§ 3. Рішення третейського суду

Судове рішення як результат діяльності третейського суду має певні особливості порівняно із судовими рішеннями, які приймаються судами в порядку цивільного, господарського судочинства. Так, при визначенні правової природи судового рішення за результатами роз­гляду справи в порядку третейського судочинства слід виходити з того, що третейський суд не здійснює правосуддя, не входить до системи національних судів, а є альтернативною формою цивільної юрисдикції. На підтвердження такої правової позиції можна навести рішення Кон­ституційного Суду України № 19 — рп/2010 від 9 вересня 2010 р., у якому наголошується, що судова влада реалізується шляхом здійснен­ня правосуддя у рамках відповідних судових процедур, у системі судів загальної юрисдикції діють спеціалізовані суди, до яких належать господарські, адміністративні суди. Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура.

Виходячи з цього рішенню третейського суду не притамання така ознака, як виключність, а саме рішення може бути предметом судово­го контролю.

Серед ознак рішення третейського суду можна виділити такі.

Перш за все пов’язаність рішення з третейською угодою, яка по­лягає в тому, що третейське рішення прямо залежить від арбітражної угоди та її дійсності. Третейська угода визначає коло спорів, щодо яких може бути прийняте рішення. Третейське рішення, що виходить за межі третейської угоди, є недійсним та не тягне правових наслідків.

Обов’язковість рішення третейського суду слід розуміти у двох аспектах: обов’ язковість третейського рішення для сторін та інших осіб, що брали участь у справі, та обов’ язковість добровільно викону­вати рішення третейського суду. Отже, рішення третейського суду є обов’язковим для сторін, однак така обов’язковість дещо відрізня­ється від тієї, що притаманна актам судів загальної юрисдикції та господарських судів, зважаючи на особливу правову природу третей­ського суду. З цієї причини у Законі України «Про третейські суди» відсутні положення про обов’язковість рішення третейського суду і відповідальність за його невиконання. Тому рішення третейського суду не може розглядатися як акт, обов’язковий для виконання осо­бами, що не є сторонами третейської угоди. Адже, укладаючи третей­ську угоду, сторони наділяють визначений ними третейський суд пра­вом розглянути спір, що виник між ними, і прийняти рішення, яке стосується його суті.

Специфічною ознакою рішення третейського суду є його здійснен­ність у тому розумінні, що рішення, постановлене за результатами розгляду справи підлягає добровільному виконанню сторонами тре­тейського розгляду (ст. 50 Закону України «Про третейські суди»). Сторони, погоджуючись на вирішення спору між ними в порядку тре­тейського судочинства, так би мовити, апріорі дають свою згоду на виконання рішення без застосування заходів державного примусу. Це може виражатися у вчиненні нею таких дій, як сплата боргу, неустой­ки, відшкодування шкоди тощо, однак не можна виключити (є чимало прикладів) і той факт, що відповідач відмовиться виконати рішення третейського суду. На випадок виникнення таких ситуацій передбачене примусове виконання рішень третейських судів. Порядок цієї процеду­ри визначається Законом України «Про третейські суди», ГПК України, ЦПК України та Законом України «Про виконавче провадження».

Виключність як ознака рішення третейського суду визначається неможливістю для осіб, які брали участь у справі, заявляти тотожний позов до третейського або державного суду, а для третейського чи державного суду — неможливість прийняття до свого провадження та розгляду такого позову (п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України, п. 2 ч. 1 ст. 62 ГПК України). Виключність рішення третейського суду лежить в осно­ві права відмовити у прийнятті позовної заяви або припинити прова­дження у справі державним судом.

Рішення третейського суду мають бути законними та обґрунтова­ними. При цьому слід зазначити, що жодна з цих вимог не передбаче­на прямо в Законі України «Про третейські суди», але ці вимоги ви­пливають із загальних засад діяльності третейських судів. Законність, як одна з основоположних вимог судового рішення, являє собою стан або якість судового рішення, що характеризується правильним засто­суванням судом під час розгляду конкретної справи норм матеріально­го та процесуального права. Обґрунтованість означає, що рішення має бути постановлене на підставі правильного встановлення всіх юридич­них фактів. У рішенні повинні міститися мотиви його ухвалення.

Додатковими вимогами, які ставляться законом до рішень третей­ських судів, є їх повнота, точність, ясність. Так, відповідно до ст. 47 Закону України «Про третейські суди», якщо сторони не домовилися про інше, будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може про­тягом семи днів після одержання рішення звернутися до третейського суду із заявою про прийняття додаткового рішення щодо вимог, які були заявлені під час третейського розгляду, але не знайшли відображення у рішенні. Заяву про прийняття додаткового рішення має бути розгляну­то тим складом третейського суду, який вирішував спір, протягом семи днів після її одержання третейським судом. За результатами розгляду заяви приймається додаткове рішення, яке є складовою частиною рішен­ня третейського суду, або виноситься мотивована ухвала про відмову у задоволенні заяви про прийняття додаткового рішення.

