Глава 9 Стародавній Рим - § 2. Суспільний та державний лад Риму PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 2. Суспільний та державний лад Риму

Будь-який римський громадянин, яким би не було його становище, вважався безумовним власником політичних прав.

Громадянство у Римі набувалося:

1)  народженням від римлянина чи римлянки (або від римлянки, яка не перебувала у шлюбі);

2)  усиновленням чужоземця римським громадянином;

3)  відпущенням на волю раба;

4) даруванням римського громадянства цілим народам або окремим особам.

Стаючи громадянином Риму, людина отримувала основні політичні права: вона могла брати участь у народних зборах, бути воїном, отримувати від держави земельний наділ. На відміну від інших держав у Римі право­здатність наставала за наявності одночасно трьох статусів: бути віль­ним, а не рабом; бути громадянином Риму; бути вільним від влади домогосподаря.

Римське державне право можна було втратити через продаж у раб­ство за несплату боргу (доки не було скасовано боргову кабалу); за вчинений злочин; унаслідок вигнання з Риму.

Вільновідпущениками були раби, яких відпустили на волю. Фор­мально вони ставали римськими громадянами, але їхні права було урізано. Вільновідпущеник не міг служити в армії, не міг бути обраним на якусь посаду, голосував лише в територіальній трибі, міг без об­межень бути учасником цивільно-правових відносин.

Латини - мешканці долини Лаціум, найближчі сусіди Риму. Рим­ського громадянства вони не мали, могли здійснювати в Римі будь-які правові акти. Їхні спори розглядали римські суди.

Перегринами були всі мешканці за межами Лаціуму. Це землі, за­войовані Римом. Жодних політичних прав у них не було. У своїх май­нових стосунках з римськими громадянами перегрини керувалися «правом народів».

Раби були важливою робочою силою в Римі, рабство прийняло класичні форми. Пан мав над рабом право життя та смерті. Правове становище раба в Римі характеризувалося словами, які повторяли пани: «раб - знаряддя, що говорить», «раб - сутність речі». Відповідно раб не мав родини, не міг мати власності. Пан міг наділити раба майном для оперативного управління. Таке майно, передане рабу для отриман­ня вигоди, називали пекулієм.

Розвиток Риму, його державних органів та суспільних інститутів формувався під знаком багатовікової боротьби плебсу та патриціїв. Слід зазначити, що плебеї у цій боротьбі досягли успіху. Доказом тому є такі закони:

494 рік до н. е. - «Про плебейські трибуни»;

450 рік до н. е. - «ХІІ таблиць»;

Закони консулів Валерія і Горація, основні положення яких звуча­ли так: 1) недоторканність трибунів, 2) право апеляції на смертельні вироки та тілесні покарання на народних зборах, 3) рішення плебей­ських зборів наділялися силою законів;

444 рік до н. е. - ухвалено закон, що проголосив законність шлюбів між плебеями та патриціями;

367 рік до н. е. - закони Секстія і Ліцинія, основні положення яких зводилися до заборони патриціям займати більше 500 югерів землі (125 га);

326 рік до н. е. - закон про заборону боргового рабства;

312 рік до н. е. - закон цензора Аппія Клавдія, який запропонував, аби до сенату допускалися магістрати, чиї батьки були вільновідпущениками, право голосу з’являлося і у безземельних при голосуванні у сільських трибах;

300 рік до н. е. - ухвалено закон, що дозволив плебеям брати участь у жрецьких колегіях.

Органи влади. Сенат. Основним органом влади в Римі продовжував бути Сенат. Сенаторів призначала колегія цензорів. Спочатку в сенаті було 300 сенаторів, а пізніше його чисельність досягла 600 знатних людей. Тут засідали й консули (консуляри), що відбули свій строк, а також колишні претори і квестори - скарбники. Скликали сенат вищі магістри: консул, претор, а згодом і народний трибун. Хто збирав сенат, той і головував у ньому. Будь-який законопроект спочатку обговорю­вали в сенаті, а потім виносили на голосування в центуріатні коміції. Така сама процедура була й при обранні посадових осіб. Сенат міг оголосити ухвалений зборами закон чи постанову недійсними. І в цьому полягали його законодавчі функції.

