§ 5. Структура цивільного процесу (цивільного судочинства)

Завдання цивільного судочинства щодо справедливого, неупере- дженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що закріплені у ст. 1 ЦПК, реалізуються у системі проваджень цивільного судочинства, які відповідно до визначеної законом судової юрисдикції і уособлюють автономні процесуальні порядки розгляду цивільних справ.

Структурно відповідно до ЦПК цивільне судочинство є системою судових проваджень — позовного, наказного та окремого, проваджен­ня у справі до судового розгляду. Виходячи з інстанційності судової системи і процесуальних функцій судів різних інстанцій, крім прова­джень у суді першої інстанції (позовного, наказного та окремого, про­вадження у справі до судового розгляду), структурно цивільне судо­чинство як система складається з апеляційного, касаційного прова­джень та провадження справ у Верховному Суді України. Також ЦПК передбачає такі специфічні провадження цивільного судочинства, як перегляд судових рішень, ухвал та постанов за нововиявленими об­ставинами (гл. 4 розд. V), провадження у справах про скасування рі­шень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусо­ве виконання рішень третейських судів (розд. VII-1), відновлення втраченого судового провадження (розд. ІХ), провадження у справах за участю іноземних осіб (розд. Х).

Окремо слід зазначити про статус виконавчого провадження у структурі цивільного судочинства. ЦПК передбачає лише процедури, пов’язані з вирішенням процесуальних питань з виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб (розд. VI), судового контролю за виконанням судових рішень (розд. VII), про визнання та виконання рішень іноземних судів в Укра­їні (розд. VIII). Втім, незважаючи на те, що ЦПК не містить норм, які комплексно регулюють порядок виконання судових рішень (виконав­чого провадження), а передбачає лише порядок вирішення окремих питань виконання судових рішень у цивільних справах, виконавче про­вадження слід вважати структурним компонентом цивільного судочин­ства. Правосуддя здійснюється не лише в результаті розгляду і вирі­шення цивільної справи, а за умов реального захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного судочинства, що можливо при реаліза­ції судових рішень і перш за все в порядку їх примусового виконання у процедурах виконавчого провадження, передбачених Законом Укра­їни «Про виконавче провадження».

У прецедентній практиці Європейський суд з прав людини не­одноразово наголошував на значенні своєчасного виконання рішень суду для захисту прав та свобод людини і громадянина, зауважуючи, що ви­конання судових рішень є невід’ємною частиною цивільного процесу, а несвоєчасне виконання судових рішень є таким, що суперечить п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, і є порушенням права на суд. Так, у справі Хорнсбі проти Греції ЄСПЛ зауважив, що право на суд стало б ілюзорним, якщо б пра­вова система держави дозволяла, щоб кінцеве та обов’язкове рішення суду залишалося невиконаним, що завдавало б шкоду одній зі сторін. Виконання рішень, ухвалених будь-яким судом, слід розглядати як невід’ємну частину «судового розгляду» для цілей ст. 6 ЄКПЛ. Така позиція ЄСПЛ підтримувалася судом також і у рішеннях Ромашов проти України, Дубенко проти України, Вассерман проти Росії, Ма- линовський проти Росії, Гіззатова проти Росії та ін.

Таким чином, базову структуру цивільного процесу, його «матерію» складають судові провадження як первинні елементи судочинства.

Структурно провадження мають вертикально інтегруючий характер і визначають, так би мовити, інстанційні періоди здійснення право­суддя при розгляді цивільних справ цивільними судами різних інстан­цій, а також фронтальну інтеграцію цивільного процесу, яка відбиває процедури цивільного судочинства в межах відповідного інстанційно- го періоду (перегляд за нововиявленими обставинами, відновлення втраченого судового провадження може здійснюватися судами різних інстанцій) або, навпаки, відбиває абсолютну лінійність тих чи інших проваджень (те чи інше провадження в суді першої інстанції, виконав­че провадження) поза межами інстанційних періодів.

