2.3.   Принципи правового регулювання господарської діяльності

Принцип у перекладі з латинської — першооснова явища, вихідне, відправне положення. За лінгвістичними джерелами термін «принцип» має декілька значень:

а) здатність людини діяти відповідно до своїх інте­ресів та цілей, спираючись на пізнання об’єктивної необхідності;

б) від­сутність політичного та економічного тиску, обмежень;

в) особиста не­залежність, відсутність залежності від когось чи від чогось;

г) можливість діяти за власною волею безперешкодно;

д) невимушеність.

Принципи права мають цілком конкретну практичну спрямованість, оскільки вони: мають пряму дію; сприяють усуненню прогалин у чин­ному законодавстві (аналогії права); використовуються під час тлума­чення змісту норми права або належного змісту умов договору ^[14]; визна­чають зміст не тільки чинних норм, а й перспективи розвитку права ^[15], та враховуються під час розроблення нових або змінення старих нормативно- правових актів; є основою будь-якої юридичної конструкції ^[16].

У вітчизняній юридичній науці під принципами права традиційно розглядають як основоположні ідеї, що або висловлені в законі, або ви­пливають із нього, відповідно до яких здійснюється регулювання сус­пільних відносин. Такі ідеї є основним началом, що утворює саму сер­цевину права, ядро усієї юридичної системи, це грані права, які безпо­середньо впливають на весь зміст права, на усі шари правової матерії ^[17].

На доктринальному рівні усі правові принципи поділяють на три групи: загальноправові (так звані загальні засади права), міжгалузеві та галузеві. Загальноправові принципи є вихідними положеннями права, що мають наднаціональний характер; це домінанти, на яких будується правове регулювання як таке. Галузеві принципи охоплюють лише одну галузь права; до них також належать принципи правових інститутів тієї чи іншої галузі права. До міжгалузевих принципів відносять принципи, притаманні декільком галузям права. Міжгалузеві та галузеві принципи мають похідний характер стосовно загальних (приміром, загальноправо- вий принцип свободи та рівності є основою міжгалузевого принципу свободи договору, та галузевого — свободи підприємницької діяльності). При цьому, якщо загальні правові принципи фіксують вихідні начала права як такого (їх підґрунтям є загальносоціальні закони, що здобули правове визнання — справедливість, добросовісність, рівність суб’єктів перед законом, гуманізм, єдність прав та обов’язків тощо), міжгалузеві та галузеві — відбивають динаміку розвитку певних сфер суспільних відносин на певному проміжку часу. Кожна галузь права базується на принципах, які стосуються сутності саме її предмета. Це дозволяє забез­печити єдину спрямованість галузевого правового регулювання на до­сягнення цілей, яким служить певна галузь права.

Правові принципи є фундаментом будівлі кожної юридичної кон­струкції. Втім, якщо загальні принципи права створюють основу будь- якої юридичної конструкції ^[18], то при залученні спеціальних (галузевих) принципів формуються галузеві юридичні конструкції.

Правові принципи, які залучаються до впорядкування відносин, що виникають під час провадження господарської, у тому числі підпри­ємницької, діяльності, за своєю правовою природою є неоднорідними, та поділяються на:

1) базові (загальноправові та спеціально-правові), які створюють фундамент (базу) обох етапів правового регулювання (правовстановлення і правореалізації) процесів організації та здійснен­ня господарської діяльності;

2) загальні засади здійснення окремих різновидів господарської діяльності.

Утім законодавець не завжди роз­межовує базові правові принципи та основні засади здійснення певних видів господарської діяльності. Проте основні засади здійснення гос­подарської діяльності (того чи іншого її різновиду) — це основні ви­моги, дотримання яких є обов’язковою умовою на шляху реалізації базових принципів правового регулювання господарської діяльності.

Цільова спрямованість господарського права на створення сприят­ливих умов реалізації різноманітних інтересів, що виникають у сфері господарювання, забезпечується завдяки принципам правового регу­лювання відносин у цій царині, які стосуються сутності саме його предмета. Спеціально-правові (галузеві) принципи господарського пра­ва пов’язують зміст права з економічними чинниками функціонування ринкового механізму.