Сенат виконував функції виконавчої влади. До його компетенції входили: управління провінціями, спостереження за державним майном, формування та затвердження бюджету, монетна справа, будівництво доріг, військова справа, справа культів та ін. Також Сенат розпоряджав­ся скарбницею. За умов війни, повстання рабів Сенат міг установити тимчасову (до шести місяців) військову диктатуру. Тоді один з консулів призначав диктатора, якого було наділено надзвичайною владою. Хоча Сенат і не був судовим органом, але в окремих випадках давав реко­мендації щодо розслідування злочинів.

Народні збори (коміції) в Римі були двох видів: центуріатні та трибутні.

Голова, який вів народні збори, звертався до народну з промовою, в якій він викладав питання, що виносилося на голосування. Одразу ж після промови головуючого кожний йшов до своєї центурії. Центурії будувалися за майновим цензом. Попереду всіх вишиковувалися 18 центурій, що складалися з найбагатших громадян, які у разі війни мали з’являтися верхи. За вершниками вишиковувалися 80 центурій першо­го розряду, а за ними - всі інші центурії. Були ще чотири центурії, які стояли окремо: тесль, медиків та дві сотні музикантів. Так готувалися до голосування 193 центурії. Кожна центурія мала один голос.

Магістратура. Важливим органом державної влади в республікан­ському Римі була магістратура. До її системи входили магістрати, тобто посадові особи, що представляли Римську державу і від її імені здійснювали державні акти в галузі судочинства чи управління.

Характерними особливостями посади магістрату були: 1) вибор­ність: 2) колегіальність; 3) короткостроковість служби; 4) відповідаль­ність перед народом; 5) безоплатність у відправленні служби.

Першою характерною ознакою магістрату була виборність. Вибори магістратів проходили на народних зборах - у центуріатних та трибут- них комісіях.

Другою характерною ознакою магістратури була колегіальність. Одну посаду зазвичай обіймала група магістратів. Особливість цієї колегіальності полягала в тому, що кожен магістрат вирішував питан­ня, які підлягали ведінню цієї магістратури, самостійно. У разі непо­годження з діями одного з магістратів інші магістрати могли позбави­ти юридичної сили його акти шляхом вираження свого протесту словом «забороняю» чи «ветую». Така дія колегії магістрату називалася інтер- цесією.

Третьою характерною ознакою посади магістрату була її коротко- строковість. Всі магістрати обиралися на один рік, за винятком цензо­ра (п’ять років).

Четвертою ознакою цієї посади була відповідальність магістратів перед народом. Вищі магістрати могли притягатися до суду народних зборів після сплину строку перебування на посаді, а нижчі - навіть до сплину цього строку.

П’ятою ознакою посади магістрату була її безоплатність, оскільки магістрати не отримували жалування за свою роботу. Це пояснювало­ся тим, що ганебно брати винагороду за служіння батьківщині.

Кожен магістрат мав свій апарат, який складався з його ради, кан­целярії, де працювали секретарі та письмоводителі, охоронці, глашатаї та посильні. Всі ці особи отримували жалування.

Магістрати поділялися на ординарні та екстраординарні (надзви­чайні).

Ординарні магістрати. Консули. На чолі ординарних магістратів стояли два консули. Їм належало вище військове командування. Крім того, консули мали низку інших повноважень:

а) керували набором римських громадян до армії;

б) призначали командний склад в армії та відправляли правосуддя в армії;

в) розпоряджалися здобиччю;

г) укладали перемир’я з ворогом та ін.

Претори. Помічниками консулів стали претори. Спочатку вони заміщали консулів під час їх відсутності в Римі та виконували обов’язки з охорони громадського порядку, тобто керували поліцією. Згодом вони почали керувати правосуддям.

