§ 3. Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню

Порядок визнання рішення іноземного суду, що не підлягає при­мусовому виконанню, регламентує гл. 2 розд. VIII ЦПК.

Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, практично здійснюється у такий самий спосіб, як і звер­нення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусово­му виконанню. Тому, на наш погляд, не було жодного сенсу регулюва­ти порядок визнання таких рішень окремою главою ЦПК. Доцільніше було б передбачити в розд. VIII ЦПК деякі особливості визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. До речі, у цій главі міститься відсилка до чотирьох статей, а саме статей 392-394, ст. 396 гл. 1 розд. VIII ЦПК, які аналогічно регулюють питання про підсудність справ про визнання та виконання рішень іно­земних судів в Україні, порядок подання клопотання, вимоги до кло­потання, а також про підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання та виконання рішень іноземних судів. А у більшості договорів про правову допомогу підкреслено, що договірні Сторони взаємно визнають судові рішення у цивільних справах із немайнових правовідносин.

Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, у процесуальній науці та у міжнародному приватному праві, має декілька схожих визначень. Так, за думкою М. Й. Штефана, визнання — це надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права^[10].

Л. Чубарєв вважає, що визнання рішення іноземного суду означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних прав і зобов’ язань у тому самому розумінні, як рішення свого власного суду^[11]. На думку Ю. Д. Притики, визнання рішення іно­земного суду — це інститут цивільного процесуального права України, в основі якого лежить акт легітимації судового рішення іноземної держави та поширення на нього законної сили рішень національних судів відповідно до встановлених норм процесуального законодавства^[12]. Таке рішення має всі якості рішення місцевого суду, що набуло чин­ності, тобто є беззаперечним, виключним, обов’язковим і виконуваним на території України в межах національної юрисдикції. Якщо рішення не підлягає негайному виконанню в державі походження, воно не може бути виконаним і за кордоном, навіть якщо в аналогічних умовах рі­шення місцевого суду підлягало б такому виконанню.

Відповідно до ст. 23 Договору між Україною та Республікою Бол­гарія рішення органів юстиції однієї Договірної Сторони, визнані від­повідно до цього Договору на території іншої Договірної Сторони, мають таку ж силу, як і рішення, постановлені органами юстиції іншої Договірної Сторони.

У договорах про правову допомогу по-різному вирішується питан­ня про коло рішень, які не потребують примусового виконання. В окре­мих договорах указується на конкретні категорії справ, рішення по яких визнаються на території іншої Договірної Сторони без проведен­ня дій про визнання. Так, у Договорах між Україною та Республікою Польща, Республікою Молдова йдеться про рішення по цивільних не- майнових справах, що набрали законної сили, а по справах, що стосу­ються батьківських прав, — про рішення, які не набрали законної сили, але підлягають негайному виконанню.

Угодою про правову допомогу в цивільних справах між Україною та Грецькою Республікою передбачено, що рішення судів, а також ін­ших компетентних установ у цивільних справах стосовно особистого статусу, прийняті на території Договірних Сторін, визнаються без спеціального провадження (ст. 20).

Проте багато договорів зовсім не розрізняють рішення про визнання і про виконання. Наприклад, у ст. 39 Договору між Україною та Корей­ською Народно-Демократичною Республікою зазначається, що:

1)  Договірні Сторони взаємно визнають і виконують рішення судів, що набули законної сили, в цивільних справах, а також вироки в час­тині відшкодування збитків, завданих злочином;

2)   на території Договірних Сторін визнаються без спеціального провадження рішення установ юстиції в цивільних справах, які не по­требують за своїм характером виконання.

Слід зазначити, що у гл. 2 розд. VIII ЦПК передбачені по суті такі самі умови визнання рішення іноземного суду, що не підлягає приму­совому виконанню, які передбачені у ст. 390 ЦПК відносно іноземних рішень, що підлягають примусовому виконанню. Зокрема, відповідно до ст. 399 ЦПК рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов’ язковість яких надана Верхов­ною Радою України, або за принципом взаємності.

