§ 2. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню

Клопотання стягувача про надання дозволу на примусове виконан­ня рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживан­ня (перебування) або місцем знаходження боржника, тобто діє прави­ло загальної територіальної підсудності. Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Укра­їні» від 11 грудня 2003 р. місцем проживання є адміністративно- територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік; а місцем перебування — адміністративно- територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік (ст. 3). Згідно зі ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше при­міщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

У разі коли боржник не має місця проживання (перебування) або місця знаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розгляда­ється судом за місцем знаходження в Україні майна боржника (ч. 2 ст. 392 ЦПК). Згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. об’ єкт нерухомого майна (нерухоме майно, нерухомість) — земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці (будівля, споруда тощо), переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. З метою надання в інтересах юридичних та фізичних осіб інформації про зареєстровані бюро технічної інвента­ризації права власності на нерухоме майно або про відсутність за­реєстрованих прав здійснюється реєстрація прав власності на неру­хоме майно.

Питання про те, ким і куди подається клопотання про визнання і виконання рішень іноземних судів вирішують міжнародні договори. Так, згідно зі ст. 53 Конвенції держав — членів СНД від 22.01.1993 р., ст. 50 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 51 Договору між Україною і Республікою Польща клопотання про визнання і ви­конання рішення може бути подано безпосередньо до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню. Проте вка­зані договори передбачають, що таке клопотання може бути подано до суду, який постановив рішення у справі по першій інстанції. Цей суд надсилає клопотання суду, компетентному винести рішення про задо­волення цього клопотання або про відмову в його задоволенні.

Відповідно до договорів між Україною та Корейською Народно- Демократичною Республікою, Україною та Румунією клопотання про дозвіл виконання рішення подається до суду, що виніс рішення в пер­шій інстанції, який, своєю чергою надсилає його до суду, компетент­ного винести рішення щодо клопотання (статті 40, 41 зазначених договорів).

Договорами між Україною та Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією визначено, що клопотання про визнання і ви­конання судового рішення подається заявником до суду, який постано­вив це рішення, а ним пересилається до суду іншої Договірної Сторо­ни, але через центральні установи Сторін (у цьому випадку — через Верховні Суди). Відповідно до зазначених договорів, якщо місцем проживання або місцем перебування заявника є територія Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути по­дано й безпосередньо до її суду.

Згідно з ч. 1 ст. 393 ЦПК у редакції від 21.01.2010 р. клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем (його представ­ником) або, відповідно до міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, іншою осо­бою (її представником).

Частина 2 ст. 393 ЦПК передбачає випадки, коли міжнародними до­говорами, згода на обов’ язковість яких надана Верховною Радою Укра­їни, передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусо­ве виконання рішення іноземного суду тільки через органи державної влади України. У цьому разі суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло саме через орган державної влади України. Наприклад, згідно з договором між Україною та Республікою Македонія клопотання про дозвіл на виконання рішення подається особою, на користь якої воно винесено, Міністерству юстиції Договірної Сторони, на території якої має бути визнане і виконане рішення (ст. 46 Договору).

Якщо клопотання надійшло безпосередньо від суду Договірної сторони чи безпосередньо від стягувача, компетентний суд повинен відмовити у прийнятті клопотання.

Більшість міжнародних договорів про правову допомогу, як прави­ло, не містять реквізитів клопотання, а зазначають, що його форма і зміст установлюються запитуваною договірною стороною. Про ви­моги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду йдеться, наприклад, у договорі між Україною та Грецькою Республікою. Згідно зі ст. 21 цього договору запит (кло­потання) має містити:

а) ім’я та адресу заявника;

б) зміст запиту;

в)  належний підпис.

Якщо міжнародними договорами не визначено вимоги до клопо­тання, то щодо форми і змісту клопотання про визнання і виконання іноземних рішень в Україні застосовуються положення частини першої ст. 394 ЦПК. Зокрема, клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмової формі і по­винно містити:

1) ім’я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження;

2)   ім’я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні;

3) мотиви подання клопотання.