Цензори. До обов’язків цензора входило встановлення цензу гро­мадян Рима і розподіл їх по трибах, розрядах та центуріях, складання сенатського списку. Цензор здійснював нагляд за мораллю та мав пра­во призначати громадянам покарання за аморальну поведінку. Цензо­ри також брали участь в управлінні фінансами держави.

Еділи. Виконували поліцейські обов’язки. Спостерігали за по­рядком у місті, пожежною поліцією, влаштуванням ігор та видовищ, постачанням продуктів, наглядали за торгівлею на ринках. Еділів було четверо.

Квестори. Були помічниками консулів. Потім до їх компетенції стали входити провадження попереднього слідства по кримінальних справах, завідування державним казначейством, державним архівом.

Плебейські трибуни. Контролювали патрицієв у Сенаті, а також ма­гістратів на всіх рівнях управління. Мали право вето на будь-яке рішен­ня магістрату чи сенату і навіть на ухвалене судове рішення. Будь-який мешканець мав право звернутися до трибуна по допомогу та захист.

Місцеве управління. Одноманітності в управлінні Римом не було. Мешканці його територій, що повністю отримували права римських гро­мадян, включалися до однієї з територіальних триб і користувалися самоврядуванням. У територіях, що не отримували повністю прав римського громадянства, було організовано так звані муніципії (від слова «munera» - повинність), які мали обмежену автономію. Судо­чинство в них було доручено особливим посадовим особам із Риму (praefecti jure dicundo), тому ці території іменувалися префектурами.

Становлення Імперії. Говорячи про Імперію, не можна не зверну­ти увагу на суперечливий стан імператорської влади і долю диктаторів та імператорів Рима. Цезар був убитий змовниками; імператори: Калі- гула вбитий, Клавдій отруєний, Нерон убитий, Гальба вбитий, Отон - самогубство. Здавалося б, влада імператорів була необмеженою, не було меж їх свавіллю, зловживанням та просто самодурству, але в той же час ніхто з них не був гарантований так, як були гарантовані прості магістрати, що обиралися народом у найкращі часи республіки. Чим більше підносилася влада імператорів, тим більше віддалялася вона від опори в суспільстві, спираючись лише на солдатчину та преторі­анців, від яких потрапила у залежність. Олександр Север повчав своїх синів: «Задовольняйте солдат, на решту можете не звертати уваги». Варто було тому чи іншому імператору програти битву або не розрахуватися з солдатами, і його могло в будь-який час бути зраджено або він міг отримати меч у спину від своїх же преторіанців.

Реформи братів Гракхів. Виступаючи на народних зборах, Тиберій Гракх казав: «Дикі звіри, що населяють Італію, мають нори, у кожного є своє місце та своє пристановище, а в тих, хто б’ється і вмирає за Італію, немає нічого, крім повітря та світла; безхатніми бурлаками бродять вони по країні разом із жінками та дітьми, а полководці бре­шуть, коли перед битвою закликають воїнів захищати від ворога рідні могили та святині, оскільки ні в кого з такої безлічі римлян не зали­шилося батьківського алтаря, ніхто не покаже, де могильний пагорб його пращурів, - ні! - і б’ються та вмирають вони за чужий розкіш та багатство, ці “володарі всесвіту”, як їх іменують, котрі жодного шмат­ка землі не можуть назвати своїм».

Повертаючись із далеких походів, селяни знаходили свої господар­ства у повному запустінні і прямували до Рима. Зубожіння цього кла­су знижувало боєздатність римського війська, яке в масі своєї склада­лося з селян. Цю небезпеку одним із перших побачив Тиберій Гракх.

Тиберій запропонував обмежити право користування суспільною землею 500 югерами (125 га). Запропонував, аби всю суспільну землю зверх цієї норми було відібрано в латифундистів та розподілено поміж безземельними та малоземельними селянами по 30 югерів. Дільниці повинні були надаватися селянам за невелику орендну платню без права продажу.

Тиберій також запропонував створити особливу комісію з трьох осіб і запровадити цей закон у життя. Реформа, що ії було розпочато, зустріла відчайдушний спротив знаті. Тиберія Гракха було вбито.