Підґрунтям таких принципів є самі економічні чинники:

а) на основі внутрішнього чинника (яким є економічні закони) формуються економіко-правові принципи;

б) на основі зовнішнього чинника (яким є державне регулювання економікою) формуються основні засади правової політики у сфері підприємницької діяльності.

Відповідно при правовому впорядкуванні господарських відносин, з одного боку, мають бути враховані об’єктивні економічні закони, з ін­шого — попереджені негативні вияви механізму ринкового саморегу­лювання. Таким чином, одні спеціальні принципи в механізмі госпо­дарсько-правового регулювання виконують функцію спрямовуючих домінант (відбивають економічні закони), а інші — коректуючих (ви­значають межі їх дії).

На правових принципах ґрунтується увесь галузевий правовий ін­струментарій. Механізм правового регулювання господарських відно­син — це система різнорівневих правових засобів (правових принципів, велінь, дозволів, заборон, суб’єктивних прав і обов’язків, юридичних і позаюридичних норм, правовідносин, правових режимів, актів реалі­зації прав і обов’язків правових понять і конструкцій та інших правових феноменів), організованих більш послідовно для належного впорядку­вання зазначених відносин, забезпечення реалізації приватних і загаль­носуспільних інтересів у сфері господарювання як обов’язкової пере­думови затвердження та підтримання суспільного господарського по­рядку.

Загальними принципами господарювання (базовими принципами правового регулювання господарської діяльності. — В. М.) згідно зі ст. 6 ГК України визнано:

1) забезпечення економічної багатоманітно­сті та рівний захист державою всіх суб’єктів господарювання;

2) свободу підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

3) вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України;

4) обмеження дер­жавного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної кон­куренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави (однак соціальну спрямованість економіки можна забезпечити тільки за допомогою оптимізації державного регулювання, а не шляхом його обмеження);

5)  захист національного товаровиробника;

6) заборону незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня, їх посадових осіб у господарські відносини.

Закріплений у ст. 6 ГК України перелік загальних засад господарю­вання не є повним, у ньому не знайшли закріплення усі правові прин­ципи, на яких може ґрунтуватися нормативно-правове регулювання господарської, зокрема підприємницької, діяльності. Окрім текстуаль­ного засобу фіксації принципів права у правовій матерії (за допомогою норм-принципів), правова наука вирізняє як окремий засіб — їх зміс­тове закріплення шляхом «розщеплення» у змісті диспозитивних і ім­перативних норм чинного законодавства. Аналіз чинного господарсько­го законодавства дає підстави стверджувати, що основними принципами правовогорегулювання господарської діяльності, є: свобода господар­ської діяльності у межах, визначених законом; свобода договору у межах, визначених законом; збалансування приватних і публічних ін­тересів у сфері господарювання (принцип пропорційності); державне регулювання господарської діяльності; недопущення зловживання мо­нопольним становищем на ринку; захист економічної конкуренції, за­безпечення раціонального використання природних ресурсів у сфері господарювання; пріоритетність збереження здоров’я людини та охорони тваринного світу, навколишнього середовища щодо економіч­ного ефекту, захист національного товаровиробника, захист слабкої сторони у договорі; принцип відповідальності суб’єктів господарюван­ня тощо.

Одним із ключових принципів правового регулювання підприєм­ницької діяльності є принцип свободи підприємництва у межах, визна­чених законом.

Цей принцип репрезентовано двома взаємопов’язаними складовими:

1) свобода підприємницької діяльності;

2) наявність ви­значених законом меж такої свободи (безмежна свобода під час здій­снення підприємництва призводить не до гармонійного розвитку ко­мерційного обороту, а навпаки, до порушення суспільного господар­ського порядку).

Принцип свободи підприємницької діяльності у межах, визначених законом, отримав закріплення у Конституції України (ст. 42 — кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом), у ст. 6 ГК України (серед загальних засад господарювання), у ст. 43 ГК України, повністю присвяченій свободі підприємницької діяльності; у ст. 44 ГК України, в якій усі перелічені принципи підприємницької діяльності фактично є проявами єдиного принципу свободи підприєм­ницької діяльності; ЦК України (п. 4 ст. 3 — свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом). Окрім того, принцип свободи підприємницької діяльності у межах, визначених законом, фактично розщеплюється у всіх диспозитивних нормах господарського законо­давства, які надають суб’єктам підприємницької діяльності автоно­мію щодо впорядкування окремих питань, які виникають під час про­вадження ними підприємницької діяльності. Сама диспозитивність означає юридично значущу свободу волі учасників відносин, відповід­но до якої вони набувають та здійснюють права за своїм інтересом.