Як видно, цивільне судочинство — це перш за все асиметрична система різних судових проваджень. Така асиметричність судових проваджень цивільного судочинства означає реальну диференціацію судових процедур, тобто певну гнучкість цивільного судочинства, адаптовану до здійснення завдань цивільного судочинства, а самі су­дові провадження як структурні компоненти цивільного процесу мають системоутворюючий та субстанціальний характер. Не випадково в те­орії юридичного процесу звертається увага на концептуальність кате­горії «провадження цивільного процесу» і те, що судове провадження є базовою конструкцією юридичного процесу. В теоретичному плані юридичне провадження визначається як комплекс взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, які: 1) становлять певну су­купність процесуальних правовідносин, що відрізняється наочною характеристикою і зв’язаністю з відповідними матеріальними право­відносинами; 2) виникають у зв’язку з потребою встановлення, дове­дення, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних даних юри­дичної справи, яка розглядається; 3) обумовлюють необхідність за­кріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних резуль­татів у відповідних процесуальних актах — документах^[1].

Згідно зі ст. 15 ЦПК суди розглядають справи відповідно до цивіль­ної юрисдикції в порядку позовного, наказного та окремого проваджен- ня^[2]. Позовне, наказне та окреме провадження, як провадження в суді першої інстанції, становлять основу цивільного процесу не лише в межах першого інстанційного циклу, а й процесу в цілому.

Стаття 15 ЦПК до позовного провадження відносить справи у спо­рах про право, які виникають із цивільних, житлових, сімейних, тру­дових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Наказне провадження цивільного судочинства є спрощеною процеду­рою розгляду лише певних категорій цивільних справ (ст. 96 ЦПК), яка має забезпечити прискорення цивільного судочинства, що не завжди можливо при розгалуженій системі формальних вимог і процедур по­зовного провадження. Щодо окремого провадження, то відповідно до ст. 234 ЦПК воно визначається як вид непозовного цивільного су­дочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про під­твердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвер­дження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

При наявності трьох проваджень цивільного судочинства в суді першої інстанції позовне провадження, хоча формально і є одним із структурних компонентів цивільного судочинства, на відміну від ін­ших, є фундаментальним провадженням, яке віддзеркалює сутність, власне, цивільного судочинства та правосуддя у цивільних справах. У позовному провадженні відбивається морфологічна структура ци­вільного судочинства в цілому як форми захисту та процесуальної форми, оскільки воно характеризує родову ознаку цивільного судочин­ства як процедури з розгляду спорів у сфері приватних правовідносин. Крім того, правила позовного провадження в юридико-технічному відношенні визначаються як загальні правила цивільного судочинства, які тією чи іншою мірою застосовуються при розгляді справ у різних провадженнях цивільного судочинства^[3]. Так, відповідно до ст. 97 ЦПК заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом. Стаття 98 ЦПК передбачає, що до неналежно оформленої заяви про видачу судового наказу застосовуються положення ст. 121 цього Ко­дексу тощо. Щодо справ окремого провадження, то відповідно до ст. 235 ЦПК ці справи розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо зма­гальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду справ окремого провадження встановлюються спеціальними правилами.

Слід наголосити, що в законодавстві закріплена конструкція позов­ного провадження як певної процедури розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право (ст. 15 ЦПК). Звідси позовне провадження визначається як врегульована нормами цивільного процесуального права діяльність суду з розгляду й вирішення спорів про права або охоронювані законом інтереси, що виникаюють з певних цивілістичних правовідносин, а знаковим для нього є: спір про право як предмет су­дового розгляду; специфічний об’єкт судового захисту — суб’єктивне право або охоронюваний законом інтерес; рівноправність суб’єктів спору й відсутність, як правило, між ними відносин влади та підпо­рядкування; здійснення процесуальної діяльності у позовному про­вадженні з метою розгляду та вирішення спору про право у спосіб, передбачений законом.