Нове піднесення народного руху було пов’язане з обранням на по­саду трибуна молодшого Гракха - Гая в 123 році до н. е. Прагнучи зміцнити свої позиції не тільки в селянстві, а й серед міської бідноти, Гай запропонував знизити ціни на хліб. Він висунув пропозицію про надання громадянських прав усім мешканцям Італії. Проте ця пропо­зиція стосувалася інтересів не тільки сенаторів, не тільки багатіїв, а й широкого кола римських громадян. Рух, що його очолювали Гракхи, було приречено на поразку, однак він поставив на порядок денний одне з докорінних питань римської історії, яке довелося вирішувати в на­ступному римським імператорам.

Військова реформа Марія. У 107 році до н. е. консулом було об­рано Гая Марія. Виходець із селян, розпочавши службу солдатом, Марій став видатним полководцем, особливо виявив себе тоді, коли Риму довелося відбивати навалу кімврів та тевтонів. Марій змінив порядок набору до армії. До Марія в армію брали тільки тих, хто володів землею, військова служба була обов’язковою для всіх чоловіків; гро­мадяни, які позбулися своєї земельної ділянки і стали пролетаріями, втрачали право бути воїнами. Багато зубожілих громадян готові були поступити на військову службу, яка обіцяла їм воєнну здобич та плат­ню. Марій увів добір до армії за контрактом. Строк військової служби було збільшено до 20 років. Змінилася структура війська. Дві центурії складали маніпулу (200 воїнів), три маніпули - когорту (600 воїнів), десять когорт - легіон (6 000 чоловік). Було поліпшено озброєння ле­гіонерів. Офіцери та солдати отримували платню, ті, що найбільше відзначилися, - земельні ділянки. Армія перетворилася на найману.

Диктатура Сулли. Військова реформа Марія підготувала основу для встановлення військової диктатури в Римській республіці. Численні на­роди Італії (італіки) вимагали зрівняння у правах з громадянами Рима і повстали. У цій війні з італіками висунувся аристократ Сулла. З цією людиною Марій змагався на консульських виборах 89 року до н. е. За Суллу стояла вся знать, більшість сенаторів. Завдяки підкупу голосів Суллу було обрано консулом. Тоді Марій виніс на розгляд народних зборів низку законів: про повернення політичних вигнанців, про виключення з Сенату тих сенаторів, які мали більше двох тисяч динаріїв боргу (а це були вороги Марія), про рівномірний розподіл італіків по всіх 35 трибах. Усі закони було ухвалено. Італіків розподілили по куріях, і більшість у на­родних зборах підтримала Марія. Було запропоновано присвоїти Марію звання проконсула та призначити його замість Сулли командувати вій­ськами. Сулла вчинив озброєне захоплення Рима, вирізав багатьох при­хильників Марія. Зазначені закони було скасовано народними зборами, члени яких тремтіли від страху. Після від’їзду Сулли до армії до Риму повернувся Марій. Прихильників Сулли було перебито. Повернувшись з армії, яка воювала з Мітрідатом, Сулла вдруге захопив Рим.

Від Сенату Сулла отримав звання довічного диктатора. Його повно­важення були безмежні. Сенат формально засідав, за необхідності народ зганяли на збори, але республіка перестала існувати і державою правив Сулла протягом 10 років.

Остаточна загибель республіки була пов’язана з повстанням Спар- така у 74 році до н. е. Спартак був найвидатнішим героєм одного з най­більш великих повстань рабів. Повстання зазнало поразки. Раби не змогли створити новий громадський устрій. Масові виступи і рабів, і знедолених громадян показали необхідність встановлення сильної влади та ліквідації республіканських форм правління.

