Глава ХХХVII ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ

§ 1. Загальна характеристика перегляду судових рішень Верховним Судом України

§ 2. Суб’єкти та об’єкти оскарження судових рішень до Верховного Суду України

§ 3. Процедура перегляду рішень Верховним Судом України

§ 4. Повноваження Верховного Суду України

§ 1. Загальна характеристика перегляду судових рішень Верховним Судом України

Цивільний процесуальний кодекс України у гл. 3 розд. 5 ЦПК у ре­дакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачив можливість перегляду судових рішень Верховним Судом України з під­став і в порядку, встановлених ЦПК України. Аналогічним чином пере­гляд судових рішень Верховним Судом України регламентується у КАС та ГПК України.

Відповідно до ст. 125 Конституції України, Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції щодо всіх інших судів загальної юрисдикції (у тому числі вищих) і повноважний переглядати рішення цих судів, змінювати чи скасову­вати їх у разі наявності для цього підстав. Позбавлення таких повно­важень може зробити неможливим здійснення Верховним Судом Укра­їни правосуддя як органом судової влади. Вдосконалення процесуально- правового становища Верховного Суду України здійснено у Рішенні Конституційного Суду України за конституційним поданням 46 на­родних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «най­вищий судовий орган», «вищий судовий орган», які містяться у ст. 125 Конституції, терміна «касаційне оскарження», що міститься у ст. 129 Конституції^[1].

Інтенсивний пошук оптимальних форм перегляду судових рішень, які б гарантували ефективність правосуддя та захист прав людини, триває у процесуальному законодавстві та в юридичній літературі з кінця ХХ ст. Виходячи з цього існувала нестабільна система судів,до компетенції якої належала перевірка законності та обґрунтованості судових рішень, зокрема відносно перегляду актів органів судової влади, що набрали законної сили.

Цивільне процесуальне законодавство України вперше передбачи­ло повноваження Верховного Суду України при перегляді рішень судів цивільної юрисдикції, у тому числі касаційних, при провадженні у зв’язку з винятковими обставинами у ЦПК 1963 р. у редакції Закону України від 21.06.01 р. № 2540-14 «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України». Підставами для перегляду справи за винятковими обставинами на час прийняття вказаного Закону ви­значалися: виявлене після касаційного розгляду справи неоднозначне застосування судами загальної юрисдикції того самого положення за­кону або при його застосуванні всупереч нормам Конституції України, а також якщо у зв’язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Укра­їною міжнародних зобов’язань.

Стаття 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що з метою забезпечення відновлення порушених прав особи застосовуються до­даткові заходи індивідуального характеру, якими є:

а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, в якому перебувала особа до порушення Конвенції (restitutio in integrum);

б) заходи, що передбачені рішенням Суду про дружнє врегулю­вання.

Відновлення попереднього стану особи відбувається, зокрема, шля­хом повторного розгляду справи судом, включаючи поновлення прова­дження по справі^[2]. Однією з форм такого відновлення можна вважати перегляд судових рішень найвищим судовим органом держави.

Судом, що здійснює перегляд судових рішень касаційних судів у цивільному судочинстві, є Верховний Суд України. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Верховний Суд України є найвищим судовим органом в системі судів цивільної юрис­дикції, здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування зако­нодавства усіма судами загальної юрисдикції. З цією метою Верховний Суд України: 1) переглядає справи з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріально­го права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому про­цесуальним законом; 2) переглядає справи у разі встановлення між­народною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’ язань при вирішенні справи судом.

Саме вказані повноваження обумовлюють процесуальне становище Верховного Суду України в інстанційній системі цивільних судів. Під інстанційністю судового процесу розуміють організацію судів, яка має на меті забезпечити право заінтересованої особи на перегляд судового рішення судом вищого рівня. Тобто це поняття ґрунтується не тільки на нормах процесуального законодавства, але є взаємопов’язаною консистенцією норм законодавства про судоустрій, статус суддів, ад­вокатуру та норм матеріального права.

