§ 2. Право на оскарження судових рішень та право на справедливий судовий розгляд

Право на оскарження судових рішень є похідним від права на звер­нення до суду за захистом. Останнє, у свою чергу, складається з:

а) можливості звернення до суду першої інстанції за захистом і б) звер­нення до суду контролюючої інстанції із скаргою на рішення суду першої інстанції у випадку незадоволення заінтересованою особою останнім. При характеристиці права на оскарження судових рішень доцільним є його дослідження з позицій міжнародно-правових стан­дартів здійснення правосуддя.

При буквальному розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може скластися враження, що вона прямо не закріплює право зацікавленої особи на вирішення судом ви­никлого спору про цивільні права й обов’язки, окреслюючи виключно вимоги справедливості розгляду. В той же час очевидно, що якщо в особи відсутній доступ до правосуддя, решта гарантій права на спра­ведливий судовий розгляд стають безглуздими.

На підставі цієї тези Європейський суд з прав людини розробив принцип «права на доступ», який випливає з положень ч. 1 ст. 6 Кон­венції. Частина 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з будь-якою вимогою, що стосується спору про його цивільні права й обов’язки («право на суд»). Порушення права на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до правосуддя, має місце в тих ви­падках, коли особа, обґрунтовано вважаючи незаконним втручання будь-яких інших осіб у здійснення своїх цивільних прав, не має мож­ливості звернутися з відповідним позовом до суду, що відповідає ви­могам ч. 1 ст. 6 Конвенції. Крім того, право на доступ до правосуддя повинно не тільки формально визнаватися, а й бути «ефективним».

Необхідно, щоб розгляд справи в судах вищих інстанцій відповідав цим вимогам. Так, у рішенні у справі Екбатані проти Швеції від 26.05.1988 р. вказується: «У відповідності з практикою Суду до дер­жави, де створені апеляційні або касаційні суди, висувається вимога забезпечити особам, що притягуються до відповідальності згідно із законом, користування в таких судах основними гарантіями, перед­баченими нормами Конвенції»¹.

Комітет міністрів Ради Європи в Рекомендації R (2000) 2 з пере­гляду справ і відновлення провадження у справі на внутрішньодержав­ному рівні у зв’язку з рішеннями Європейського суду з прав людини не визначає, хто саме повинен звертатися за переглядом справ. Беручи до уваги, що основною метою Рекомендації є забезпечення адекватно­го захисту потерпілих унаслідок порушень Конвенції, встановлених Судом, логіка системи передбачає, що вказані особи повинні мати право звертатися з необхідним клопотанням до компетентного суду або іншого внутрішньонаціонального органу. Зважаючи на різні тра­диції Договірних Сторін, положення подібного характеру не були включені у Рекомендацію^[5].

Як бачимо, Комітет міністрів Ради Європи не передбачає перелік суб’єктів права, що рекомендується, на перегляд судового рішення. Пріоритет законодавчого закріплення кола таких осіб названий орган відносить до національного законодавства Договірних Сторін. Проте ст. 8 Загальної декларації прав людини передбачене право кожної лю­дини на ефективне відновлення у правах компетентними національни­ми судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй консти­туцією або законом^[6]. Це положення повною мірою стосується і права заінтересованих осіб на оскарження судових рішень за правилами, передбаченими національним законодавством.

Доступність засобів перегляду судових актів передусім має на увазі наявність у заінтересованої сторони права на оскарження рішень суду першої інстанції. Незважаючи на те, що ч. 1 ст. 6 Конвенції як така не передбачає і не має на увазі право на апеляційне оскарження судових рішень по цивільних справах, таке право може бути надане сторонам національним процесуальним законодавством. Відповідно, якщо вищестоящий суд вирішує спір про цивільні права й обов’язки, гарантії ч. 1 ст. 6 Конвенції застосовуються і на стадії апеляційного або касаційного перегляду^[7].

Статті 292 і 324 ЦПК України передбачають коло суб’єктів права на апеляційне і касаційне оскарження судових актів. У правозастосов- ній практиці не виникає проблем при оскарженні акта правосуддя особами, що брали участь у розгляді судом цивільної справи. Закріп­люючи як суб’єктів права оскарження осіб, які беруть участь у спра­ві, та осіб, вказаних у статтях 45 і 46 ЦПК, законодавець надав таке право також особам, які не брали участі в розгляді справи, але віднос­но прав і обов’язків яких суд виніс рішення. Саме останнім і важко подеколи реалізувати гарантоване ст. 13 ЦПК право на апеляційне і касаційне оскарження судових рішень.

Як справедливо зазначається в літературі, ухвалення судом рішен­ня про визнання права власності на майно за певною особою означає, що в разі набрання рішенням законної сили всі інші особи презюму- ються такими, що не є власниками того самого майна. Отже, якщо інша особа вважає себе власником цього майна, то для спростування вказа­ної презумпції дана особа повинна довести в суді, що саме вона, а не особа, вказана в судовому акті, є «справжнім» власником. Інакше ніх­то, виключаючи хіба що саме цю особу, не має права вважати його власником. Аналогічною є ситуація з висновками суду щодо юридич­ної долі присудженого майна, дійсності угоди тощо^[8].

Виходячи з цього іноді важко виділити коло суб’єктів, які хоча б гіпотетично можуть претендувати на право власності на майно, яке згідно з рішенням суду належить іншій особі.

На відміну від ЦПК України 1963 р., правом оскарження в наш час наділено, по суті, необмежене коло осіб. Це призводить до певних проблем тлумачення статей 292 та 324 ЦПК України. Труднощі вини­кають перш за все при визначенні тих критеріїв, якими потрібно керу­ватися при прийнятті скарг від осіб, які не брали участі в розгляді справи. У зв’язку з цим судам буває важко оцінити судове рішення з позиції того, чи зачіпаються в ньому права й обов’язки осіб, що не брали участі в розгляді справи.

На нашу думку, оскільки статті 292 і 324 ЦПК не обмежують коло суб’єктів права на оскарження судових рішень, то до суду зі скаргою може звернутися будь-яка особа, яка вважає, що її права порушені судо­вим актом. Причому звернутися з апеляційною або касаційною скаргою до суду може і той суб’єкт, який не брав участі у справі, але права якого прямо або опосередковано порушені названим актом правосуддя.