Перша складова вищезазначеного принципу — «свобода підприєм­ницької діяльності» ґрунтується на принципі економічної свободи. Економічна свобода — це можливість здійснення економічної діяль­ності на власний розсуд, однак у межах чинної системи законодавства. Складниками економічної свободи є: єдність економічного простору; свобода переміщення товарів, послуг; рівність різних форм власності; свобода підприємницької та іншої економічної діяльності у визначених законом межах; свобода договору, що опосередковує таку діяльність у визначених законом межах; підтримка конкуренції тощо.

Свобода підприємницької діяльності, як складова економічної сво­боди, передбачає:

-   право займатися підприємницькою діяльністю як такою;

-   право самостійно обирати вид підприємницької діяльності;

-   право самостійно обирати організаційно-правову форму для здій­снення підприємницької діяльності;

-   право на самовизначення у вирішенні питань, пов’язаних із: ви­бором ринків збуту; постачальників і споживачів продукції, що вироб­ляється; ресурсів, необхідних для виробництва товарів; визначенням обсягу, асортименту та якісних параметрів такої продукції; залученням матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, викорис­тання яких не обмежене законом тощо;

-   право на самостійний вибір стратегії і тактики здійснення обра­ного виду господарської діяльності, зокрема самостійну організацію процесів виробництва, розподілу та обміну, а також методів конкурент­ної боротьби;

-   право на самостійне встановлення ринкових цін на товари — ре­зультати власної господарської діяльності;

-    право на вільне розпорядження прибутком (орієнтацію підпри­ємця на одержання прибутку у вигляді різниці між ціною реалізованої продукції та загальними витратами підприємця, пов’язаними з її ви­готовленням та реалізацією, є однією з кваліфікуючих ознак підпри­ємницької діяльності та водночас головної умовою її здійснення). Ви­знання свободи підприємництва дозволяє підприємцю реалізувати його приватний інтерес в отриманні прибутку (самозбагаченні), у віль­ному розпорядженні ним, як рушійному мотиві підприємницької ді­яльності, його економічній основі. Без отримання прибутку унемож­ливлюється самовідтворювання виробничої діяльності підприємця, задоволення його виробничих потреб;

-   право на захист комерційного інтересу.

Свобода — це можливість діяти самостійно, відповідно до власної волі, згідно з власним інтересом. Утім реалізація загальносуспільних інтересів у сфері народного господарства, як обов’язкова умова побу­дови соціально орієнтованої ринкової економіки, стає можливою за­вдяки встановленню законних меж свободи підприємництва. Отже, друга складова принципу свободи підприємницької діяльності у межах, встановлених законом (наявність законних меж підприємницької ді­яльності), ґрунтується на принципі пропорційності, що є інструментом збалансованого обмеження прав та свобод для забезпечення гармонії в суспільстві. Це означає, що у ряді випадків можливості реалізації при­ватних інтересів обмежуються публічними цілями. Правові засоби, у тому числі права та їх обмеження, мають створювати єдиний механізм, що служить правовим цілям. Згідно із принципом пропорційності роз­мір «збитків», яких зазнали підприємці внаслідок обмеження їхніх прав та покладення на них додаткових обов’язків, має відповідати результа­ту, отриманому для досягнення публічної мети. Принцип пропорцій­ності завжди вимагає обґрунтування застосування тих чи інших заходів, а також дотримання обґрунтованого балансу між мірою (дією, актом державних органів) та метою, якої слід досягнути. Мета обмежень — це одночасно й обґрунтування обмеження прав. Такою метою є загальне благо як сукупність універсальних критеріїв (основні права та свободи людини, загальні принципи права, соціальна стабільність, безпека, можливість вибору, добросовісне співробітництво тощо) і цінностей, які свідчать про отримання вигоди необмеженим колом осіб ^[19]. Встанов­лення потрібного балансу між свободою підприємницької діяльності та юридичними чинниками, які її обмежують, — важливе теоретичне і практичне завдання, яке неможливо вирішити раз і назавжди. Дина­мічний розвиток ринкових відносин вимагає проведення їх постійного моніторингу для виявлення «слабких ланок» механізму ринкового само­регулювання, що можуть призвести до дисбалансу як усієї системи ринкових відносин, так і спотворити всю соціальну систему з її найви­щою соціальною цінністю — людиною. Утручання держави в ринкові відносини не є самоціллю, а завжди має бути спрямоване на стабільне функціонування всієї системи суспільних відносин, її прогресивний розвиток. Діяльність держави повинна забезпечити баланс приватних і публічних інтересів, а будь-які обмеження в ринковій царині мають ґрунтуватися на нормах закону (бути легітимними).

