§ 2. Міжнародно-договірна уніфікація комерційного арбітражу

У міру поширення міжнародного комерційного арбітражу зростала необхідність його правової регламентації. У першу чергу це відобра­жено в укладенні двосторонніх договорів і угод, що містять положен­ня про арбітраж. Особливо ж слід вказати на колективні зусилля держав щодо міжнародно-договірної уніфікації питань арбітражу в багато­сторонніх угодах на регіональному або універсальному рівні.

Двосторонні договори і угоди давали можливість здолати відмін­ності у практиці виконання рішень іноземного арбітражу в різних державах, ураховуючи те, що внутрішнє законодавство по-різному визначало умови визнання і примусового виконання його рішень.

У міжнародно-правовій практиці норми про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень вперше було включено у Конвенцію про компетентність судів і про приведення до виконання рішень з цивіль­них справ, укладену між Францією і Швейцарією 15 червня 1869 р.

Норми про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень були передбачені в Договорі про міжнародне процесуальне право 1889 р., Договорі про приведення до виконання іноземних актів, під­писаних або ратифікованих незначною кількістю держав (Аргентиною, Болівією, Колумбією, Парагваєм, Перу, Венесуелою, Еквадором).

У 1925 р. у Гавані на шостій конференції американських держав було прийнято Кодекс міжнародного приватного права (Кодекс Буста- манте), який передбачав умови виконання іноземних арбітражних рі­шень. Порівняно із зазначеними договорами цей Кодекс застосовував­ся у багатьох державах (Бразилія, Куба, Коста-Рика, Гаїті, Нікарагуа, Панама та ін.).

Найбільш масштабним прикладом міжнародно-договірної уніфі­кації питань арбітражу стали Женевські угоди, про які вже йшлося (Протокол про арбітражні застереження від 24 вересня 1923 р. і Кон­венція про визнання приведення до виконання іноземних арбітражних рішень від 26 вересня 1927 р.).

Наступна уніфікація правового регулювання питань арбітражу від­булася в Нью-Йоркській конвенції про визнання і приведення до ви­конання іноземних арбітражних рішень 1958 р.

Конвенція 1958 р. містить норми про визнання арбітражної угоди і про виконання іноземних арбітражних рішень. Сферу її поширення закріплено у ст. 1, в якій передбачено, що Конвенція застосовується відносно визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, винесених на території держави, іншої ніж та держава, де одержуєть­ся визнання і приведення до виконання таких рішень, по спорах, сто­ронами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також до арбітражних рішень, які не вважаються вну­трішніми рішеннями в тій державі, де одержується їх визнання і при­ведення до виконання.

Підвищенню ефективності правової регламентації функціонування арбітражу сприяла і сприяє Європейська конвенція про зовнішньотор­говельний арбітраж 1961 р., яка є прикладом регіональної уніфікації інститутів арбітражного провадження. У преамбулі Конвенції перед­бачено, що вона покликана сприяти розвиткові європейської торгівлі шляхом усунення, у міру можливості, деяких ускладнень у функціо­нуванні зовнішньоторговельного арбітражу при розгляді спорів у від­носинах між фізичними та юридичними особами різних європейських країн. Згідно зі ст. 1 Конвенції вона застосовується: а) до арбітражних угод як фізичних, так і юридичних осіб, які на момент укладення таких угод мають постійне місце проживання або, відповідно, своє місце проживання в різних державах, що домовляються, про вирішення в по­рядку арбітражу спорів, що виникають при здійсненні операцій із зовнішньої торгівлі; б) до арбітражних процесів і рішень, що ґрунту­ються на цих угодах.

У зв’язку з формуванням останніми роками економічного просто­ру в рамках СНД досить актуальною є проблема міжнародної підсуд­ності спорів між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності країн СНД. У правовому забезпеченні зовнішньоекономічних зв’язків країн СНД виняткове значення має механізм вирішення правових спорів, котрі, як свідчить практика, виникають досить часто. При цьому най­більш принциповими є питання про компетенцію судів, інших органів, що вирішують ці спори, і визнання та виконання відповідних іноземних рішень.

Першою спробою міжнародно-правового регулювання у цій сфері стала Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав — учасниць СНД 20 березня 1992 р. у м. Києві. В Угоді передбачено, що господарюючі суб’єкти кожної з держав СНД користуються правовим і судовим за­хистом своїх майнових та законних інтересів, рівним із господарю­ючими суб’єктами даної держави правом безперешкодно звертатися до судів, арбітражних, господарських судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких належить вирішення господарських спо­рів (ст. 3). Передбачено також взаємне визнання та виконання рішень компетентних судів (ст. 7), що набрали законної сили.

