§ 2. Процесуальні права та обов’язки іноземних осіб, їх процесуальна право- та дієздатність

До цивільних процесуальних прав іноземних осіб передусім на­лежить право на звернення до суду і на засоби судового захисту, а також право на справедливий і публічний розгляд у суді. Ці права закріплені як у двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і у внутрішньому законодавстві кожної держави.

Так, у ст. 2 Договору між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах (підписано 21 травня 2004 р.) підкреслено, що громадяни однієї Договірної Сторони користуються на території другої Договірної Сторони таким самим правовим захис­том своїх особистих і майнових прав, як і громадяни другої Договірної Сторони. Громадяни однієї Договірної Сторони мають право вільно та безперешкодно звертатися до органів юстиції другої Договірної Сто­рони, до компетенції яких належать цивільні справи, і захищати у цих органах свої права на таких самих умовах, як і громадяни іншої До­говірної Сторони.

Міжнародні договори закріплюють принцип надання іноземцям та особам без громадянства захисту цивільних прав на засадах національ­ного режиму. Цей принцип означає, що іноземці в даній державі мають право на захист тих самих цивільних прав тими самими засобами та в тому ж порядку, як і всі громадяни цієї держави, та не можуть пре­тендувати на винятки з місцевого закону.

Згідно з ч. 2 ст. 410 ЦПК іноземні особи мають процесуальні пра­ва та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’ язковість яких нада­на Верховною Радою України.

Наданий іноземним особам в Україні національний режим у судо­вому провадженні є безумовним. Це означає, що суд, як правило, не повинен ставити в кожному окремому випадку питання про наявність взаємності, тобто не повинен з’ясовувати в процесі конкретної справи, чи передбачені законодавством іноземної держави рівнозначні права для фізичних та юридичних осіб України.

Для захисту своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюва- них законом інтересів іноземці, особи без громадянства, а також іно­земні юридичні особи вправі порушувати не тільки позовне прова­дження, але й окреме провадження. Ця загальна передумова права на звернення до суду закріплена в ст. 3 ЦПК, згідно з якою кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, сво­бод чи інтересів.

Крім того, можливість порушувати справи окремого провадження передбачена в двосторонніх договорах про правову допомогу і в бага­тосторонніх конвенціях.

Цивільне процесуальне законодавство України не містить обмежень чи умов, виконання яких необхідне іноземним особам для звернення до суду. Утім законодавство деяких держав містить норми, що дозво­ляють обмежити цивільно-процесуальну правоздатність іноземних осіб. До таких обмежень можна віднести, зокрема, інститут внесення застави по забезпеченню судових витрат, що обмежує вільний доступ іноземців до суду. Суть цього інституту полягає у покладенні на позивача-іноземця обов’язку внести завчасно до суду певну грошову суму для забезпечення судових витрат на той випадок, якщо відповідач їх понесе при відмові позивачу — іноземній особі в позові. Даний обов’язок передбачений § 110 ЦПК ФРН, § 57 австрійського ЦПК, статтями 166, 167 французького ЦПК (ці статті формулюють вимоги до досудового забезпечення). Цей інститут відомий також законодав­ству Бельгії, Швеції та ін.^[2]

Щоб усунути перешкоди для вільного доступу до суду, більшістю країн урегульовано питання про звільнення іноземців від внесення за­стави в договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Наприклад, у Договорі між СРСР та Албанією прямо вказувалося: «На громадян однієї з Договірних Сторін і на тих, які перебувають на території однієї з Договірних Сторін, не можна покласти обов’язок по забезпеченню судових витрат виключно на тій основі, що вони є іноземцями або не мають у цій країні постійного міс­ця проживання, місця перебування чи місця знаходження» (ст. 16).