Обмеження свободи підприємницької діяльності об’єктивуються у вигляді встановлення:

-   заборон на здійснення підприємницької діяльності щодо окремих категорій суб’єктів (наприклад, відповідно до ст. 42 Конституції Укра­їни підприємницька діяльність депутатів, посадових та службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обме­жується законом; обмеження свободи здійснення певних видів підпри­ємницької діяльності можє виявлятися у чіткому окресленні кола суб’єк­тів господарювання певних організаційно-правових форм, яким надано право займатися певним видом господарської діяльності, або, навпаки, встановлення заборон на провадження підприємницької діяльності для певних категорій господарюючих суб’єктів та наділення їх статусом суб’єктів некомерційного господарювання);

-  монополії на здійснення окремих видів такої діяльності виключно державними підприємствами (наприклад, діяльність, пов’язана з видо­буванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому КМУ порядку, а також діяльність, пов’язана з проведенням криміналі­стичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розроб­ленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здій­снюватися тільки державними підприємствами);

-   позитивних зобов’язань у формі покладення на суб’єктів підпри­ємницької діяльності певних обов’язків (такими, наприклад, є обов’язок отримання ліцензії на провадження певного різновиду підприємницької діяльності та дотримання усіх необхідних ліцензійних умов; обов’язок дотримання стандартів якості продукції, визначених технічними регла­ментами;

-   заборон на використання у виробничому процесі шкідливих для життя та здоров’я людини, тварин, рослин та довкілля у цілому, техно­логій та заснованих на таких технологіях засобів виробництва тощо;

-   податкових обов’язків підприємців. Так, право на вільне розпо­рядження прибутком (використання прибутку за власним розсудом підприємця на розширення виробництва, його модернізацію та впро­вадження нових технологій, на інвестування тощо) виникає тільки після виконання підприємцем своїх зобов’язань перед бюджетом. Від­повідно до ст. 3 Закону України «Про оподаткування прибутку підпри­ємств» об’єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу (загальної суми до­ходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, як на території України, її континентальному шельфі, виключній (мор­ській) економічній зоні, так і за її межами) звітного періоду на суму валових витрат (суми будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), що їх придбає (виготовляє) такий плат­ник податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності) платника податку та суму амортизаційних відрахувань. Згідно зі ст. 15 Закону України «Про господарські товариства»^[20] від 19 вересня 1991 р. прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку това­риства сплачуються проценти по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його викорис­тання. Невиконання податкових обов’язків спричиняє примусове при­пинення підприємницької діяльності та відповідно унеможливлює реалізацію права на отримання підприємницького прибутку. Право вільного розпорядження прибутком піддається й іншим обмеженням. Так, чинним законодавством встановлено певні вимоги не лише щодо наявності відповідних фондів для окремих різновидів господарських організацій, а й щодо розміру їх щорічних відрахувань. Так, згідно зі ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установ­чими документами, але не може бути меншим за 5 відсотків від суми чистого прибутку. Право підприємця на вільне розпорядження при­бутком обмежується відповідними зобов’язаннями, що випливають з укладених ним господарських договорів (обов’язок сплати страхових платежів, банківських кредитів, роялті, дивідендів інвесторам тощо). Отже, право вільного розпорядження прибутком, як і інші прояви сво­боди підприємництва, має свої межі, встановлені як чинним законодав­ством, та і добровільно взятими на себе підприємцем господарськими зобов’язаннями.

