§ 2. Принципи медіаційної процедури

Медіаційні процедури ґрунтуються на певних принципах. Рекомен­дація Rec (2002)10 Комітету міністрів державам — членам Ради Євро­пи щодо медіації в цивільних справах зазначає, що держави-учасниці повинні вжити або посилити, залежно від обставин, усі заходи, які вони вважають за потрібне, з метою поступового втілення в життя Керівних принципів медіації в цивільних справах. До таких принципів, зокрема, належать незалежність і неупередженість медіатора, рівність сторін, конфіденційність.

На сьогодні немає одностайності щодо виділення принципів медіа- ційної процедури^[7]. Так, у Європейському кодексі поведінки медіатора зазначаються принципи компетентності медіатора, незалежності та неупе­редженості медіатора, справедливості, конфіденційності. Федеральний закон Російської Федерації «Про альтернативну процедуру врегулювання спорів за участю посередника (процедуру медіації)» до принципів медіа­ції відносить такі: добровільність, конфіденційність, співпраця та рівно­правність сторін, неупередженість та незалежність медіатора (ст. 3).

Очевидно, що основними принципами проведення медіаційної процедури є доступність, добровільність, рівноправність сторін, кон­фіденційність, незалежність та неупередженість медіатора.

Принцип доступності означає, що держава повинна забезпечувати доступ до альтернативних способів вирішення спорів, зокрема до ме­діації, сприяти її впровадженню на практиці. При цьому одним із основних міжнародних стандартів є принцип доступу до правосуддя, завдання із забезпечення якого повинно передбачати доступ як до су­дових, так і до позасудових методів врегулювання спорів, зокрема, доступ до медіаційних процедур. Тому доступ до альтернативних спо­собів вирішення спорів має розглядатися в аспекті більш широкої проблеми доступності правосуддя, відповідно до якої на державу по­кладається обов’язок забезпечити ефективну систему функціонування альтернативних способів вирішення спорів. Цей принцип повинен розглядатися як детермінанта існування альтернативних способів ви­рішення спорів взагалі та медіаційних процедур зокрема.

Принцип добровільності медіації є засадничим, оскільки учасники добровільно, за взаємною згодою обирають медіацію як альтернатив­ний спосіб для вирішення спору, що виник між ними. Причому жодна особа не може бути залучена без її згоди до процесу медіації ні судом, ні державними органами, ні іншою стороною, ні будь-якими третіми особами. У кожному випадку добровільність звернення до цієї про­цедури встановлюється медіатором до підписання договору про про­ведення медіації. Поряд з цим особа вправі як за взаємною згодою з іншою стороною, так і одноосібно відмовитися від медіаційної про­цедури на будь-якій стадії, якщо вважатиме її неефективною або з будь- яких інших причин.

Принцип добровільності відбивається також у процедурі вибору медіатора, коли із запропонованого переліку медіаторів обирається той, який влаштовує обидві сторони, або коли медіатором сторони залуча­ють особу, яка хоча і не є професійним медіатором, однак, на думку сторін зможе ефективно врегулювати їх конфлікт (медіація ad hoc). За домовленістю сторін також визначаються та підлягають коригуванню тривалість окремих зустрічей і загальні строки розгляду спору. Більше того, сторони можуть передбачити можливість індивідуальних зустрі­чей медіатора з кожним учасником, які є досить ефективними у ви­падку великого напруження між сторонами, ескалації конфлікту. Цей принцип повинен втілюватися і на завершальних стадіях, коли сторо­ни добровільно співпрацюють для вироблення можливих рішень і під­писують медіаційну угоду. Автономія волі сторін знаходить свій прояв саме на цій стадії, де більш активними є сторони, а не медіатор, що дає змогу сторонам відчути свою відповідальність за рішення, що приймається, та відчути себе «господарями ситуації», від яких залежить ефективність розв’язання спору.

Засадничим є також принцип рівноправності сторін, який полягає в тому, що сторони під час процедури медіації наділені рівними правами. На відміну від принципу процесуального рівноправ’я сторін, що існує в цивільному судочинстві, коли сторони під час судового процесу мають рівні, але не однакові права, в медіації немає позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо, а тому повною мірою всі учасники мають не просто рівні, а однакові права протягом медіаційної процедури.