Позовному провадженню притаманна і позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яке підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб’єктивне право; наявність двох сторін із проти­лежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді^[4].

Самоцінність позовної форми захисту завдяки названим вище озна­кам виявляється також в її універсалізмі. У результаті своїх, так би мовити, генеративних властивостей вона використовується як інстру­мент захисту в різних галузях матеріального і процесуального права і тим самим набуває конститутивного значення для формування галу­зей процесуального права (господарського судочинства, адміністра­тивного судочинства, третейського судочинства).

Що стосується наказного провадження, то воно, як і позовне, є ав­тономною процедурою розгляду цивільних справ у суді першої інстан­ції. Воно переважно сконструйовано не тільки як альтернативне позов­ному провадженню, а як таке, що виключає можливість для заінтересо­ваних осіб звертатися до суду з позовом за вимогами, які розглядають­ся у наказному провадженні (ч. 3 ст. 118 ЦПК). Тому позовне та на­казне провадження цивільного судочинства мають взаємовиключний характер.

З теоретичної точки зору введення наказного провадження як само­стійного провадження цивільного судочинства і як альтернативного позовному провадженню концептуально мало б засновуватися на певній симетрії цих проваджень з точки зору їх функціональної спрямованості та рівноваги гарантій відповідно до завдань цивільного судочинства.

І тому функціональні неузгодженості позовного та наказного проваджень цивільного судочинства стали підставою для дискусії щодо правосудних засад наказного провадження та природи судового наказу як акта, який ухвалює суд при розгляді справ наказного провадження^[5]. Чинна кон­струкція наказного провадження, що побудована не на загальнодозвіль- ному регулюванні альтернативної позовному провадженню процедури, яка врівноважує позовне та наказне праводження, а на протиставленні та виключенні позовного провадження, не може вважатися формою здійснення правосуддя у цивільних справах^[6].

Щодо окремого провадження, то відповідно до ст. 234 ЦПК воно в самому законі визначається як вид непозовного цивільного судочин­ства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтверджен­ня наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження на­явності чи відсутності неоспорюваних прав (про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповно­літній особі повної цивільної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; вста­новлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі тощо).

Легальне визначення окремого провадження, хоча і є позитивним з точки зору законодавчих мотивів, але воно не вирішило питань щодо природи окремого провадження та його місця в системі цивільного процесу, співвідношення з позовним та наказним провадженнями. Однозначно можна підкреслити лише те, що ЦПК виділив окреме про­вадження у структурі цивільного процесу, поряд із позовним та на­казним провадженнями, і, крім того, загальним чином визначив пред­мет судової діяльності у даному провадженні, а також передбачив коло справ, які розглядаються в окремому провадженні.

У концептуально-теоретичному плані природно окреме проваджен­ня, як структурний компонент цивільного процесу, слід розглядати в контексті ст. 1 ЦПК, тобто завдань цивільного судочинства — спра­ведливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення ци­вільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюва­них прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридич­них осіб, інтересів держави та ст. 3 ЦПК, яка передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 1 ЦПК об’ єктами судового захисту виступають суб’єктивні права, свободи та інтереси. Ці об’єкти судового захисту як такі є у позовному та наказному провадженнях цивільного судочинства. У цьому зв’язку окреме провадження стає начебто безоб’єктним з точ­ки зору завдань цивільного судочинства та юрисдикційних повнова­жень суду як органу судової влади^[7]. Тут слушно виникає питання щодо узгодженості ст. 234 ЦПК також зі ст. 15 ЦПК, яка закріплює, що об’єктом судового захисту є права, свободи чи інтереси, що виникають із відповідних правовідносин, яка явно не враховує специфічний об’єкт судового захисту в окремому провадженні. Саме цей факт свідчить про глибоке концептуальне протиріччя щодо системи проваджень цивіль­ного судочинства в суді першої інстанції та можливості їх структурно- функціональної характеристики з точки зору завдань цивільного судо­чинства та правосуддя у цивільних справах. Очевидно, що законодавець не робить більш-менш чіткої диференціації самих цивільних справ за об’єктами судового захисту на рівні загальних норм, які визначають сферу судової влади у цивільному судочинстві і навіть уніфікує об’ єкти судового захисту, хоча і передбачає різні порядки захисту цих прав у межах проваджень цивільного судочинства.