Тріумвірат. Стало зрозумілим, що Сенат, виборні посадові особи, суди і в’ язниці вже не в змозі утримувати в покорі рабів та вільну бід­ноту. Найбільш яскравими політичними діячами на той час були Пом- пей, Красс та Гай Юлій Цезар. «Союз трьох» (Тріумвірат) було укла­дено в 60 році до н. е. Тріумвіри стали господарями Риму та всіх за­войованих ним земель. Особисті амбіції кожного з них не могли не позначиться на стані загальної справи. Кожний з них розраховував використати двох інших для того, аби захопити владу самому. Респу­бліка доживала свої останні дні. З жорстокої та кривавої боротьби переможцем вийшов Гай Юлій Цезар. Народні збори та сенат піднесли йому почесний титул «батька вітчизни». Йому було надано довічне звання диктатора, право оголошувати війну та укладати мир, розпо­ряджатися державною казною. Одночасно Цезарю було довічно при­своєно владу народного трибуна, він постійно обирався консулом. Війська проголосили Цезаря імператором.

Встановлення монархії в Римі не обійшлося без запеклої боротьби різних політичних угруповань, унаслідок якої було вбито і Цезаря. Його спадкоємець Октавіан Август заклав основи нового політичного ладу, який мав назву принципату.

Римська республіка закінчила своє існування, розпочався період Римської імперії.

Принципат. Період принципату характеризується перетворенням владних функцій верховного правителя при формальному збереженні колишніх установ. Державний устрій періоду принципату називають республіканською монархією або республіканською імперією, і для цього є всі підстави. Перші принцепси зробили свої повноваження довічними і прагнули поєднати декілька вищих магістратур одночасно. Принцепс ставав одночасно консулом, цензором, народним трибуном та понтифіком. Його влада в сфері керування державою-імперією зма­гається з аналогічними повноваженнями Сенату. Сенат же в період імперії узурпує окремі владні повноваження народних зборів - і по ухваленню закону, і по затвердженню на посаді вищих магістратів.

Найбільшу автономію в цей період зберігала посада претора. Однак разом з тим з’являється особиста Рада при принцепсі (консиліум прин- ципіс). Особисту Раду очолював начальник імператорської гвардії, який поєднав верховні судові повноваження з верховним командуванням.

Управління в провінціях будувалося за лініями двох ієрархій - ім­ператорської та сенатської, що надало найменування самим провінці­ям, поділеним на імператорські та сенатські. Імператорські провінції управлялися призначуваними самим імператором легатами, сенатські - проконсулами та пропреторами. Сенатські провінції фактично мали подвійне підпорядкування Сенату та імператору.

Домінат. Розпочинається за часів правління Діоклетіана (з 284 року). Формально імператор вважався необмеженим володарем, домінусом (від слова пан), що підтверджувалося переходом верховної влади від народних зборів до імператора. Домінус з часом привласнив та почав здійснювати законотворчі повноваження. Імператорські кон­ституції стали основним засобом законотворчості.

У цей же період виникає інститут апеляції, внаслідок чого імператор стає й вищою судовою інстанцією. Він поєднував перелічені повнова­ження з командуванням армією і флотом, з правом призначення на ко­мандні військові посади. Продовжувала розвиватися система імперсько­го чиновництва. Усі посади розподілялися за трьома категоріями: при­дворні, цивільні та військові. Великого значення набула «Рада при імпе­раторі», яка поєднувала законотворчі, адміністративні та вищі судові функції. До придворних посад належали посади завідувача царським палацом, начальника особистої канцелярії імператора, завідувача казною та фінансами тощо. Цивільні посади охоплювали сферу управління те­риторіями. В столиці кожної провінції знаходився міський префект, якому підпоряковувалися вікарії, спеціальні префекти та куратори.

Правління Діоклетіана відзначено жорстокими притисненнями хрис­тиян, стратою Георгія Победоносця та ін. Та лише за правління Костян­тина (306-337 роки) видається Міланський едикт (313 рік), яким за християнами та християнською церквою визнається право на відправ­лення культу нарівні з державним язичницьким культом. Цим едиктом християнство було наділено статусом законної релігії, християнській церкві поверталося раніше відібране в неї майно і право відкритого богослужіння. З часом християнство стає державною релігією римлян.

Остаточний розподіл імперії на дві - Західну зі столицею у Римі та Східну зі столицею у Візантії стався в 395 році.