§ 3. Правові аксіоми у цивільному судочинстві

Проблема правових аксіом була поставлена у теорії права та теорії цивільного процесуального права давно, втім майже сорок років не до­сліджувалася. Усі роботи, в яких ця проблематика вивчалася, в основному видані у 1970-1980 роках. С. С. Алексєєв писав, що аксіомами у праві називають положення, які мають характер вихідних (елементарних) істин і не потребують у кожному випадку особливого доказування. Характер аксіом, очевидно, властивий не тільки окремим положенням правової на­уки, а й ряду правових принципів. Погоджуючись із тим, що до їх числа можна віднести основоположні визначення тієї чи іншої галузі права (правової науки), С. С. Алексєєв вважає, що аксіоми виражають певні риси самого права, перш за все специфічні галузеві принципи^[1].

Г. І. Манов у загальнотеоретичному плані під аксіомами розуміє положення юридичної науки, що складаються в результаті узагальнен­ня багатовікового досвіду суспільних відносин. Він виділяє дві групи правових аксіом. Перша з них має справу з правом у цілому і відповід­но фіксується в його загальній теорії, інша належить до окремих галу­зей права і знаходить відображення в галузевих юридичних науках («нехай буде вислухана інша сторона», «особиста вигода відступає перед громадською», «ніхто не зобов’ язаний себе звинувачувати»)^[2].

В. О. Котюк виділяє основні (головні) принципи права (повновладдя народу; розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову; відповідаль­ність держави перед людиною і суспільством та ін.) і вважає, що серед основних принципів права слід виділяти правові аксіоми і правові пре­зумпції. Правові аксіоми — це такі ідеї, положення, які сприймаються без доведення. Правові презумпції — це такі ідеї, які припускають їх істинність без доведення, іншими словами, це припущення (право існує у трьох формах: нормативні акти, правовідносини і правосвідомість; закон хоч і суворий, але він закон; немає прав без обов’ язків, як і обов’язків без прав; як ми ставимося до природи, так і вона до нас; хай буде вислухана й інша сторона при здійсненні правосуддя)^[3].

У науці цивільного процесуального права пріоритет у дослідженні аксіом належить Н. О. Чечиной. Авторка виходила із того, що аксіома­ми в цивільному процесуальному праві слід вважати такі правові норми, які, виражаючи зміст моралі соціалістичного суспільства, вста­новлюють правила поведінки осіб, що беруть участь у процесі, і регу­люють відносини, що складаються в період і в результаті здійснення правосуддя у цивільних справах. Правові аксіоми, будучи соціальними правилами, вимагають обов’ язкового їх включення в систему норм цивільного процесуального права, а відповідно і віддзеркалення, без­посереднього або опосередкованого, у нормативних цивільно- процесуальних актах. Іншими словами, цивільно-процесуальні аксіо­ми — обов’язково норми цивільного процесуального права.

В аксіомах закріплюються оціночні формули поведінки суб’єктів цивільного процесу з точки зору добра і зла, прийнятого в суспільстві поняття справедливості. Вони начеб висвітлюють місток зв’язку між цивільним процесуальним правом і мораллю. Вони володіють вищим авторитетом порівняно з іншими нормами. Крім того, аксіоми завжди суть основні логічні поняття, опосередковані найбільш загальні зв’язки і відносини. Аксіомами вони називаються і тому, що, по-перше, без введення цих логічних понять у галузь права неможлива система норм, що відповідає прийнятому в суспільстві поняттю справедливості, і, по-друге, в системі норм права відіграють роль основних положень, на основі яких базується переважна більшість інших правил системи^[4].

Н. О. Чечиній належить також пріоритет у постановці проблеми спів­відношення принципів цивільного процесуального права та аксіом. На її думку, принципи виводяться з аксіом^[5].

Тобто очевидна відсутність необхідної єдності у розумінні та ха­рактеристиці аксіом як структурних компонентів правової матерії.

Дослідженню принципів цивільного процесуального права та пра­вових аксіом присвятив свої роботи і А. А. Ференц-Сороцький. Він виходив із того, що правові аксіоми — такі правові норми, які в резуль­таті багатовікової практики їх застосування стали звичними і самооче­видними. В аксіомах права знаходять вираження наступність у діа­лектичному розвитку права від одного історичного типу до іншого і в рамках даного історичного типу. Правові аксіоми становлять свого роду «золотий фонд» правових норм, що склалися в ході розвитку людства.

Аксіоми висловлюють загальнолюдський зміст права. Ось чому мож­лива спадкоємність між правовими аксіомами різних історичних епох. У цьому полягає їх відмінність від принципів права, що втілюють на­самперед класові інтереси у праві і тому є різними в різних типах правових систем. Втім принципи права будуються з урахуванням пра­вових аксіом, бо вони відображають не тільки економічні, політичні, а й моральні засади суспільства^[6].

Як видно, А. А. Ференц-Сороцький вже робить наголос на аксіо- логічному характері аксіом у контексті засвоєння правової дійсності, але його судження співзвучні судженням Н. О. Чечиної.

Очевидно, що проблема аксіом у праві була поставлена і почала вивчатися в основному у зв’язку з дослідженням принципів права та логістичною інтерпретацією права, аналізом його логічної природи та системи права, морально-правових імперативів. Однак, враховуючи реальний стан правової теорії, проблематика аксіом цивільного про­цесуального права у наш час переважно має науково-пізнавальний характер як даних певного практичного досвіду судового правозасто- сування, як феномену професійної практичної діяльності. В. І. Ленін зазначав, що перш за все практична діяльність людини мала приводи­ти свідомість людини до повторення різних логічних фігур, щоб ці фігури могли набути значення аксіом^[7].

Дійсно, правові аксіоми формулюються від ідеї правосвідомості, практичної перевірки як нормі, до фіксування правосвідомості. Тому вони, як феномен юридичної практики (у тому числі і правозастосов- но та у широкому сенсі — і науки), генералізуються у професійно- практичній діяльності. Особливо це стосується практики конститу­ційних судів, верховних та інших судів і перш за все у зв’язку із за­стосуванням загальновизнаних норм і принципів міжнародного пра­ва, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, модельних норм цивільного процесу тощо. Більше того, у ца­рині правозастосування вже спостерігаються, так би мовити, саме тенденції аксіоматизації юридичних практик. У цьому сенсі можна сприймати зауваження С. С. Алексєєва, що в аксіомах виявляється націленість права на те, щоб «зміцнити початок справедливості й правди, виключити можливість вияву свавілля та беззаконня, а го­ловне — відображено ту своєрідність, той дух, який властивий право­вій матерії»^[8].

Більше того, саме у цьому аспекті і професійно-практичному плані реально виявляється аксіологічний характер аксіом як елементів скла­дової професійної правничої культури і як очевидних істин, постулатів, які визнаються суб’єктами юридичних практик та сприймаються як без­заперечні правові цінності. Такий висновок логічно підштовхує до до­сліджень аксіом як засад забезпечення єдності судової практики, як специфічного явища правової системи в цілому. З точки зору змістовної характеристики єдності судової практики через механізм судового пра- возастосування, на наш погляд, еволюційно має виокремлюватися пев­ний аксіоматичний спектр (аксіоматичне ядро) судової практики як до­статньо апробований стандарт справедливого правосуддя.

Запропонована наукова гіпотеза дозволяє уникнути занадто аб­страктних підходів до обґрунтування аксіом цивільного процесуаль­ного права та відбиває їх дійсне походження і значення. Що стосуєть­ся інших аспектів, так би мовити, аксіоматичного виміру права (логіч­них характеристик системи права, логіко-мовних феноменів у праві, співвідношення з юридичними презумпціями і фікціями, іншими ка­тегоріями цивільного процесуального права), то їх дослідження є, мабуть, справою майбутнього. Отже, у запропонованому нами аспекті аксіоми цивільного процесуального права визначають, поряд з прин­ципами цивільного процесуального права, субстанціальну специфіку та межі належного у механізмі правового регулювання цивільних про­цесуальних правовідносин.