Крім зазначених конвенцій та угод, заслуговує на увагу і Міжаме­риканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1975 р. Незважаючи на регіональне походження та найменування, приєднати­ся до цієї Конвенції може будь-яка держава. Конвенція передбачає остаточність рішення арбітражу та порядок його визнання і виконання відносно рішень, винесених місцевими або іноземними загальними судами відповідно до процесуального законодавства країни, де воно повинно бути виконане, та положень міжнародних договорів (ст. 4).

§ 3. Міжнародні регламенти, Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж ЮНСІТРАЛ

Поряд із формуванням міжнародно-договірного регулювання ко­мерційного арбітражу також докладали зусиль, спрямованих на уні­фікацію арбітражної процедури. Особливе значення при цьому мають міжнародні регламенти ЮНСІТРАЛ, ЄЕК^[1], ЕКАДС^[2], а також Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж ЮНСІТРАЛ, розробле­ні під егідою ООН.

У Резолюції 31/98, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 15 грудня 1976 р., зазначається, що, визнаючи цінність арбітражу як методу регулювання спорів, що виникають із міжнародних торговельних угод, та доцільність розроблення регламенту для спеціального арбітражу, який був би прийнятним для держав із різними правовими, соціальними і економічними системами, з метою гармонізації міжнародних економіч­них відносин Генеральна Асамблея при врегулюванні таких спорів ре­комендує використовувати Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, зокре­ма, шляхом посилання на Регламент у комерційних контрактах.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, на відміну від інших між­народних регламентів, є документом, що містить універсальні правила арбітражної процедури, які характеризують її як завершене процесу­альне провадження.

Згідно зі ст. 1 Регламенту, якщо сторони в договорі погодились у письмовій формі на те, що спори, які належать до цього договору, будуть передані на розгляд в арбітражі відповідно до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, підлягають розгляду згідно з цим Регламентом із тими змінами, про які сторони можуть домовитись у письмовій формі. Арбітражний регламент регулює арбітражний розгляд, за ви­нятком випадків, коли те чи інше з його правил суперечить нормі за­стосованого до його арбітражу закону, від якої сторони не мають пра­ва відступати. До цього слід додати, що Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, як випливає із Резолюції 31/98 і його змісту, розроблено для спеціального арбітражу, тобто арбітражу ad hoc, та не стосується правила процедури в інституційних арбітражах.

Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДС, як і Регламент ЮНСІТРАЛ, є результатом уніфікації правил арбітражної процедури. Однак, якщо Регламент ЮНСІТРАЛ має більш універсальний характер, Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДС розроблялись, як видно з їх найменування, для регіонального застосування. У Правилах ЕКАДС прямо передба­чено їх застосованість до арбітражного розгляду, що виникає з між­народної торгівлі регіону ЕКАДС (ст. 1). Як і Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДС регулюють процеду­ру арбітражу ad hoc.

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі підготувала і прийняла у 1985 р. Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж. Ре­золюцією Генеральної Асамблеї ООН 40/172 від 11 грудня 1985 р.з урахуванням потреб міжнародної торгівлі цей закон рекомендовано всім державам з метою одноманітності арбітражного законодавства і конкретних потреб практики міжнародного комерційного арбітражу.

Типовий закон не має прямої дії в національній системі законодав­ства тієї чи іншої держави. Йдеться про те, що національні закони про арбітраж повинні ґрунтуватися на Типовому законі ЮНСІТРАЛ.

Законодавство, що ґрунтується на Типовому законі, вже прийнято в Австралії, Канаді, Кіпрі, Нігерії, штаті Каліфорнія (США), Російській Федерації, Україні.

Найбільш принципове положення закону можна звести до такого. Типовим законом визначено сферу його застосування. Стаття 1 перед­бачає, що він застосовується до міжнародного комерційного арбітражу за умови додержання будь-якої угоди, що діє між даними державами та будь-якою іншою державою або державами. Положення цього за­кону застосовуються тільки в тому разі, якщо місце арбітражу знахо­диться в даній державі. Арбітраж є міжнародним, якщо комерційні підприємства сторін арбітражної угоди в момент її укладання знахо­дяться в різних державах або одне з наступних місць знаходиться за межами держави, в якій сторони мають свої комерційні підприємства (місце арбітражу; місце, де повинна бути виконана значна частина зобов’язань або з яким найбільше пов’язаний предмет спору; сторони домовилися про те, що предмет арбітражної угоди пов’язаний більше ніж з однією стороною).

Велика кількість норм типового закону має диспозитивний харак­тер, що дає можливість сторонам за своєю згодою встановлювати інші правила процедури (п. 1 ст. 19).