекономічної за­лежності. Колони втратили свободу пересування та були закріплені за землею. У IV столітті було запроваджено кримінальні покарання коло­нів за побіг, їх можна було продавати із землею. Становище колона набуло довічного та спадкового характеру. Колонами ставали не тільки на підставі договору (колишні раби, збіднілі вільні), а й за давністю проживання на чужій землі. Ними ставали також боржники, які отри­мали земельну ділянку на умовах несення натуральних повинностей. Звільнитися колони могли по закінченні строку давності або через звільнення хазяїном. Вони були особисто вільними і мали право на родину та власне майно.

Статус громадянства поділяв вільне населення на римських грома­дян (латинів) та іноземців (перегринів). Наявність громадянства визна­чала обсяг політичних і особистих прав. До числа політичних прав належали: право брати участь у народних зборах, право посідати по­сади, служити в армії. Крім того, римські громадяни мали низку правових привілеїв. Їх участь у цивільному обороті регулювалася ци­вільним правом, дія якого не поширювалася на перегринів. Статус громадянина надавав право виступати як патрон стосовно неповно­правних мешканців. Тільки громадяни могли укладати повноцінний у правовому та релігійному відношеннях римський шлюб, заповіти. Римські громадяни користувалися особливим судовим захистом: вони мали привілей судитися лише в Римі перед своїми співгромадянами. Громадян не можна було піддати тілесним покаранням. Дозволялося позбавлення римського громадянства за вироком суду або через втрату статусу вільної людини, що призводило до зменшення правоздатності. Громадянство набувалося на підставі народження від римських грома­дян, які перебували в законному шлюбі, з досягненням 17-річного віку, коли парубок включався до цензового переліку та записувався до три­би. Жінки повноправного громадянства не мали, оскільки завжди пере­бували під владою чоловіка. Громадянство могло бути даровано «за особливі заслуги». Громадянами визнавалися вільновідпущеники за умови, що вони знаходилися у власності за квіритським правом та отримали волю на законних підставах.

У міру розширення території Римської держави кількість вільних поповнювалася за рахунок мешканців Апеннінського півострову та інших країн. Вони не входили в римську громаду і через це первісно не користувалися всіма правами римських громадян. Їх можна розді­лити на дві групи: стародавні латини та латини колоній. Перші мали майнові права, право виступу в суді та укладення шлюбу з римськими громадянами, але не допускалися до участі в народних зборах, а другі відрізнялися від перших тим, що не могли укладати шлюб з громадя­нами Рима. В подальшому їм було надано права римських громадян.

Вільні жителі римських провінцій - перегрини не мали прав рим­лян чи латинів, але зберігали власне громадянство. Їх відносини з римлянами регулювалися на основі права народів. За перегринами визнавалися майнові права. Вони користувалися судовим захистом. З часом перегрини отримали можливість набути статусу римського громадянина, якщо обирались провінційними магістратами або слу­жили 25 років у допоміжних військах римської армії. У III столітті римське громадянство було даровано всім вільним жителям імперії, але без права обрання римських магістратів.

Родинний статус надавав повну правоздатність головам римських родин. До складу родини входили родичі (жінка, діти та їхні родини), вільновідпущеники, клієнти, раби. Влада домогосподаря відносно членів родини була величезною. Він розпоряджався родинним майном, члени родини перебували під його владою (міг продати в кабалу, вигнати з дому). Домогосподар відповідав за правопорушення членів родини перед громадою (або видавав винного, або відшкодовував шкоду). Голо­ва родини вважався таким, що мав «власне право», а ті, що перебували під його владою, підкорялися «чужому праву». Ті, хто перебували під владою батька, ставали самовладними тільки після його смерті або у разі позбавлення голови родини прав римського громадянина. За життя до- могосподаря з-під його влади можна було звільнитися через формальну судову процедуру у вигляді уявного продажу.

Отже, правове становище особи визначалося наявністю всіх цих ста­тусів. Утрата певного статусу істотно змінювала правове становище осо­би та могла навіть призвести до повної втрати громадянства. Громадянство найменше змінювалося зі зміною родинного статусу людини (усинов­лення, вступ жінки до шлюбу, манципація), а найбільше - наставало в разі втрати статусу свободи (обернення в рабство, полон).