Таким чином, ЦПК України закріплює специфічну конструкцію цивільного судочинства на рівні диференціації судових проваджень. Виходячи з наявної структури цивільного процесу та сутності прова­джень цивільного процесу в суді першої інстанції, можна виснувати, що правосуддя у цивільних справах втілюється в повному масштабі у позовному провадженні. У наказному та окремому провадженнях цивільного процесу правосуддя не здійснюється, виходячи з того, що незважаючи на так би мовити правосудні ознаки об’ єкта судової діяльності (суб’єктивні права і законні інтереси) наказного провадження, процесуальний порядок розгляду цих справ є суто документарним, не відбиває правосудні засади (принципи) цивільного судочинства. Окре­ме провадження, навпаки, з точки зору об’ єкта судового захисту (суб’єктивні права та юридичні інтереси) та предмета судової діяль­ності (відсутність спору про право) не містить правосудних ознак.

У світлі таких підходів очевидно, що сучасний цивільний процес, базуючись на позовному провадженні та його інститутах, все ж таки відбиває специфічний стиль національного цивільного процесу, який засновано на фундаментальному позовному провадженні, яке є формою здійснення судової влади і правосуддя у цивільних справах та інших судових провадженнях — наказному й окремому, які мають квазіпра- восудний характер.

Як відзначалося, судові провадження визначають предметну ха­рактеристику цивільного судочинства і за своїм складом та змістом характеризуються специфікою процесуальних правовідносин та їх елементів, специфікою процесуального доказування та процесуально- документального оформлення результатів розгляду справи і особливи­ми функціями актів судової влади. Що стосується процесуальних правовідносин, то вони виступають правовою формою процесуальних проваджень та виникають із приводу розгляду цивільної справи, пере­гляду та виконання судових рішень тощо. Суб’єктами цивільних про­цесуальних правовідносин є органи судової влади — суди та учасники цивільного процесу — позивач, відповідач, треті особи, свідки, екс­перти та ін. Головне, що слід підкреслити, цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, визначають їхні права і обов’язки відповідно до процесуальних функ­цій і тим самим гарантії справедливого судочинства. Що стосується процесуального доказування, то воно як елемент процесуального про­вадження спрямоване на визначення фактів, необхідних для розгляду цивільної справи, збір та дослідження доказів. Для кожного процесу­ального провадження є характерними своя специфіка доказування щодо предмета доказування, суб’єктів доказування, засобів доказування тощо. Врешті-решт у структурі судового процесуального провадження важливе місце мають процесуальні акти — документи, які закріплюють ті чи інші результати процесуальної даяльності учасників проваджен­ня (рішення, ухвали суду тощо), яким притаманна така унікальна властивість, як законна сила.

Отже, провадження цивільного процесу — специфічна конструкція, морфологічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предмет­ну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально- правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах — документах.

Традиційно цивільний процес характеризується у структурному плані не лише через судові провадження, а й через стадії цивільного судочинства, які відбивають логіко-часові (просторові) характеристи­ки судової діяльності і процесуальної діяльності всіх учасників цивіль­ного процесу.

У процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розу­міють сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямо­ваних на певну процесуальну мету (порушення справи, підготовка справи до судового розгляду та ін.).