У договорах, підписаних незалежною Україною, міститься дещо інше формулювання. Наприклад, у Договорі з Республікою Молдова вказано, що громадяни Договірних Сторін звільняються від сплати авансів та інших видатків по справі, а також користуються безкоштов­ним процесуальним захистом на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що і власні громадяни (ст. 43). У Конвенції держав — членів СНД по суті міститься таке саме правило (ст. 2).

Іноземні особи можуть бути суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями процесуальних прав і обов’язків, наділені процесуальною правоздатністю і володіють про­цесуальною дієздатністю. На відміну від матеріальної цивільної право­та дієздатності в питаннях процесуальної праводієздатності в МЦП немає єдності ні відносно термінології, ні відносно змісту понять, ні відносно критеріїв, що визначають можливість іноземних осіб брати участь у закордонних цивільних процесах.

Слід зазначити, що у зв’язку з прийняттям Закону України «Про міжнародне приватне право» 23 червня 2005 р. із нового ЦПК були виключені спеціальні норми (статті 411, 412) про цивільну процесу­альну правоздатність і дієздатність іноземних осіб. Окремих норм, присвячених цивільній процесуальній правоздатності та дієздатності іноземних осіб, не було й у ЦПК 1963 р. Згідно із ст. 74 Закону Украї­ни «Про міжнародне приватне право» процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України, тобто в цьому питанні діє правило «закону суду» (lex fori). Тому можна вважати, що особа, яка відповідно до права своєї держави не є процесуально дієздатною, може бути визнана процесу­ально дієздатною на території України, якщо вона відповідно до ЦПК має цивільну процесуальну дієздатність, тобто за загальним правилом досягла повноліття — 18 років. Це означає, що іноземець, який досяг повноліття за українським законодавством (18 років), може особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в українському суді, незважаючи на те, що за законом своєї країни він вважається неповнолітнім. До речі, наприклад, японське цивільне за­конодавство встановлює вік цивільного повноліття — «повних 20 років» (ст. 3 ЦК Японії), а відповідно до іспанського цивільного законодавства цивільна дієздатність виникає в повному обсязі після досягнення гро­мадянином двадцяти одного року.

Підкреслимо, що відповідно до ст. 411 ЦПК (зараз виключена. — Авт) процесуальна правоздатність та дієздатність іноземця визнача­лася правом держави, громадянином якої він є, а процесуальна право­здатність та дієздатність особи без громадянства — правом держави, в якій ця особа постійно або переважно проживає.

Міжнародні договори, як правило, не вирішують питання про визна­чення цивільної процесуальної праводієздатності іноземних осіб, а міс­тять норми про їх матеріальну цивільну правосуб’єктність, тобто визна­чають правовий статус іноземних фізичних і юридичних осіб. Наприклад, у двосторонніх договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах, укладених Україною з Республікою Польща, Республікою Молдова, Литовською Республікою, Республікою Грузія, Естонською Республікою і Латвійською Республікою, містяться спеціальні статті «Правоздатність і дієздатність» (статті 21, 22 Договорів). Відповідно до цих статей правоздатність і дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа, а правоздатність юридичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої вона заснована.

У Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаній державами — членами СНД, дієздатність фізичної особи і правоздатність юридичної особи визначаються аналогічним чином. Крім цього, у ній окремо зазнача­ється про дієздатність особи без громадянства, що визначається за правом країни, в якій вона має постійне місце проживання (ст. 23). Отже, правовий статус іноземної фізичної особи визначається за за­коном країни, громадянином якої є ця особа або в якій вона має по­стійне місце проживання, а правовий статус іноземної юридичної особи визначається законодавством країни, на території якої вона за­снована (інкорпорована). На вимогу суду, який розглядає справу, як уже зазначалось, іноземна юридична особа має надати оформлений належним чином документ, що є доказом правосуб’єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг із торгового реєстру тощо). Ви­ходячи з наведеного, можна зробити висновок, що цивільна процесу­альна правоздатність та дієздатність іноземних осіб в Україні визна­чається за цивільним процесуальним законодавством України, тобто діє принцип національного режиму та «закону суду».