Шлюбно-сімейне і спадкове право Стародавнього Риму. Закони XII таблиць закріпили патріархальну родину з необмеженою владою її голови (pater familias). Відомі дві форми шлюбу: з накладенням руки (cum manu) та без накладення руки (sine manu). Шлюб з накладенням руки міг оформлюватися священним обрядом конфареації, коли у при­сутності понтифіка, голів родин та 10 свідків вимовлялись урочисті формули. Конфареація була доступна лише для патриціїв і неприпусти­ма для плебеїв, оскільки Закони XII таблиць забороняли шлюби між патриціями і плебеями. Тому ще одним способом вступу до шлюбу стала коемпція - символічний продаж нареченої нареченому ії батьком шляхом манципації. Шлюби з накладанням руки визначали перехід жінки під владу чоловіка (якщо він мав самостійний правовий статус), але фактично жінка опинялася під владою голови родини, оскільки ії приймали до роду чоловіка як доньку. В такому шлюбі чоловік мав над дружиною абсолютну владу: за згодою родичів він міг її продати, від­дати до боргового рабства, вигнати з дому, піддати смерті. Дружина позбавлялася майнових прав: її посаг ставав родинною власністю. Вона втрачала права на спадкування майна свого батька, але отримувала пра­ва спадкування в родині чоловіка. Після смерті чоловіка дружина на­бувала почесного статусу матрони (mater familias).

Шлюб без накладення руки укладався без формальних процедур на підставі факту спільного проживання протягом одного року. По за­кінченні року на підставі давнісного володіння жінка переходила під владу чоловіка, вступала до його родини та посідала місце доньки. Якщо жінка не хотіла вступити під владу чоловіка, вона повинна була щорічно відлучатися з дому чоловіка три ночі поспіль і тим самим переривати річне давнісне володіння. У такому шлюбі дружина пере­ходила не під владу, а під опіку чоловіка. Вона зберігала права на посаг та інше майно, чоловік ним тільки управляв та відповідав за втрати. Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з подружжя, втрати право­здатності або в разі розлучення. Ініціатором розлучення міг бути тіль­ки чоловік за певних умов (перелюбство дружини або переривання вагітності). В цьому разі дружина виганялася з дому.

За квіритським правом шлюби перегринів не мали юридичних на­слідків. Раби права на шлюб не мали. Жінка, яка вступила у зв’язок з рабом, ставала рабинею, якщо після трьох попереджень його власни­ка не припиняла зв’язок. Їх діти також ставали рабами.

Давньоримська родина засновувалася на величезній владі батька. Він міг продати дітей до рабства, застосувати до них будь-які покаран­ня аж до позбавлення життя, піддати смерті немовля-виродка. Надбане дітьми майно переходило до власності батька. Проте голова родини міг нести майнову відповідальність за делікти, вчинені підвладними йому членами родини. Родичі за чоловічою лінією, які перебували під владою домогосподаря, звалися агнатами, а кревні родичі, поєднані спорідне­ністю за жіночою лінією, - когнатами. Когнаткою стосовно кревних родичів ставали донька, яка вийшла заміж та перетворилася на агнатку для родичів чоловіка. Звільнитися з-під влади батька можна було після його смерті. Всі вільні особи могли бути манциповані головою родини. У цьому разі вони визнавалися рабами та звільнялися, як і раби, лише на підставі заповіту. Однак син, тричі проданий батьком, виходив з-під його влади та ставав когнатом для кровних родичів, тому фіктивний продаж застосовувався для звільнення сина з-під влади батька.

Законам XII таблиць відомі інститути усиновлення та опікування. Усиновлення здійснювалося з метою залучення до родини додаткових робочих рук. Заборонялося усиновлювати жінок та малолітніх дітей. Усиновлення відбувалося на народних зборах. Опікування встановлю­валося над повнолітніми незаміжніми жінками (винятки: діви- весталки), малолітніми, божевільними, розтратниками. За Законами XII таблиць опікунами були найближчі агнати. Опікун міг признача­тися за заповітом.

Виокремлювалося спадкування за законом та за заповітом. Спад­коємцями визнавалися агнати («підвладні»). Вони успадковували по­слідовно залежно від ступенів спорідненості: діти, онуки, потім най­ближчі родичі за чоловічою лінією. У разі відсутності агнатів майно переходило найближчим сородичам (родичам за жіночою лінією, жінкам-агнаткам на підставі шлюбних зв’язків). Розпорядження за за­повітами визнавалися непорушними. Але не можна було позбавити спадку дітей без вагомих причин, тому заповіти затверджувалися на народних зборах, включали розпорядження про спадкоємців, опіку­вання, звільнення рабів, а також легати - відмову від будь-якої речі на користь сторонньої особи. Разом з майном залежно від розподілу час­ток спадкувалися боргові вимоги та боргові зобов’язання померлого.