Метою даного виду провадження у цивільному судочинстві є до­тримання Україною вимог єдності судової практики та міжнародних зобов’язань держави. Незважаючи на нормативне закріплення механіз­му формування єдності та стабільності судової практики у різних формах судочинства, можна погодитись із сучасною доцільністю забезпечення однакового застосування законів судами шляхом уніфікації процедури перегляду рішень Верховним Судом України у вітчизняному законодав­стві, що пропонувалось в юридичній літературі^[3]. В. Сердюк має рацію, що завдання забезпечення єдності судової практики, безперечно, має включатися у сферу пріоритетів Верховного Суду України. Однак це лише один із напрямів його багатогранної діяльності, яка до того ж пе­редбачає спрямування ним практики вирішення спорів у єдиному, за­гальному для всіх судових юрисдикцій, руслі. Для цього Верховному Суду України необхідні повноваження щодо корекції судової практики вищих спеціалізованих судів, якщо вони допускають непослідовність (неоднаковість) при застосуванні законодавства в аналогічних випадках або роблять взаємовиключні висновки на підставі одних і тих самих норм матеріального і процесуального права^[4].

Ще однією властивістю перегляду рішень Верховним Судом Укра­їни у цивільному судочинстві є і те, що при перегляді справи вказаний судовий орган не перевіряє дотримання вимог законності та обґрунтованості судового рішення, оскільки це є компетенцією судів апеляцій­ної та касаційної інстанцій.

Характерною рисою даної стадії цивільного процесу можна вва­жати особливі підстави перегляду, що цілком пов’ язані з метою пере­гляду. Законодавство закріплює підстави перегляду судових рішень за правилами, встановленими гл. 3 розд. 5 ЦПК. Ці підстави розширено­му тлумаченню не підлягають. Відповідність заяви визначеним у нор­мі мотивам та вимогам вирішує судова колегія Вищого спеціалізова­ного суду України із розгляду цивільних і кримінальних справ за пра­вилами статей 359 та 360 ЦПК.

Підстави оскарження рішень Верховним Судом України не слід змішувати з нововиявленими обставинами, оскільки вони є різними за своєю правовою природою. При перегляді за нововиявленими обста­винами можливість перегляду раніше прийнятого рішення надається тому ж суду, який прийняв рішення.

Пункт 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК як одну з підстав оскарження визначає неоднаковість застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Так, у травні 2000 р. позивачка звернулася до суду із позовом до ВАТ «Дніпротранс- буд» про визнання недійсною відмови в приватизації квартири № 55 у будинку № 30 по вулиці Боброва в місті Дніпропетровську, зобов’ язавши відповідача видати необхідні документи на її привати­зацію. Під час розгляду справи уточнила свої позовні вимоги та про­сила виключити з переліку нерухомого майна, переданого у власність ВАТ «Дніпротрансбуд», об’єкт нерухомості — будинок № 30 по вули­ці Боброва в місті Дніпропетровську.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня 2002 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 лютого 2003 р., у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верхов­ного Суду України від 22 березня 2004 р. у задоволенні касаційної скарги Х. на судові рішення відмовлено.

У заяві про перегляд рішення касаційного суду Х. просила ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2004 р. скасувати та передати справу на каса­ційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом каса­ційної інстанції того самого положення закону.

Верховний Суд вважав, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи Х. у перегляді в касаційному порядку рішення Кіров- ського районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня 2002 р., залишеного без зміни ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 лютого 2003 р., про відмову в позові до ВАТ «Дніпротранс- буд» про визнання незаконною відмови у приватизації квартири № 55 у будинку № 30 по вулиці Боброва в місті Дніпропетровську та в по­зові до ВАТ «Дніпротрансбуд», Дніпропетровського регіонального відділення Фонду державного майна України про виключення будинку з переліку нерухомого майна, переданого у власність ВАТ «Дніпро- трансбуд», колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхов­ного Суду України виходила з того, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло при­звести до неправильного вирішення справи.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, роз­глянувши 28 січня 2004 р. справу за позовом С. за тотожними позо­вами до тих же відповідачів щодо приватизації квартири № 50 у тому ж будинку, скасувала судові рішення про відмову в позові та передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому Судова палата виходила з того, що суди, не врахувавши вимоги ч. 2 ст. 127 ЖК України, не з’ясували, чи зареєстровано спірний будинок як гуртожиток у виконавчому комітеті відповідної ради чи в державній адміністрації, і не перевірили доводи позивачки про те, що включення до статутного фонду ВАТ «Дніпротрансбуд» спірного будин­ку суперечить вимогам п. 2 ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного майна», п. 9 ст. 8 Закону України «Про приватизацію дер­жавного житлового фонду», ч. 1 ст. 7 Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо передачі об’єктів права державної влас­ності у комунальну власність». Такі ж доводи Х. при розгляді справи в касаційному порядку 22 березня 2004 р. не знайшли оцінки в суді ка­саційної інстанції, яким безпідставно залишені без зміни рішення, по­становлені без належного з’ясування питання законності визначення спірного будинку як гуртожитку та включення його до статутного фон­ду підприємства без дослідження й оцінки доказів.