Принцип конфіденційності медіаційної процедури полягає в тому, що інформація, яка стає відомою під час медіаційної процедури, вва­жається конфіденційною та не підлягає розголосу. Дотримання зазна­ченого принципу забезпечується завдяки застереженню про конфіден­ційність, що міститься в договорі про проведення медіації, яке обов’язково роз’яснює медіатор сторонам до її укладення. Конфіден­ційність сприяє більшій відкритості сторін, завдяки чому досягається повідомлення більшої кількості інформації, яка є важливою, відображає справжні інтереси сторін, однак може бути не повідомлена під час судового провадження через те, що може їм нашкодити під час вине­сення остаточного рішення судом. Положення про конфіденційність стосується особи медіатора, поширюється на сторін медіаційного про­цесу, а також на третіх осіб, залучених до процесу медіації за пого­дженням сторін. Звертає на себе увагу той факт, що завдяки цьому принципу медіація діаметрально відрізняється від судового розгляду, одним з основоположних принципів якого є гласність та відкритість (ст. 6 ЦПК, ст. 12 КАС, ст. 4⁴ ГПК).

Конфіденційність виявляється в кількох аспектах. По-перше, слід виділити конфіденційність від третіх осіб, яка полягає в тому, що відо­мості, які стали відомі медіатору під час проведення процедури меді­ації, не підлягають розголосу третім особам та повинні залишатися в таємниці від них поза межами медіації. По-друге, слід виділити кон­фіденційність від суду, яка виявляється у двох аспектах. З одного боку, у випадку вдалого завершення медіації відомості, отримані під час медіації, не розголошуються судді, який лише затверджує медіаційну угоду. З другого — у разі невдачі медіаційної процедури відомості, отримані протягом неї, не можуть бути використані як докази під час наступного вирішення спору суддею. З цього випливає, що сторони не можуть просити залучити медіатора до процесу як свідка та заявляти клопотання про витребування у нього будь-яких матеріалів. Причому суддя-медіатор, що брав участь у медіаційній процедурі, не може бути суддею під час подальшого судового розгляду у випадку її невдачі. По-третє, слід виділити конфіденційність від інших учасників медіа- ційної процедури, яка полягає в тому, що відомості, які стали відомі медіатору під час індивідуальних зустрічей з одним із учасників, за загальним правилом, не підлягають розголошенню іншій стороні без згоди на те сторони, з якою проводилася індивідуальна зустріч.

Слід зазначити, що Європейський кодекс поведінки медіатора за­кріплює положення про те, що винятками з вимоги конфіденційності можуть бути випадки, які зачіпають основи державних інтересів та вимоги законодавства. У літературі вказується на виключення із прин­ципу конфіденційності інформації, що отримується медіатором у про­цесі медіації, про вчинені злочини або про злочини, що готуються, яка не може бути не повідомлена правосуддю^[8]. Водночас, зважаючи на те, що одним із ключових принципів медіації є добровільність, сторони за взаємною домовленістю можуть відмовитися від застереження про конфіденційність медіаційної процедури, про що обов’язково зазна­чається в договорі про проведення медіації.

Принцип незалежності та неупередженості медіатора в медіа- ційній процедурі означає, що під час проведення процедури медіації повинна зберігатися нейтральність медіатора. Незалежність і неупере­дженість медіатора є тими вимогами, які дозволяють медіації викону­вати свої функції та забезпечують її ефективність.

Медіатор виступає як посередник, який є незалежним від будь-якої зі сторін та будь-яких органів державної влади. Це має виняткове зна­чення для присудової медіації, коли судді-медіатору мають бути забез­печені гарантії незалежності всередині судової системи.

Неупередженість медіатора виявляється в тому, що медіатор зобов’язаний діяти в інтересах усіх учасників процедури, ставитися до сторін однаково безсторонньо, не допускати проявів фаворитизму щодо окремих осіб.

Проводячи аналогію з інститутом відводу суддів (ст. 20 ЦПК, ст. 27 КАС, ст. 20 ГПК) та враховуючи практику Європейського суду з прав людини щодо тлумачення поняття неупередженості суду в контексті права на суд, закріпленого у п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про за­хист прав людини і основоположних свобод, умовно можна виділити об’єктивні та суб’єктивні критерії, які можуть свідчити про упере­дженість медіатора. Так, про упередженість з об’єктивних причин можуть свідчити певні факти, які не залежать від поведінки медіатора, але змушують сумніватися в його безсторонності, наприклад, медіато­ром у присудовій медіації є суддя, який направив цю справу на медіа­цію; медіатор є членом сім’ї або близьким родичем однієї зі сторін тощо. Щодо суб’єктивної неупередженості, то вона пов’язана з певною поведінкою медіатора, яка свідчить про відсутність безсторонності з його боку, до таких випадків можна віднести, наприклад, прояви фа­воритизму, негативні висловлювання стосовно однієї зі сторін тощо.

Якщо в учасників виникають сумніви щодо неупередженості меді­атора, то вони вправі припинити процес медіації. Якщо медіатор сам вважає себе небезстороннім у певній справі, то він обов’язково повідом­ляє про це сторін та з власної ініціативи припиняє процедуру медіації. При цьому учасники можуть звернутися до іншого медіатора, канди­датура якого їх задовольнить.