Підкреслимо, що на відміну від розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, у справі про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому вико­нанню, основні учасники називаються заінтересованими особами, за­мість сторін — стягувача та боржника. Це пов’язано перш за все з тим, що предметом клопотання про визнання є рішення не про присудження, а рішення про визнання певних прав, правовідносин, а також рішення за деякими категоріями справ окремого провадження (про встановлення фактів, що мають юридичне значення, про визнання фізичної особи не­дієздатною або обмеження її в дієздатності, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою та ін.).

Як вже зазначалось, згідно із ст. 400 ЦПК порядок подання заінте­ресованою особою клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, а також вимоги до цього клопотання, практично такі самі, що встановлені статтями 392-394 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на при­мусове виконання рішення іноземного суду.

Разом із тим, враховуючи специфіку рішень про визнання, слід за­значити, що перелік документів, які повинні додаватися до клопотан­ня про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусово­му виконанню, значно вужче переліку документів, які передбачені у ч. 3 ст. 394 ЦПК на випадок його відсутності у міжнародному дого­ворі. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 400 ЦПК до клопотання про ви­знання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому вико­нанню, додаються тільки такі документи:

1)   засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання;

2)  офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набра­ло законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;

3)   засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнарод­ними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналіз ст. 401 ЦПК дозволяє зробити висновок, що порядок роз­гляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не під­лягає примусовому виконанню, практично такий самий, який встанов­лений ст. 395 ЦПК для розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Про надходження клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п’ятиденний строк письмово повідом­ляє заінтересовану особу і пропонує їй у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. Після подання заінте­ресованою особою заперечень у письмовій формі або у разі її відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу по­відомлення заінтересованої особи про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що заінтересовані особи повідомляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його роз­гляду. За заявою заінтересованої особи і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє за­інтересованих осіб. Розгляд клопотання про визнання рішення іно­земного суду, що не підлягає примусовому виконанню, проводиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Неявка без по­важних причин у судове засідання заінтересованих осіб або їх пред­ставників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм пові­стки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою із заінтересованих осіб не було порушено питання про перенесення його розгляду (частини 1-5 ст. 401 ЦПК).

Розглянувши подані документи, а саме: клопотання заявника, копію рішення іноземного суду, а також заперечення заінтересованої особи у разі його надходження, компетентний суд України постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у за­доволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. Навряд чи буде правильним за на­слідками розгляду клопотання постановляти ухвалу про визнання в Укра­їні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення, як це зазначено в ч. 6 ст. 401 ЦПК. Справа в тому, що подання заперечень на клопотання не є обов’язком заінтересованої особи, а є її суб’єктивним правом. Компетентний суд України повинен надіслати копію ухвали заінтересованим особам у триденний строк з дня постановлення ухвали про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у за­доволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (ч. 8 ст. 401 ЦПК).

Відповідно до ч. 9 ст. 401 ЦПК ці ухвали можуть бути оскаржені в порядку і строки, встановлені ЦПК, зокрема, в апеляційному (стат­ті 291-296 ЦПК) або в касаційному порядку (статті 324-327 ЦПК).

Згідно із ч. 7 ст. 401 ЦПК у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, установлених ст. 396 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 396 ЦПК клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами. Наприклад, у визнанні рішення й дозволі на його примусове виконання може бути відмовлено згідно зі ст. 22 Угоди про правову допомогу в цивільних справах між Україною та Грецькою Республікою:

a)  якщо відповідач, проти якого було винесено рішення, не з’явився до суду, оскільки він не був належним чином повідомлений відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої було винесено рішення;

b)   якщо раніше вже було винесено остаточне рішення між тими самими сторонами у тій самій справі судом Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане та виконане;

c)   якщо рішення, яке повинно бути визнане та виконане, може спричинити шкоду публічному порядку Договірної Сторони, на тери­торії якої таке рішення повинно бути визнане та виконане;

d)  якщо відповідно до законодавства Договірної Сторони, на тери­торії якої судове рішення має бути визнане та виконане, суди цієї До­говірної Сторони мають виключну компетенцію у розгляді справи.