Теоретично, говорячи про аксіоми цивільного процесуального права як незаперечні істини практики застосування процесуальних норм, можна виснувати, що аксіоми мають забезпечувати сталість судової практики та стандарт правосуддя у цивільних справах з точки зору належного.

По-перше, з очевидністю аксіоми цивільного процесуального пра­ва можуть застосовуватися при розгляді цивільних справ відповідно до різних обставин справи як при застосуванні норм матеріального права, так і при застосуванні норм цивільного процесуального права. Особливо прикметним при застосуванні аксіом, виходячи з їх специ­фічної субстанціальної природи, є те, що вони визначають попередній практичний досвід як такий, що є беззаперечним, тобто істинним.

По-друге, процесуальні аксіоми є незаперечними, тобто їх не мож­на спростувати.

По-третє, враховуючи їх значення як інструментів пізнання право­вого через специфічний зріз механізму правового регулювання — прак­тичне застосування права, по суті правові аксіоми з точки зору такого свого модусу в механізмі процесуального регулювання складають, так би мовити, паралельний нормам цивільного процесуального права, в тому числі його принципам, «світ належного». Ця паралельність ви­значається тим, що у реальному правозастосуванні право як нормативна система об’ єктивується у законодавстві, а правові аксіоми — у право­свідомості. Інша справа, що через тлумачення можна спостерігати уні­кальний вплив на результати тлумачення і застосування права правових аксіом. Унікальність цього впливу в сучасних умовах визначається не стільки сталим професіоналізмом судової практики, скільки професіо­налізмом судової практики на рівні мистецтва.

По-четверте, процесуальні аксіоми, як і норми цивільного проце­суального права, мають нормативний характер, хоча природа норма­тивності аксіом і норм процесуального права є різною. Аксіоми мають більшою мірою інтерсуб’єктивний характер і через це відбивають мінімум належного для всіх і кожного, тобто справедливість, засаду справедливості. Норми права мають позитивну нормативну силу пра­ва і легітимацію через законодавчі форми та законодавство.

По-п’яте, і головне — така різнопланова характеристика аксіом і їх місце в механізмі правового регулювання створюють також уні­кальну ситуацію застосування норм цивільного процесуального права, у тому числі його принципів, та процесуальних аксіом. Мова, по суті, йде про застосування цивільного процесуального права, що як правова, законодавча система має свої зміст та форму й застосу­вання аксіом, які, на відміну від норм цивільного процесуального права, мають зміст та форму, вироблені тривалою практикою засто­сування права, які мають відносно самостійний характер відповідних, так би мовити, правоположень як певних ідеальних моделей функці­онування судочинства, що відбивають вимоги справедливого право­суддя. Справедливого правосуддя тією мірою, якою, як наголошува­ли вище, аксіоми віддзеркалюють уявлення справедливого у профе­сійній та побутовій правосвідомості.

У літературі виділяють різні аксіоми в цивільному судочинстві. Серед них, наприклад, такі, як:

«Позивач повинен доказати обставини, на які він посилається» (Асіог debet probare id quod pertinet);

«Установлення фактів та знання судом законів може оспорюватися у вищестоящому суді» (Нос tribunal, et invenit cognitio legum impugnari potest in superiori atrio);

«Дія судді, яка не входить до його компетенції, є нікчемною» (Iudicis sententiam, quae praeter ius inane);

«Суд має справу з тими доказами, які перед ним» (Atrium habet se intromittere indicia prae se);

«Загальновизнані обставини (явні істини) не підлягають доказу­ванню у суді» (Nota quippe (Verum patet) in iudicio non est argumentum);

«Кожний позов (скарга) обмежений межами визначеного часу» (Quisque clamare (application) determinate ad aliquas terminos);

«Показання свідків оцінюються виходячи з їх значення, а не з кіль­кості» (Aestimandas testes sunt ex parte ipsius, non quantitatis)^[9].

