§ 2. Природа наказного провадження

Чинний ЦПК передбачає процедуру наказного провадження як уособлену процедуру цивільного судочинства поряд із позовним та окремим провадженнями. За результатами розгляду цивільних справ у наказному провадженні суд ухвалює судовий наказ, який є особливою формою судового рішення.

У Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи № R (81) 7 від

14   травня 1981 р. закріплено, що в контексті доступу до правосуддя необхідно запровадити процедури спрощення та прискорення судочин­ства. Зокрема, в Рекомендаціях звертається увага на впровадження таких спрощених процедур судочинства, які виключають необхідність проведення судових засідань (п. 15), а також розробку заходів щодо розгляду безспірних позовних вимог, з тим щоб остаточні рішення ви­носилися швидко, без зайвих формальностей (п. 9)^[7]. В аспекті цих рекомендацій наказне провадження слід розглядати як спрощену про­цедуру цивільного судочинства, що на відміну від позовного прова­дження прискорює розгляд цивільних справ.

Необхідно зазначити, що наказне провадження, хоча і самостійний вид провадження цивільного судочинства, але не є альтернативою по­зовному провадженню. Чинне цивільне процесуальне законодавство не надає права заявнику обирати, за правилами якого провадження буде розглядатися його вимога — наказного чи позовного провадження. Існуючі правила наказного провадження змушують заявника діяти тільки поступово, тобто, якщо він звертається з вимогою, яка вказана у ст. 96 ЦПК в порядку позовного провадження, то суддя на підставі

ч. 3 ст. 118 ЦПК може прийняти таку заяву лише в разі відмови у прий­нятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом.

У юридичній літературі висловлені різні точки зору стосовно при­роди наказного провадження.

Н. О. Чечіна і О. П. Вершинін розглядають наказне провадження як вид цивільного судочинства і зазначають, що кожне судочинство, повне чи спрощене, здійснюється в межах процесуальної форми, за відповідними процесуальними правилами, на підставі загальних прин­ципів, закріплених процесуальним законодавством^[8]. Таку точку зору поділяє і С. К. Зайганова, яка вважає, що в наказному провадженні реалізується основна функція судової влади — здійснення правосуддя. Правосуддя, на її думку, слід визначати не за обсягом здійснюваних процесуальних дій, не за розгорнутістю процедури, а залежно від того, чи досягаються в межах цієї процедури завдання, які сьогодні стоять перед судовою владою в цивільному процесі. Уведення наказного провадження є однією з форм реалізації конституційного права на судовий захист, який полягає в оперативному і реальному поновленні порушених прав, свобод і законних інтересів^[9].

Інші автори розглядають наказне провадження не як вид цивільно­го судочинства, а як допроцесуальної, але в той же час альтернативної процедури, яка здійснюється суддею з метою прискореного захисту права кредитора і встановлення спірності або безспірності вимоги^[10].

Н. О. Громошина також вважає, що наказне провадження не можна назвати судочинством, оскільки воно здійснюється за межами цивіль­ної процесуальної форми і лише з дотриманням встановленої законом процедури^[11]. Таку ж думку мають Т. В. Сахнова та Т. П. Шишмарьова, які вважають, що наказне провадження хоча і утворює самостійну судову процедуру, але природа його не процесуальна. Це не однопо- рядковий за своїми критеріями вид провадження в цивільному про­цесі, а особлива судова процедура із забезпечення безспірних матеріально-правових інтересів суб’єкта матеріального правовідно- шення^[12].

При з’ясуванні природи наказного провадження слід виходити з того, що наказне провадження — це самостійний вид провадження цивільного судочинства, що існує поряд із позовним і окремим про­вадженням, якому притаманна певна процесуальна форма, і має певні особливості.

По-перше, наказне провадження — це специфічна процесуальна форма захисту прав та інтересів стягувача, що спирається на докумен­ти проти сторони, яка не виконує свої зобов’язання.

По-друге, наказне провадження можливе тільки за певними ви­могами і є процесуальною формою захисту лише тих вимог, які пере­лічені в законі (ст. 96 ЦПК).

По-третє, видача судового наказу провадиться без судового роз­гляду і виклику заявника і боржника.

По-четверте, у наказному провадженні сторони мають статус за­явника та боржника.

По-п’яте, у цьому провадженні не діє принцип змагальності.

Виходячи з цього можна виснувати, що в наказному провадженні правосуддя не здійснюється, оскільки процедура наказного проваджен­ня виявляється в тому, що вирішення цивільної справи відбувається без розгляду в судовому засіданні та виклику заявника і боржника.

І, крім того, заявник не може звернутися за захистом своїх прав у за­гальному — позовному порядку.