Найчастіше суди України відмовляють у наданні дозволу на при­мусове виконання рішення іноземного суду, якщо відповідач, проти якого було винесено рішення, не з’явився до суду, оскільки він не був належним чином повідомлений відповідно до законодавства Договір­ної Сторони, на території якої було винесено рішення. Компетентні суди повинні ретельно перевіряти докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про су­довий або арбітражний розгляд чи з інших причин не могла подати свої пояснення.

Деякі договори про правову допомогу в цивільних справах не перед­бачають підстав для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Наприклад, договори між Україною та Республікою Кіпр, між Україною та Угор­ською Республікою, між Україною та Турецькою Республікою не містять статей, присвячених підставам для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, однак вони окремо регулюють умови визнання та виконання.

Якщо міжнародними договорами не передбачено підстав для від­мови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, суди України повинні керуватися

ч.  2 ст. 396 ЦПК. Відповідно до цієї статті у задоволенні клопотання може бути відмовлено:

1)   якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

2)   якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;

3)  якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключ­но до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до за­кону органу України;

4)  якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало за­конної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;

5)  якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, зго­да на обов’ язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред’ явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;

6)   якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;

7)  якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;

8)  в інших випадках, установлених законами України.

Перелік передбачених договорами підстав для відмови у задово­ленні клопотання, як правило, є вичерпним.

^[1] Див.: Лебедев, С. Н. Международньш торговий арбитраж [Текст] / С. Н. Лебедев.-   М., 1965. - С. 20.

^[2] Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, зазначені у § 2 глави XLII.

^[3] Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іно­земних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнарод­ного комерційного арбітражу на території України [Текст] : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. // Вісн. Верхов. Суду України. - 2000. - № 1.

^[4] Вісн. Верхов. Суду України. - 1999. - № 4(14).

^[5] Муранов, А. И. Международньш договор и взаимность как основание приведе­ння в исполнение в России иностранньїх судебньїх решений: Основания публичного порядка [Текст] / А. И. Муранов. - М., 2002.

^[6] Див. у кн.: Міжнародний цивільний процес України. Практикум [Текст] : навч. посіб. / за ред. д-ра юрид. наук, проф. С. Я. Фурси. - К. : Вид. Фурса С. Я. ; КНТ, 2010. - С. 246.

^[7] Див.: п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» [Текст] // Вісн. Верхов. Суду України.— 2000.— № 1.

^[8] Захарченко, Т. Г. Визнання та виконання арбітражних рішень на території Укра­їни [Текст] / Т. Г. Захарченко // Судова практика : наук.-практ. юрид. журн. - 2009. - № 1. - С. 9 (7-16).

^[9] Вісн. Верхов. Суду України. - 2001. - № 2.

^[10] Штефан, М. Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс [Текст] / М. Й. Штефан.. - К. : Концерн «Вид. Дім “Ін Юре”», 2005. - С. 592.

^[11] Чубарєв, В. Л. Міжнародне приватне право [Текст] : навч. посіб. / В. Л. Чубарєв.-   К. : Атіка, 2006. - С. 502.

^[12] Див.: Міжнародний цивільний процес України [Текст] : навч. посіб. Практикум / за ред. д-ра юрид. наук, проф. С. Я. Фурси. - К. : Вид. Фурса С. Я. ; КНТ, 2010. -C.  247.

Питання для самоконтролю

1. Поняття визнання та виконання рішень іноземних судів.
2. Які існують умови визнання та виконання рішень інозем­них судів?
3. Що треба розуміти під «рішеннями іноземного суду», які підлягають визнанню та виконанню в Україні?
4. Який встановлено процесуальний порядок визнання та звер­нення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню?
5. Який встановлено процесуальний порядок визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню?