Глава ХХVIII НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

§ 1. Історичний нарис наказного провадження

§ 2. Природа наказного провадження.

§ 3. Судовий наказ як форма судового рішення

§ 4. Підстави для видачі судового наказу

§ 5. Порядок наказного провадження, скасування та оскарженнясудового наказу

Питання для самоконтролю

§ 1. Історичний нарис наказного провадження

Наказне провадження є одним із видів проваджень цивільного су­дочинства і регламентується розділом 2 ЦПК.

Наказне провадження у різні часи мало різну правову регламента­цію. Так, Статут цивільного судочинства Росії 1864 р. при його прий­нятті передбачав лише спірний (позовний) порядок здійснення право­суддя у цивільних справах, але 29 грудня 1889 р. з метою спростити та прискорити провадження справ, які не мають у більшості випадків труднощів для вирішення, закон про провадження судових справ у зем­ських начальників і міських суддів увів «спонукальне виконання». За своєю суттю порядок спонукального виконання був комбінацією по­зовного процесу з порядком виконання рішень. У порядку спонукаль­ного виконання здійснювались стягнення грошових сум, повернення рухомого майна, звільнення і здача найманого майна, стягнення за опротестованими векселями тощо. Отже, наказне провадження стало певним прототипом спонукального виконання^[1].

Ухвалення так званого судового платіжного наказу в межах окре­мого провадження судочинства передбачав Австрійський Статут ци­вільного судочинства 1895 р., який був чинним на території Західної України. Відповідно до статей 548-554 цього Статуту платіжний наказ був можливим за позовами про присудження грошей або інших речей, визначених родом та якістю. У випадках пред’ явлення такого позову позивач міг просити суд про посилання відповідачеві платіжного на­казу за наявності даних, на яких ґрунтуються вимоги позивача, під­тверджені достовірними документами:

1) публічними документами;

2)   домашніми документами з підписом особи, що видала документ, засвідченим австрійським судом або нотарем;

3) іншими документами, які підтверджують внесення до публічних книг речового права при­своєної вимоги. На прохання позивача платіжний наказ надсилався відповідачу без попереднього усного розгляду та заслуховування від- повідача^[2].

Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1924 р. також передбачав у порядку окремого провадження видачу судових наказів за безспір- ними вимогами про стягнення грошей або про повернення майна, і перелік цих вимог був виключним.

Усі справи про видання судових наказів за актами вирішувались одноособово суддею, без виклику сторін. Судовий наказ видавався стягувачеві, він мав силу виконавчого листа, і судовий виконавець про вчинення стягнення робив напис на самому акті. Копія судового на­казу залишалася в суді. Таким чином, боржник не сповіщався про видання судового наказу і в більшості випадків дізнавався про його існування лише тоді, коли отримував повідомлення про виконання.

Боржник у семиденний термін з дня отримання повідомлення про виконання мав право заявити клопотання про скасування судового на­казу і розгляд справи в позовному порядку. Він також міг оскаржити судовий наказ у касаційному порядку^[3].

18 липня 1963 р. був прийнятий і набув чинності з 1 січня 1964 р. Цивільний процесуальний кодекс УРСР, який не передбачав наказного провадження, а справи такого характеру відійшли до компетенції но­таріату і стягнення заборгованості здійснювалось на підставі виконав­чих написів нотаріусів.

Упродовж тривалого часу єдиною формою цивільного судочинства і захисту цивільних прав і інтересів було позовне провадження. Зако­нодавець не робив кроків щодо спрощення цивільного процесу. Мож­на лише згадати таку спробу щодо справ про стягнення аліментів на дітей. Так, 1 березня 1985 р. було введено в дію Указ Президії Верхов­ної Ради Української РСР «Про деяку зміну порядку стягнення алі­ментів на неповнолітніх дітей». Цей Указ передбачав можливість судді одноособово стягувати в спрощеному порядку аліменти на утри­мання дитини, народженої від батьків, які перебувають у зареєстрова­ному шлюбі, і розмежовував розгляд безспірних та спірних справ про стягнення аліментів. Щоправда, особливостями цієї процедури було те, що питання про стягнення аліментів вирішувалося без порушення цивільної справи^[4].