При тому даються різні класифікації щодо складу стадій цивільно­го судочинства, які суттєво відрізняються одна від одної. Наприклад, пропонується виділяти такі стадії:

1)  подання заяви до суду (ст. 118 ЦПК), на якій можуть мати місце такі ускладнення:

-   залишення заяви без руху (ч. 2 ст. 121 ЦПК);

-   повернення заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК);

2)  відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК);

3)  провадження у справі до судового розгляду (гл. 3 ЦПК), яка по­діляється на дві підстадії:

-   попереднє судове засідання (ст. 130 ЦПК);

-   підготовка справи до судового розгляду (ч. 6 ст. 130 ЦПК);

4)  судовий розгляд (гл. 4 статті 157-196 ЦПК), який закінчується ухваленням судового рішення;

5)  звернення судового рішення до виконання^[8].

В іншому випадку виокремлюють такі стадії:

1) провадження в суді першої інстанції (від порушення справи до винесення рішення чи іншої заключної постанови);

2) провадження в суді другої інстанції (оскарження і перегляд рі­шень і ухвал, які не набрали законної сили, — апеляційне чи касацій­не провадження);

3) провадження з перегляду рішень, ухвал і постанов у порядку нагляду;

4)  провадження з перегляду рішень, ухвал і постанов за нововияв- леними обставинами;

5) виконавче провадження^[9].

Як видно, наведені точки зору, незважаючи на певну єдність родо­вих ознак у визначеннях процесуальних стадій, приводять до різних висновків щодо їх номінації. Якщо у першому випадку в цілому не заперечується не лише понятійна, а й фактична автономність стадій, то у другому — стадії ототожнюються з процесуальними проваджен­нями. Ці точки зору відбивають достатньо сталі погляди на поняття та структуру стадій цивільного процесу, які склалися у процесуальній теорії. Разом з тим очевидно, що теоретична та практична суть стадій­ності цивільного судочинства розуміються по-різному і головне, що слід підкреслити, науковці в основному змішують стадії з проваджен­нями цивільного судочинства. У структурі цивільного судочинства, як комплексної системи, правадження цивільного судочинства та стадії мають самостійне значення і їх не можна ототожнювати.

Стадійність юридичного процесу в цілому і цивільного судочинства зокрема слід розглядати з позицій загальнологічної характеритики здійснення процесуальних дій та з позиції функціональних проявів всієї процесуальної діяльності. У першому випадку, виходячи із того, що цивільне судочинство — це процедура розгляду і вирішення ци­вільної справи (юридичної справи), а також система операцій з нор­мами права, скерована на застосування норм матеріального та про­цесуального права (правозастосування), слід виділяти логічні стадії правозастосування, які відбивають логічну послідовність юридичних операцій при застосуванні правових норм. У другому випадку, вихо­дячи з того, що цивільне судочинство — система процесуальних дій суду та учасників цивільного судочинства, яка не зводиться до простої сукупності їх одноактних дій, слід виділяти стадії функціонального характеру, які відбивають просторові характеристики, алгоритм про­цесуальних дій суду чи учасників цивільного судочинства в межах певного часового періоду^[10].

У цьому зв’язку привертають увагу судження Ю. К. Осипова з при­воду структури стадій цивільного судочинства. Він зауважив, що за­стосування норм цивільного процесуального права, як і норм будь-якої галузі права, з точки зору внутрішньої логіки цієї діяльності, включає три основні елементи правозастосування: встановлення фактичних обставин конкретної процесуальної ситуації, що дає можливість за­стосувати ту чи іншу норму цивільного процесуального права; вибір і аналіз норми права, що підлягає застосуванню; владне вирішення процесуального питання, застосування відповідної норми права та ухвалення судового акта. При цьому будь-який правозастосовний акт передбачає існування принаймні трьох стадій: порушення діяльності із застосування права; підготовка; здійснення правозастосовного акта (дії). У своїй сукупності вони утворюють правозастосовний цикл. Най­частіше цивільна справа охоплює кілька правозастосовних циклів, які мають різні процесуальні цілі: розглянути справу по суті, перевірити правосудність судового рішення тощо, тобто на прийняття різнохарак­терних правозастосовних актів (рішення суду першої інстанції, апеля­ційна ухвала, касаційна ухвала і т. ін.), але таких, які скеровані на виконання загальних завдань цивільного судочинства. У кінцевому підсумку автор доходить висновку, що провадження цивільного судо­чинства становлять самостійні правозастосовні цикли, а стадії засто­сування норм процесуального права — етапи правозастосовної діяль­ності в межах відповідного правозастосовного циклу, відокремлені у часі, й послідовності його частини^[11]. У такому аспекті, як видно, правозастосовні цикли є не що інше, як процесуальні провадження цивільного судочинства, а процесуальні стадії — складові процесуаль­них проваджень.

Співзвучні судження висловлені Т. Сахновою, яка стадію цивіль­ного процесу визначає як частину процесу, яка призначена для вирі­шення самостійного процесуального завдання на певному етапі його розвитку. Стадія судочинства являє собою систему процесуальних дій, яка характеризується відносною відокремленістю і закінченістю право­вого регулювання, самостійністю предмета правового регулювання. Стадійність руху цивільного процесу визначена законодавчо, і цей по­рядок переходу від однієї стадії до іншої не може бути порушений. Етапи розгляду цивільної справи авторкою також виділяються в межах існуючих проваджень цивільного процесу. За її твердженнями, про­вадження справи в суді першої інстанціїї включає такі стадії

-     порушення цивільної справи (гл. 12 ЦПК РФ);

-     підготовка справи до судового розгляду (гл. 14 ЦПК РФ);

-    судовий розгляд і винесення судового рішення чи інше закінчен­ня справи в суді першої інстанції (глави 15, 16, 18, 19 ЦПК РФ)^[12].

Як видно, Ю. К. Осипов номінував процесуальні стадії перш за все з точки зору логіки судового правозастосування, виділяючи стадії ло­гічного характеру, — встановлення фактичних обставин конкретної процесуальної ситуації, вибір і аналіз норми права, що підлягає за­стосуванню, вирішення судом питання матеріального або процесуаль­ного права, застосування відповідної норми права, ухвалення судово­го акта, а також з точки зору функцій процесуальної діяльності як комплексної системи процесуальних дій суду та учасників цивільного судочинства, виокремлюючи стадії функціонального характеру. Т. Сах- нова ж акцентувала увагу на стадіях функціонального характеру — по­рушенні цивільної справи; підготовці справи до судового розгляду; судовому розгляді й винесенні судового рішення чи іншому закінчен­ні справи в суді.

Представляється, що у структурі цивільного судочинства, оскільки цивільне судочинство є формою захисту суб’єктивних прав, свобод та інтересів, доречно виокремлювати і стадії логічного, і стадії функціо­нального характеру. Стадії логічного та функціонального характеру, по суті, характеризують цивільне судочинство з точки зору того, що цивільне судочинство як певна організаційно-правова форма здійснен­ня судової влади і правосуддя у цивільних справах розглядатиметься як різновид правозастосування, що здійснюється судом, та як проце­дура розгляду цивільної справи (процесуальна діяльність), що забез­печує систему процесуальних гарантій та право на справедливий су­довий розгляд. При цьому в теоретичному плані такий підхід ґрунту­ється на тому методологічному положенні, що в межах режиму судо­чинства і категорій науки цивільного процесуального права слід виді­ляти поняття правозастосування та правозастосовної діяльності, які не є тотожними ^[13].

Що стосується стадій логічного характеру, то вони складають ал­горитм судового правозастосування і становлять органічну єдність встановлення фактичних обставин цивільної справи, вибору й аналізу норм права, що підлягають застосуванню, ухвалення судового акта по застосуванню норм процесуального чи матеріального права. Що сто­сується стадій функціонального характеру, то вони можливі тільки в рамках конкретних проваджень цивільного судочинства і характери­зують алгоритми процесуальної діяльності не як одноактних дій суду чи окремого учасника цивільного судочинства, а як генералізовані сукупності їхніх процесуальних дій у комплекси, спрямовані на по­рушення цивільної справи, підготовку справи до судового розгляду, судовий розгляд і ухвалення судового рішення.