До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рі­шення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Майже кожний договір про правову допомогу містить такий пере­лік документів. Так, відповідно до ст. 20 Договору між Україною та Республікою Болгарія до клопотання додається:

1)  завірена належним чином копія рішення з підтвердженням суду про те, що воно набрало законної сили та підлягає виконанню;

2)  підтвердження про те, що відповідач, який не брав участі у про­цесі, був належним чином і вчасно повідомлений про розгляд справи відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої по­становлено рішення. У випадку, коли відповідач на час розгляду спра­ви був недієздатним або обмежено дієздатним, має бути додане під­твердження, що він був належним чином представлений у суді;

3)   підтвердження того, що сторона, проти якої було постановлено рішення, була повідомлена про прийняте рішення та про порядок його оскарження відповідно до законодавства Договірної Сторони, на тери­торії якої воно було постановлено;

4)   документ, що підтверджує часткове виконання рішення на мо­мент направлення клопотання;

5)   засвідчений переклад клопотання про визнання та надання до­зволу на виконання рішення та документів, зазначених у цьому пункті мовою запитуваної Договірної Сторони.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого дого­вору, до клопотання додаються документи відповідно до ч. 3 ст. 394 ЦПК.

Для розгляду клопотання про надання дозволу на примусове ви­конання рішення іноземного суду по суті, за загальним правилом, за­бороняється вимагати інші документи та відомості. Однак, наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 20 Договору між Україною та Республікою Бол­гарія, якщо при розгляді клопотання про визнання та надання дозволу на виконання рішення у суду виникне потреба, він може запитати до­даткові відомості в особи, яка порушила клопотання або у суду, який постановив рішення.

Компетентний суд України при вирішенні питання про прийняття клопотань про визнання і виконання рішення іноземного суду повинен перевіряти відповідність їх вимогам міжнародних договорів і націо­нальному законодавству щодо форми, змісту, мови, переліку документів, які мають додаватися, враховувати, що питання про виконання рішень може вирішуватися лише в межах, визначених у клопотанні.

ЦПК України передбачає наслідки недодержання вимог до клопо­тання особою, що його подала. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 394 ЦПК суд, встановивши, що клопотання і документи, що додаються до нього, не оформлено відповідно до вимог, передбачених цією статтею, або до клопотання не додано всі перелічені документи, залишає його без роз­гляду та повертає клопотання разом з документами, що додано до нього, особі, що його подала. Однак, це не позбавляє права заінтересо­вану особу на повторне звернення до компетентного суду з відповідним клопотанням.

Слід зазначити, що на підставі принципу «закон суду» (lex fori) за подання до українського суду заяви про видачу виконавчого докумен­та на підставі рішення іноземного суду повинно бути сплачено за за­гальними правилами судовій збір (у сумі 0,1 розміру мінімальної за­робітної плати згідно із пп. 17 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про су­довій збір» від 8 липня 2011 р.

Тому до клопотання, яке подається до українського суду, повинні бути також додані відповідні документи, що підтверджують оплату судових витрат. У противному випадку суд повинен залишити клопо­тання без розгляду та повернути його стягувачеві (або його представ­никові). Так, 12 січня 2000 р. представник канадської корпорації «Да- ньян Інтернешнл Інк» (далі — корпорація) звернувся до Київського міського суду з клопотанням про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України від 18 жовтня 1999 р.20   січня 2000 р. ухвалою судді цього суду клопотання корпорації було залишено без руху на підставі ст. 139 ЦПК 1963 р. у зв’язку з не­сплатою державного мита. Заявнику було надано строк для виправлен­ня недоліків клопотання, тобто для сплати державного мита, до

30  січня 2000 р. і роз’яснено, що у випадку невиконання ухвали судді клопотання буде вважатися неподаним та повернено заявнику.

Оскільки вимоги ухвали у визначений строк виконані не були, ухвалою судді Київського міського суду від 7 лютого 2000 р. клопотан­ня корпорації було визнано неподаним і повернено заявнику.

Не погоджуючись із останньою ухвалою, корпорація просила її скасувати і розглянути клопотання по суті, посилаючись на те, що вимоги судді щодо сплати державного мита в розмірі 50 % арбітраж­ного збору не ґрунтуються на законі. Судова колегія в цивільних спра­вах Верховного Суду України скаргу залишила без задоволення з таких підстав.