Іноземні особи можуть брати участь у процесі як сторони і треті особи, а також заявники і заінтересовані особи у справах непозовного провадження.

Цивільна процесуальна дієздатність іноземних осіб — це здатність особи не тільки особисто здійснювати свої права в суді, а й доручати ведення справи представникові. На підставі принципу «закон суду» (lex fori), тобто відповідно до цивільного процесуального законодавства України, особиста участь у справі іноземної особи не позбавляє її права мати по цій справі представника.

Оскільки національний режим цивільного судочинства поширю­ється на іноземних осіб, можна зробити висновок, що їх представни­ками в суді теоретично можуть бути всі особи, зазначені у ст. 40 ЦПК. Проте найчастіше представниками іноземців у суді виступають адво­кати України, а також інші повнолітні особи, які допущені судом, що розглядає справу, до представництва по справі, незалежно від того, є вони громадянами України чи іноземцями. Стаття 41 ЦПК встанов­лює, хто не може бути представником у суді, і не містить будь-яких обмежень за ознакою громадянства.

Разом із тим іноземні особи доручають ведення своїх справ, як правило, Українській іноземній юридичній колегії (далі — Укрінюр- колегія), Міжнародній адвокатській компанії Бі.Ай.Ем., спеціалізова­ному об’єднанню адвокатів з іноземних справ «Українська Правнича Колегія» тощо. Утім й іноземні адвокати можуть також надавати право­ву допомогу іноземним особам. Така можливість передбачена, зокрема, проектом закону України «Про адвокатуру». Іноземний адвокат може надавати в Україні правову допомогу лише з питань законодавства іноземної держави, у якій йому надано статус адвоката, за умови за­безпечення іноземною державою таких можливостей адвокатам Укра­їни. Документом, що підтверджує право іноземного адвоката надавати правову допомогу в Україні, є витяг з реєстру іноземних адвокатів. При наданні правової допомоги в Україні іноземний адвокат користується тими ж правами та несе такі самі обов’язки, як і адвокат України.

На підставі принципу «закон суду» (lex fori) порядок оформлення довіреності на ведення справи в суді передбачений ст. 42 ЦПК. Зокре­ма, довіреність фізичної особи має бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським об’ єднанням, або договором. До ордера адвоката обов’язково додається витяг із договору, в якому зазначаються повно­важення адвоката як представника або обмеження його прав на вчи­нення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору (ч. 4 ст. 42 ЦПК у редакції Закону від 07.07.2010 р.). Однак при вирішенні цього питання, наприклад, стосовно названих адвокатських об’ єднань та адвокатів, які спеціалізуються з питань міжнародного приватного права, слід мати на увазі, що довіреність на ведення справи може бути оформлено іноземною особою не тільки згідно із законодавством України, але і за законодавством держави, в якій вона має постійне місце проживання. Так, відповідно до Закону «Про міжнародне приватне право» порядок видачі, строк дії, припи­нення та правові наслідки припинення довіреності визначаються пра­вом держави, у якій видана довіреність (ст. 34).

У міжнародному цивільному процесі широко застосовується також представництво іноземців у судах консулами відповідних держав. Мова йде про процесуальне представництво консулами як іноземців і осіб без громадянства в судах України, так і громадян України в іноземних судах. Таке представництво передбачено і внутрішнім законодавством України, і укладеними нею міжнародними угодами, у першу чергу Консульськими конвенціями.

Відповідно до Консульського статуту України «консульські уста­нови України захищають за кордоном права та інтереси України, юри­дичних осіб і громадян України» (ст. 1). Згідно із ст. 26 Консульського статуту України консул має право без окремого доручення представ­ляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповно­важених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів.

Процесуальне представництво консулом конкретного громадянина своєї держави треба віднести до офіційного представництва, бо консул захищає за кордоном права та інтереси фізичних і юридичних осіб вна­слідок свого офіційного становища на підставі своїх повноважень.