Понятійна та структурна автономність стадій функціонального характеру в системі цивільного судочинства, крім вказаних характе­ристик, дозволяє також визначати нормативні, гносеологічні та фак­тичні межі процесуальних стадій, що є важливим для конкретної ха­рактеристики процесуальних стадій цивільного судочинства. Така ін­терпретація стадій судочинства була дана В. С. Зеленецьким вже давно, але, незважаючи на принципову важливість, у літературі залишилась недооціненою^[14].

Нормативні межі процесуальної стадії передбачаються процесу­альним законодавством у спосіб визначення власне системи процесу­альних дій суду і учасників цивільного судочинства, які допустимі, та часових параметрів їх здійснення. Нормативні межі процесуальної стадії закладають умови їх процесуальної можливості та здійсненнос­ті з точки зору передбачених законом процесуальних наслідків. Нор­мативні межі процесуальних стадій закладають такий сутнісний чин­ник судочинства, як темпоральність, який, незважаючи на свої фор­мальні характеристики, опосередковано сприяє досягненню завдань судочинства щодо розгляду цивільної справи, остаточного її вирішен­ня і досягненню такої загальноправової цінності, як правова визначе­ність у застосуванні права. У цьому зв’язку саме і визначається зна­чущість такого інституту цивільного процесуального права, як інститут процесуальних строків і строків розгляду цивільних справ, який став у контексті ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ принциповим для оцінки ефективності судочинства з точки зору реалізації права на справедливий судовий розгляд і, зокрема, такої його складової, як права на розгляд справи у розумні строки^[15].

Гносеологічні межі процесуальних стадій визначаються тим, що, виходячи із змістовних ознак процесуальної діяльності, важливими для розгляду та вирішення цивільної справи є діяльність з доказування та оцінки доказів судом, розпорядчі дії сторін, які впливають на ре­зультати розгляду цивільної справи, відповідні ритуально-церемоніальні форми здійснення процесуальної діяльності тощо. У цьому відношен­ні цивільне судочинство — це система потоків процесуальної інфор­мації. Потоки процесуальної інформації, які й становлять основу перш за все юридико-фактологічного складу судової справи, мають свою конфігурацію залежно від проваджень цивільного судочинства і перед­усім проваджень, що мають вертикально інтегруючу природу. В цьо­му аспекті очевидним є те, що гносеологічні межі стадій цивільного судочинства визначаються функціями відповідних судів (суду першої інстанції, апеляційного суду тощо), процесуальними можливостями учасників цивільного судочинства щодо надання доказів, специфікою оцінки наявних доказів судом тощо.

Фактичні межі процесуальних стадій, на відміну від нормативних і гносеологічних, характеризуються тим, що у реальній практиці ци­вільного судочинства розгляд цивільної справи за формальним показ­ником темпоральності може і не відповідати вимогам процесуального законодавства щодо строків розгляду цивільних справ. Разом з тим з точки зору принципів справедливого судочинства очевидно, що це не може бути перешкодою для подальшого й остаточного розгляду цивільної справи, оскільки правосуддя має бути здійснено за будь-яких умов, а тому фактичні межі процесуальних стадій мають бути досяг­нуті, і з точки зору публічних, і з точки зору приватних інтересів пра­восуддя. На наш погляд, не випадково в результаті довготривалої практики Європейський суд з прав людини сформулював концепти права на справедливий судовий розгляд перш за все як право на розгляд справи в розумні строки.

Структурним компонентом цивільного судочинства, крім процесу­альних проваджень та стадій цивільного судочинства, є також проце­суальний правовий режим. Мінімальним рівнем достатності характе­ристики процесуального режиму є його інтерпретація як синтетичної конструкції, яка складається з принципів, що діють у сфері цивільного судочинства, засобів та способів їх реалізації, та реально існуючих процесуальних гарантій^[16].