Як роз’яснено в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду Укра­їни від 24 грудня 1999 р. № 12 «Про практику розгляду судами клопо­тань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного ко­мерційного арбітражу на території України», при вирішенні клопотань про скасування арбітражного рішення суди мають керуватися відпо­відними нормами ЦПК, у тому числі нормами статей 136-139 цього Кодексу щодо змісту й форми заяви та сплати державного мита.

Виходячи з положень ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від

21   січня 1993 р. «Про державне мито» щодо розміру ставок оплати державним митом скарг на судові рішення, клопотання про скасуван­ня рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду мають оплачуватися державним митом у розмірі 50 % ставки, встановленої для оплати державним митом позовної заяви, що подається до суду.

Із матеріалів справи вбачається, що рішенням Міжнародного ко­мерційного арбітражного суду від 18 жовтня 1999 р., про скасування якого йдеться у клопотанні, з корпорації стягнено арбітражний збір у розмірі 18 тис. 132 дол. США при вирішенні її позову про стягнення з агрофірми «Наукова» 915 тис. 7 дол. США. Проте при зверненні до суду з клопотанням заявник сплатив державне мито в розмірі не 50 % передбаченої ст. 3 згаданого вище Декрету ставки, а лише 43 копійки.

За таких обставин суддя обґрунтовано залишив клопотання без руху, надавши термін для сплати державного мита в передбаченому законодавством розмірі. Оскільки заявник зазначені недоліки у визна­чений термін не усунув, суддя на законних підставах постановив ухвалу про залишення клопотання без розгляду та повернення його заявнику.

Враховуючи те, що ухвала судді Київського міського суду від 7 лютого 2000 р. відповідає вимогам закону та поданим матеріалам, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України залиши­ла її без зміни, а скаргу корпорації — без задоволення^[9].

У міжнародних договорах про правову допомогу в цивільних спра­вах передбачено, що порядок прийняття рішення про визнання та ви­конання, як і саме виконання рішення, врегульовується законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої рішення виконується. На­приклад, у ст. 23 Договору між Україною та Республікою Кіпр під­креслено, що обидві Договірні Сторони застосовують до процедури визнання та виконання рішень своє національне законодавство.

Тому в ст. 395 ЦПК передбачено детальній порядок розгляду кло­потання, бо визнання і виконання судового рішення здійснюються договірною стороною, до якої звернене клопотання, згідно з порядком, встановленим її законодавством. Компетентний суд при розгляді кло­потання перевіряє його на предмет відповідності встановленим формі та змісту і наявності підстав для визнання і виконання рішення, але не може перевіряти його по суті справи, оскільки це порушувало б суве­ренітет держави, суд якої ухвалив рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 395 ЦПК компетентний суд України повинен у п’ятиденний строк письмово повідомити боржника про надходжен­ня клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду і запропонувати йому у місячний строк подати мож­ливі заперечення проти цього клопотання у письмовій формі.

Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення боржника про одержане судом клопотан­ня заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що сторони повідом­ляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду (ч. 2 ст. 395 ЦПК).

За заявою будь-якої із сторін і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони. Неявка без поважних причин у судове засідання будь-якої із сторін або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопо­тання, якщо будь-якою зі сторін не було порушено питання про пере­несення його розгляду.

Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду проводиться суддею одноособово у відкри­тому судовому засіданні (частини 3, 4, 5 ст. 395 ЦПК).

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом сторонам у триден­ний строк із дня постановлення ухвали. Ця ухвала може бути оскар­жена сторонами в апеляційному порядку в строки, передбачені ч. 2 ст. 294 ЦПК України.

Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, компе­тентний суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно під­лягає виконанню.

Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іно­земній валюті, суд, який розглядає це клопотання, відповідно до ч. 8 ст. 395 ЦПК визначає суму в національній валюті за курсом Національ­ного банку України на день постановлення ухвали.

Якщо компетентний суд України в резолютивній частині ухвали не визначив суму в національної валюті, ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду підлягає скасуванню.

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, компетентний суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому Законом України від 21.04.1999 р. «Про ви­конавче провадження» в редакції Закону від 04.11.2010 р.

За загальним правилом порядок примусового виконання регулю­ється законодавством Договірної Сторони, на території якої повинно бути здійснено примусове виконання.