39. Статут суб'єкта господарювання

Статут суб'єкта господарювання — це основний локальний нормативно-правовий акт, що містить положення, які застосовуються в процесі діяльності суб'єкта господарювання протягом усього часу його існування. Він набирає чинності з моменту державної реєстрації суб'єкта господарювання і діє до ліквідації і виключення останнього з державного реєстру підприємств і організацій України. Статут суб'єкта господарювання є специфічним корпоративним нормативно-правовим актом, що не має ознак цивільно-правової угоди. Не слід, однак, ототожнювати концепцію розуміння статуту як локального нормативно-правового акта з визначенням статуту юридичної особи як особливого закону.
Чинне законодавство України, зокрема, Господарський кодекс України, визначає, що статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Наприклад, статут акціонерного товариства крім відомостей, передбачених ст. 57 ГК України, ст. 88 ЦК України, має містити відомості про: розмір статутного капіталу; умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів; склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок ухвалення ними рішень, а також інші відомості, передбачені законом. Статут виробничого кооперативу має містити крім відомостей, передбачених ст. 57 ГК України, ст. 88 ЦК України, відомості про: розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
Щодо підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів. Наприклад, типовий статут відкритого акціонерного товариства, що утворене шляхом приватизації майна державного підприємства, затверджено спільним наказом Фонду державного майна України від 12.12.1994 р. № 787, Міністерства економіки України від 13.12.1994 р. № 177. Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства, затверджено спільним наказом Міністерства економіки України, Фонду державного майна України, Міністерства юстиції України від 31.08.1993 р. № 55/365/10/5. Отже, при розробці проектів установчих документів суб'єктів господарювання необхідно керуватися також нормативно-правовими актами, що затверджують типові форми установчих документів.
Як правило, структура статуту визначається виходячи із закону, що установлює вимоги до установчих документів певного виду суб'єкта господарювання. Визначивши структуру статуту, розташування в ньому тих або інших положень, статут наповнюють змістом, тобто в нього включають положення, розраховані на застосування в діяльності даного суб'єкта господарювання. При наповненні статуту змістом за основу приймають положення відповідного закону або іншого нормативно-правового акта, у разі якщо вони виражені у вигляді імперативних норм, або створюють правові конструкції, відмінні від встановлених законом, якщо це дозволяється законом (за наявності диспозитивних норм), можлива, нарешті, розробка і закріплення інших правил поведінки. У процесі створення і наступного затвердження статуту суб'єкта господарювання здійснюється деталізація (розвиток) правових норм, що міститься в законі або іншому нормативно-правовому акті, відбувається переклад абстрактних приписів закону, застосованих до різних суб'єктів господарювання, у сферу діяльності конкретного суб'єкта, тобто реалізація норм права.