Крім цих, можна навести і інші аксіоми, важливі для цивільного судочинства:

«Вислухати дві сторони» (Listen to utrinque);

«Право бути вислуханим і право бути почутим судом» (Vox audiri, sed etiam ius iudicio audiri);

«Правосуддя повинно бути не тільки здійснено, але і має бути видно, що воно здійснено» (Iustitia non tantum fieri sed videri debet fieri);

«Якщо закон не визначено — закону немає» (Ubi jus incertum, ibi nullum);

«До неможливого нікого не зобов’ язують» (Ad impossibilia nemo obligatur);

«Ніхто не може бути суддею у власній справі» (Nemo judex in re sua);

« Буквоїдство нижче гідності судді» (Aucupia verborum sunt judice indigna);

«Про те, що суддя розглянув, він повинен винести рішення» (De qua re cognoverit iudex, pronuntiare quoque cogendus erit);

« Зроблене всупереч праву є недійсним» (Facta contra ius non valere);

«У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права» (Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem);

« Рішення суду не повинні стосуватися тих, хто не брав участі у справі» (Iudicium iudicium non pertineat, qui non participabat);

«Ніхто не може бути примушений до пред’явлення позову проти своєї волі» (Nemo cogitur facere debent in invitos);

«Немає судді без позивача» (No iudices actori).

Глибина змісту наведених положень не потребує особливого ко­ментування, оскільки вони кристалізують професійний досвід і «по­вертають» до сутностей юридичних практик і правосуддя у цивільних справах, його правових та соціальних цінностей. І тепер стає очевид­ним, чому вислів «Правосуддя — основа держави» (Justitia regnorum fundamentum) був узятий за епіграф цього підручника як його основна, концептуальна ідея.

^[1] Алексеев, С. С. Проблемьі теории права [Текст] : в 2 т. / С. С. Алексеев. - Сверд- ловск : Наука. - 1972. - Т. 1. - С. 111-112.

^[2] Манов, Г. И. Аксиомь в советской теории права [Текст] / Г. И. Манов // Сов. государство и право. - 1986. - № 9. - С. 30, 32.

^[3] Котюк, В. О. Теорія права [Текст] / В. О. Котюк. - К. : Вентурі, 1996. - С. 32-33.

^[4] Чечина, Н. А. Избранньїе трудьі по гражданскому процессу [Текст] / Н. А. Чечи­на. - СПб. : Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. - С. 356, 357-358.

^[5] Там само. - С. 360.

^[6] Ференц-Сороцкий, А. А. Аксиомьі в праве [Текст] / А. А. Ференц-Сороцкий // Правоведение. - 1988. - № 5. - С. 27-31.

^[7] Ленин, В. И. Полное собрание сочинений [Текст] / В. И. Ленин. - Т. 29. - С. 172.

^[8] Алексеев, С. С. Право и наша жизнь [Текст] / С. С. Алексеев. - М. : Юрид. лит., 1978. - С. 85-86.

^[9] Чечина, Н. А. Избранньїе трудьі по гражданскому процессу [Текст] / Н. А. Чечи­на. - СПб. : Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. - С. 361.

Питання для самоконтролю

1. Визначте сутність принципів цивільного процесуального права як правового явища.
2. Якими є функції принципів цивільного процесуального права у правовому регулюванні цивільних процесуальних відносин?
3. Чим принципи як нормативні вимоги відрізняються від «звичайних» норм цивільного процесуального права?
4. Які є можливі класифікації принципів цивільного процесу­ального права та яке їх значення?
5. Які принципи входять до складу загальновизнаних принци­пів і норм міжнародного права?
6. Які принципи входять до складу організаційно-функціо­нальних принципів цивільного судочинства?
7. Які принципи входять до складу функціональних принципів цивільного судочинства?
8. Дайте поняття та характеристику процесуальних аксіом.
9. Як співвідносяться правові аксіоми та принципи цивільного процесуального права?
10. Яким є значення аксіом цивільного процесуального права?