Глава ХХVII РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

§ 1. Поняття і види судових рішень

§ 2. Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

§ 3. Зміст судового рішення

§ 4. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив

§ 5. Законна сила судового рішення

§ 6. Ухвали суду першої інстанції

§ 1. Поняття і види судових рішень

При здійсненні правосуддя суд звершує багато різних за своїм змістом і юридичним характером процесуальних дій: вирішує справу по суті, закінчує справу без ухвалення рішення, вирішує клопотання сторін, третіх осіб тощо. Судження і волевиявлення суду з цих чи інших питань мають владний характер і втілюються у відповідну процесу­альну форму — форму процесуальних рішень. Судові рішення — уза­гальнюючий термін судових актів, які суд приймає при вирішенні будь-якого питання.

Рішення суду залежно від питання, яке вирішується судом, поді­ляються на два види: ухвали і рішення.

Ухвалами вирішуються питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупи­нення або закриття провадження у справі, залишення заяви без роз­гляду у випадках, встановлених законом.

Рішенням вирішується справа по суті після її розгляду.

Щодо сутності судового рішення в юридичній літературі мають місце різні думки. Одні автори розглядали рішення як наказ суду, звернений до сторін і інших осіб, які беруть участь у справі^[1], інші визначали сутність судового рішення як владного підтвердження спірного правовідношення, що перетворює його шляхом примусово­го веління в безспірне загальнообов’язкове правило поведінки не тільки для сторін, але і для всіх, порушення якого може потягти за собою певні юридичні наслідки. Елемент наказу при цьому розгля­дався як джерело примусовості та загальнообов’язковості^[2]. Деякі автори розглядали питання сутності судового рішення у зв’язку із завданнями, формою та змістом судової діяльності. При цьому під­креслювалось, що за конкретними «елементами наказу та підтвер­дження» прибічники теорії наказу не бачать цілого, основного — су­дового захисту прав, а прибічники теорії підтвердження, у свою чергу, не враховують, що основне в діяльності суду не «владно під­твердити спірне правовідношення», а захистити права сторін та правопорядок у державі. Головна ознака судового рішення, на думку цих авторів, полягає в тому, що воно захищає права сторін та право­вий порядок^[3]. Дещо пізніше вчені намагались новелізувати цю про­блему і висловили думку про те, що сутність судового рішення ви­значається нормою права, яке застосовується судом як органом дер­жавної влади з метою регулювання суспільних відносин. Вони під­дають критиці ту позицію, відповідно до якої рішення, винесене су­дом, набуває саме визначальної сили, що воно самостійно впливає на права та обов’язки суб’єктів, встановлює індивідуальні правила поведінки, і не погоджуються з тими процесуалістами, які визначають сутність судового рішення як владне підтвердження спірного право- відношення та перетворення його в безспірне загальнообов’язкове правило поведінки, оскільки з цього визначення випливає, що рішен­ням замінюється норма права, що врегульовує суспільні відносини. На їхню думку, судове рішення є актом правосуддя, що здійснює за­хист суб’єктивних прав шляхом застосування норм права для вирі­шення спору по суті та встановлення фактів, що мають юридичне значення, тобто судове рішення розглядається ними передусім як правозастосовчий документ^[4].

Окремим напрямом дослідження проблеми судового рішення ста­ла його інтерпретація як акта правосуддя та як процесуального доку­мента, в якому викладено цей акт^[5]. Основним аргументом подвійного розуміння судового рішення було те, що в останньому, як у кінцевому, завершальному процесуальному документі, можуть міститися не тіль­ки певні висновки про наявність або відсутність дійсного права або інтересу між сторонами процесу та іншими особами, які беруть участь у справі, не тільки вказівка щодо поведінки осіб у майбутньому, а й деякі інші судження: час і місце ухвалення рішення, найменування суду, що ухвалив іменем України рішення, прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді), прізвище та ініціали секретаря судового засідання, найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі. Крім цього, у рішенні можуть міститися судження роз’яснювального характеру. Таким чином, особлива юридична та со­ціальна природа судового рішення дає підстави вважати його перш за все актом реалізації легітимної судової влади, що здатний привести в дію універсальний механізм захисту права. Тому природа судової влади та ті риси, які характеризують правосуддя як форму її реалізації, мають стати тими вихідними положеннями, що визначають сутність судового рішення.

У літературі з цього приводу зазначалось, що суть судового рі­шення опосередковується метою і завданням цього процесуального акта як акта органу судової влади. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об’єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, якщо виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу право­вого питання, що було предметом дослідження суду, із суб’єктивних та об’єктивних меж судового рішення. Оскільки судове рішення є актом правосуддя, у цивільних справах визначення його суті не­віддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямоване, від політичної, економічної і юридичної його характе- ристики¹.

Узагальнюючи наведене, можна зробити висновок, що судове рі­шення як акт судової влади — це правозастосовчий акт, ухвалений іменем України, оформлений у вигляді процесуального документа, що владно підтверджує правовідносини сторін на основі встановлених у судовому засіданні фактичних обставин справи.