За таких обставин судові рішення по справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Тому Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила заяву Х. задовольнити. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня 2002 р., ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 лютого 2003 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від

22  березня 2004 р. скасувати, а справу направити на новий розгляд у суд першої інстанції^[5].

Однак п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК потребує, на наш погляд, певного до­повнення. Закріплюючи однією з підстав перегляду неоднакове засто­сування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах, законодавець не вказав про неоднакове застосування норм процесуального права в аналогічних випадках як підставу для перегляду рішення суду касаційної інстанції. Тому уявля­ється доцільним висловити пропозицію про внесення доповнення до п. 1 ч. 2 ст. 38 Закону «Про судоустрій і статус суддів» та до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК у новій редакції відносно нормативного закріплення мож­ливості перегляду рішення суду (судів) касаційної інстанції Верховним Судом України у випадку неоднакового застосування судами норм процесуального права.

Іншою підставою перегляду процесуальне законодавство перед­бачає встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Така підстава закріплена і в інших процесу­альних кодексах України. Так, постановою ЦВК «Про відмову в ре­єстрації кандидатів у народні депутати України в багатомандатному виборчому округу, включених до виборчого списку кандидатів у на­родні депутати України від Соціалістичної партії України у виборах народних депутатів України 31 березня 2002 р.» від 26 січня 2002 р. № 94, зокрема, п. 2 було відмовлено в реєстрації кандидата у народні депутати України в багатомандатному загальнодержавному виборчому округу М., включеного до виборчого списку кандидатів у народні де­путати від Соціалістичної партії України у виборах народних депутатів України 31 березня 2002 р. № 15, на тих підставах, що в поданих до ЦВК документах було виявлено недостовірні відомості щодо місця проживання та зазначення часу проживання в Україні протягом остан­ніх п’ яти років.

30 січня 2002 р. Соціалістична партія України звернулася до Верхов­ного Суду України зі скаргою на п. 2 постанови ЦВК № 94.

Рішенням Верховного Суду України від 8 лютого 2002 р. скаргу Соціалістичної партії України на п. 2 постанови ЦВК № 94 залишено без задоволення.

23   квітня 2002 р. громадянин України М. подав до Європейського суду з прав людини заяву проти України про порушення його права на вільні вибори, гарантованого ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 жовтня 2004 р. у справі М. проти України шістьма голосами проти одного встановле­но, що мало місце порушення ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини та зобов’язано Україну протягом трьох місяців від дати набуття рішенням статусу остаточного випла­тити заявникові у доларах США за курсом на день винесення цього рішення 5 тис. євро як компенсацію моральної шкоди та будь-який податок, який може підлягати сплаті із зазначеної суми.

13 жовтня 2005 р. Верховним Судом України призначено до роз­гляду справу за заявою ЦВК про перегляд за винятковими обставина­ми рішення Верховного Суду України від 8 лютого 2002 р. у справі за скаргою Соціалістичної партії України на постанову ЦВК № 94 у час­тині відмови в реєстрації кандидата в народні депутати України в ба­гатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі М.

Розглянувши скаргу ЦВК про перегляд за винятковими обставина­ми рішення Верховного Суду України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про обґрунтованість скарги виходячи з положень ч. 3 ст. 243 КАС України^[6].