У випадку якщо в судовому рішенні припустилися арифметичних помилок чи описок, суд на підставі ст. 49 Закону України «Про третей­ські суди» може виправити такі помилки з власної ініціативи або за заявою сторони третейського розгляду. Це питання вирішується тим самим складом суду, який розглядав справу та постановлював рішення. Будь-яких обмежень у часі для подання до суду такої заяви законом не передбачено.

Порушення такої вимоги, як ясність, може бути підставою для по- становлення ухвали про роз’яснення рішення. Якщо сторони не до­мовилися про інше, будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сто­рону, має право протягом семи днів після одержання рішення зверну­тися до третейського суду із заявою про роз’яснення резолютивної частини рішення. Заяву про роз’яснення резолютивної частини рішен­ня має бути розглянуто тим складом третейського суду, який вирішував спір, протягом семи днів після її одержання третейським судом. За результатами розгляду заяви виноситься ухвала про роз’яснення рі­шення, яка є складовою частиною рішення, або мотивована ухвала про відмову у роз’ясненні рішення. Здійснюючи роз’яснення резолютивної частини рішення, третейський суд не має права змінювати зміст рішен­ня (ст. 48 Закону України «Про третейські суди»).

Рішення третейського суду, як процесуальний документ повинно відповідати певним вимогам за формою та змістом. За формою це є письмовий акт суду, яким вирішено спір по суті. Що стосується зміс­ту рішення третейського суду, то законом, на відміну від вимог до змісту рішень, які приймаються, зокрема, в порядку цивільного судо­чинства, не передбачено існування в судовому рішенні третейського суду таких частин, як вступна, описова, мотивувальна та резолютивна. Відповідно до ст. 46 Закону України «Про третейський суд» у рішенні третейського суду повинно бути зазначено:

-    назва третейського суду (якщо ж справа розглядалась у третей­ському суді ad hok, то вказувати назву нема потреби, натомість зазна­чається персональний склад суду);

-    дата його прийняття (визначається днем, місяцем та роком при­йняття цього рішення);

-    склад третейського суду (прізвища, імена, по батькові осіб, що входили до складу третейського суду, тобто третейських суддів), а та­кож у якому порядку здійснювалося формування складу суду;

-    місце третейського розгляду: місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнахо­дження цього третейського суду. Місце проведення третейського роз­гляду справи у третейському суді для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою;

-    відомості про сторін, їхніх представників та інших учасників третейського розгляду, що брали участь у розгляді справи третейським судом (найменування чи прізвища, імена, по батькові сторін та їхніх представників, третіх осіб, експертів та інших осіб, їхні адреси та інша необхідна інформація);

-    обґрунтування у вигляді висновку про компетенцію третейсько­го суду, його повноваження за третейською угодою, для цього в рішен­ні вказується, відповідно до якої письмової угоди сторін (чи інших обов’язкових для сторін правил) третейський суд вважав себе компе­тентним розглянути спір. Тут варто вказати на відсутність відводів третейським суддям, а у разі якщо вони були заявлені, то на результат їхнього розгляду;

-    стислий виклад позовної заяви, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень, клопотань сторін та їхніх представників, інших учасників третейського розгляду, а саме: в чому конкретно полягають вимоги позивача, які заперечення по суті позову висунуті відповідачем. У тому разі якщо сторонами чи іншими учасниками третейського розгляду були зроблені заяви, надавалися певні пояснення, заявлялися клопо­тання, то вказується і їх стислий виклад;

-    встановлені обставини справи, підстави виникнення спору, до­кази, на підставі яких прийнято рішення, зміст мирової угоди, якщо вона укладена сторонами, мотиви, з яких третейський суд відхилив доводи, докази та заявлені під час третейського розгляду клопотання сторін;

-   висновок про задоволення позову або про відмову в позові повніс­тю або частково (щодо кожної із заявлених вимог), у разі задоволення позовних вимог у резолютивній частині рішення зазначаються:

-   сторона, на користь якої вирішено спір;

-   сторона, з якої за рішенням третейського суду має бути здійснено стягнення грошових сум та/або яка зобов’язана виконати певні дії або утриматися від виконання певних дій;

-   розмір грошової суми, яка підлягає стягненню, та/або дії, які під­лягають виконанню або від виконання яких сторона має утриматися за рішенням третейського суду;

-   строк сплати коштів та/або строк і спосіб виконання таких дій;

-   порядок розподілу між сторонами витрат, пов’язаних із вирішен­ням спору третейським судом;

-    інші обставини, які третейський суд вважає за необхідне зазна­чити;

-    норми матеріального і процесуального законодавства, якими керувався третейський суд при прийнятті рішення.

Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підпи­сом керівника та круглою печаткою юридичної особи — засновника цього третейського суду. Підписи третейських суддів третейського суду для вирішення конкретного спору на рішенні третейського суду по- свідчуються нотаріально.