Що стосується принципів цивільного судочинства, то вони є фун­даментальними началами цивільного судочинства та відбивають його спрямованість на захист прав, свобод та інтересів, соціальну цінність правосуддя. Враховуючи регуляторне значення принципів цивільного процесуального права, їх нормативний характер, вони є своєрідними нетиповими нормативними приписами і мають характер норм jus cogens, що мають вищу юридичну силу.

Особливо заслуговує на увагу те, що до складу принципів цивіль­ного судочинства належать загальновизнані норми і принципи між­народного права, а також конституційні принципи правосуддя. Це свідчить про високий рівень правової регламентації фундаментальних засад публічної функції судової влади та фундаментальності самого права на суд як права людини і громадянина^[17].

^[1] Теория юридического процесса [Текст] / под общ. ред. В. М. Горшенева. - Харь- ков : Вища школа, 1985. - С. 71-91.

^[2] Наявність різних структурних компонентів цивільного судочинства має свою іс­торію та певні підстави (див.: Комаров, В. В. Окреме провадження [Текст] / В. В. Кома­ров, Г. О. Світлична, І. В. Удальцова. - Х. : Право, 20П. - С. 13-21).

^[3] Про проблему диференціації судових процедур та субстанціальність судових проваджень див.: Комаров, В. В. Гражданский процесс в глобальном контексте [Текст] / В. В. Комаров // Юрид. наука и образование. Вьт. 2. - 2009. - С. 113-118.

^[4] Див.: Добровольский, А. А. Основньїе проблеми исковой формьі защитьі пра­ва [Текст] / А. А. Добровольский, С. А. Иванова. - М. : Изд-во Моск. гос. ун-та, 1979. - С. 24.

40

^[5] Проблеми теорії та практики цивільного судочинства [Текст] : монографія / В. В. Комаров, В. І. Тертишніков, В. В. Баранкова та ін. ; за заг. ред. проф. В. В. Кома­рова. - Х. : Харків юрид., 2008. - С. 289.

^[6] Див. главу ХХУШ цього підручника.

^[7] Див.: Комаров, В. В. Окреме провадження [Текст] : монографія / В. В. Комаров, Г. О. Світлична, І. В. Удальцова ; за ред. В. В. Комарова. - Х. : Право, 2011 - С. 25.

^[8] Цивільний процес України: академічний курс [Текст] : [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] ; [за ред. С. Я. Фурси]. - К. : Вид. Фурса С. Я. ; КНТ, 2009. - С. 58.

^[9] Гражданское процессуальное право [Текст] : учебник / С. А. Алехина, В. В. Бла- жеев и др. ; под ред. М. С. Шакарян. - М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. - С. 24.

^[10] Теория юридического процесса [Текст] / под ред. проф. В. М. Горшенева. - Харь- ков : Вища школа, 1985. - С. 127-130.

^[11] Осипов, Ю. К. елементы и стадии применения норм советского гражданского процесуального права. Проблеми применении норм гражданского процесуального права [Текст] / Ю. К. Осипов // Науч. тр. Свердл. юрид. ин-та. Вьіп. 48. - Свердловск,

1978. - С. 42-44.

^[12] Сахнова, Т. В. Курс гражданского процесса: теоретические начала и основньїе институтьі [Текст] / Т. В. Сахнова. - М. : Волтерс Клувер, 2008. - С. 64.

^[13] Див.: Васильев, А. М. О правоприменении и процессуальном праве [Текст] /А. М. Васильев // Тр. ВЮЗИ. Проблеми соотношения материального и процесуаль­ного права. - М.,1980. - С. 4-14.

^[14] Зеленецкий, В. С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголов- ном процессе [Текст] / В. С. Зеленецкий. - Харьков : Вища школа, 1979. - С. 38.

^[15] Див. главу XVIII цього підручника.

^[16] Див.: Теория юридического процесса [Текст] / под ред. проф. В. М. Горшенева. - Харьков : Вища школа, 1985. - С. 151.

^[17] Див. глави IV-VII цього підручника.