У сучасних європейських системах судочинства також застосову­ється інститут судового наказу. Так, у цивільному процесуальному законодавстві Німеччини існує наказне провадження, яке можливе за вимогою, предметом якої є сплата певної суми в євро, і на підставі клопотання заявника має бути виданий судовий наказ про її стягнення. Законодавство не вказує переліку вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, а лише дає в законі вичерпний перелік вимог, які не підлягають стягненню. Наказне провадження у Німеччині здійснюєть­ся дільничними судами. Судовий наказ направляється за заявою за­явника відповідачу, якому надається право надати письмові запере­чення проти заявлених вимог. Якщо заперечень від відповідача не надійшло, то на підставі судового наказу суд за клопотанням заявника видає наказ про виконання^[5].

ЦПК Франції також передбачає процедуру, яка нагадує наказне провадження, — розпорядження суду про сплату. Стягнення заборго­ваності може вимагатися за заявою про видання судового розпоряджен­ня, коли, по-перше, право вимоги засноване на договорі або виникає

із встановленого нормативним актом зобов’язання і складає визначену суму; за договірними справами сума визначається на підставі умов договору, включаючи, де це доречно, застереження про штрафні санк­ції; по-друге, зобов’язання виникають з прийняття до сплати або з ви­дачі переказного векселя, з виставленого простого векселя, з переда­точного напису або з вексельного доручення стосовно першого або другого з цих цінних паперів або з прийняття уступки права вимоги відповідно до закону, який передбачає спрощений порядок кредиту­вання підприємств.

Заява подається залежно від обставин до суду малої інстанції, міського суду або голові комерційного суду в межах предметної під­судності справи цим судам. До заяви додаються документи, які під­тверджують право. Якщо, вивчивши надані документи, суддя дійде висновку, що заява є обґрунтованою повністю або частково, він ви­носить ухвалу, в якій міститься розпорядження про сплату суми, яку він взяв до уваги. Якщо суддя відхиляє заяву, його ухвала оскарженню кредитором не підлягає, однак він має право здійснити дії в загально­му процесуальному порядку.

На ухвалу суду, яка містить розпорядження про сплату, боржник має право протягом одного місяця після одержання судового повідом­лення про ухвалу суду заявити заперечення. Ухвала суду, яка містить розпорядження про сплату, має всі наслідки судового рішення, яке було постановлено в змагальному процесі, і апеляційному оскарженню не підлягає^[6].

Відповідно до статей 121, 122 ЦПК РФ судовий наказ видається суддею одноособово на підставі заяви про стягнення грошових коштів або про витребування рухомого майна від боржника. Судовий наказ видається за вимогами, що ґрунтуються на нотаріально засвідченому правочині; на правочині, здійсненому в простій письмовій формі; на здійсненому нотаріусом протесті векселя у неплатежі, неакцепті, не- датуванні акцепту; про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, не пов’язаних із встановленням батьківства, оспорюванням батьківства (материнства) або необхідністю притягнення інших заінтересованих осіб; про стягнення з громадян недоїмок за податками, зборами та іншими обов’ язковими платежами; про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати. Крім того, судовий наказ видається, якщо вимоги заявлено органом внутрішніх справ, органом податкової поліції, підрозділом судових приставів про стягнення витрат на проведення у зв’язку з розшуком відповідача або боржника і його майна, або дитини, відібраної у боржника за рішенням суду, а також витрат, пов’ язаних зі сховом арештованого майна, вилученого у борж­ника, та сховом майна боржника, якого виселено із займаного ним житлового приміщення. Перелік вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, має вичерпний характер.