Принцип свободи підприємництва органічно пов’язаний із принци­пом свободи договору як основної засади договірної діяльності, визна­ної правом усіх країн. Свобода договору виникла одночасно із догово­ром, адже останній є угодою рівноправних суб’єктів, які управнені розпоряджатися власною волею; у противному разі договору як такого не існує.

Принцип свободи договору є міжгалузевим, оскільки він є однією з основних засад цивільного, господарського та інших галузей права, які містять у своєму правовому інструментарії договірну конструкцію. Зазначений принцип дістав нормативне закріплення (як норма-принцип) у п. 3 ст. 3 ЦК України. Принцип свободи комерційного договору «роз­щеплено» у положеннях Конституції України, ГК України та в інших нормативних актах, що проголошують свободу підприємницької ді­яльності. Більшість вітчизняних дослідників прагнули розкрити сут­ність та зміст принципу свободи договору за допомогою його елементів (сутнісних ознак), які полягають: у визнанні громадян та юридичних осіб вільними в укладанні договорів, інакше кажучи, сторони, неза­лежно одна від одної та від держави мають право вирішувати питання про вступ між собою в договірні відносини; у наданні сторонам можли­вості укладати будь-який договір як передбачений, так і непередбачений законом та іншими правовими актами, тобто сторони можуть самостійно створювати будь-які моделі договорів, які не суперечать чинному зако­нодавству; у свободі сторін визначати умови укладеного між ними до­говору. Єдина вимога до сторін у цьому разі полягає в тому, щоб обрана умова не суперечила чинному законодавству; у свободі вибору партнера; у забороні примусу щодо укладання договору; у праві сторін за взаємною згодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору, встановлювати способи забезпечення договірних зобов’язань та форми відповідальності за їх порушення тощо.

Якщо різноманіття ознак, що пояснюють сутність договірної сво­боди, не є взаємовиключними, у своїй сукупності всебічно характери­зують це явище та вживаються в межах загальної концепції договірної свободи, то наукові погляди на проблему окреслення її меж не є одно­значними. Одні вчені абсолютизують принцип договірної свободи, інші, підкреслюючи його важливість, все-таки наполягають на встановленні його потрібних меж, тим самим наділяючи його природою не абсолют­ного, а відносного явища (йдеться не про заперечення зазначеної тра­диційної засади договору, а про її адаптацію до нових економічних умов, інакше кажучи, про встановлення потрібних у сучасних ринкових умо­вах меж її дії).

Правовими засобами закріплення свободи договору є норми- принципи, які проголошують свободу договору і свободу підприєм­ницької діяльності та диспозитивні норми права, що надають сторонам можливість на їх власний розсуд урегулювати те чи інше питання їх договірної діяльності. Правовими обмежувальними чинниками свобо­ди господарського договору є правові засоби, що залучаються до меха­нізму правового регулювання для затвердження та підтримання су­спільного господарського порядку. Отже, первинними правовими засо­бами обмеження принципу свободи договору у господарському обо­роті є всі інші правові принципи, що залучаються до впорядкування відносин, які виникають під час здійснення господарської діяльності (там, де закінчується дія одних принципів, починається дія інших); по­хідними «елементарними» — є засновані на правових принципах:

а) юридичні норми позитивного права, якими встановлено: «змістовий каркас» окремої договірної конструкції (насамперед типові та примір- ні договори); обов’язок включення окремих умов до змісту відповідних договорів (істотні умови договору, визначені такими за законом), або, навпаки, заборону включення до нього окремих договірних умов;

б) позаюридичні норми (мікронорми), що походять від самих учасників договірних відносин як засоби самообмеження; похідними «комплекс­ними» — є публічно-правовий порядок ринкового обміну товарів (об’єктів комерційних договорів) зокрема, та правовий режим підпри­ємницької діяльності, яку опосередковують ці договори, в цілому.

Орієнтація на дотримання правових принципів при здійсненні пра­вового регулювання відносин у сфері господарського обороту потребує гнучкості у використанні правових стимулів та правових обмежень. Це означає, що за різних соціально-економічних умов, дотримання одного й того самого принципу вимагає різної конфігурації зазначених засобів правового впливу.