20.3. Оскарження рішень суду органами ДПСУ та порушення процедури банкрутства органами ДПСУ

Право податкових органів на звернення зі скаргами на рішення (ухвали) суду, прийнятих не на користь органу ДПС, в апеляційному порядку визначено Кодексом адміністративного судочинства, ГПКУ, ЦПКУ.

Відповідно до глави 1 розділу V ЦПКУ орган ДПС, виступаючи стороною у справі, має право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково з дотриманням відповідного строку.

Право на звернення з апеляційною скаргою на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили, передбачено ст. 91 ГПКУ з дотриманням відповідного строку.

Апеляційна скарга подається в письмовій формі, підписується керівником органу ДПСУ (або його заступником), який її подає.

Орган ДПС, який подав апеляційну скаргу, має право:

• відмовитися від неї повністю або частково протягом усього часу розгляду справи;

• відкликати її до початку розгляду справи в апеляційному суді.

Право податкових органів на звернення зі скаргою у касаційному порядку визначено розділом IV ЦПК України (глава 41) та розділами ХП-1, ХП-2 ГПКУ.

Відповідно до глави 2 розділу V ЦПКУ орган ДПС, будучи стороною у справі, має право оскаржити у касаційному порядку рішення (ухвалу), постановлене судом першої інстанції, лише у зв'язку з порушенням матеріального чи процесуального права, а також ухвалу та рішення (будь-які) суду апеляційної інстанції до ВСУ; на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного господарського суду — до Вищого господарського суду України, що зазначено уст. 107, 108 ГПКУ.

Постанова ВГСУ, прийнята за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, або постанова апеляційного господарського суду, може бути оскаржена органами ДПС, якщо вони виступають стороною у справі, відповідно до ст. 111-14 ГПКУ, до ВСУ. Касаційна скарга подається до ВГСУ через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову, протягом одного місяця з дня набрання рішенням або постановою законної сили. Місцевий чи апеляційний суд, що прийняв оскаржуване рішення або постанову, зобов'язаний надіслати скаргу разом зі справою до ВГСУ у п'ятиденний строк з дня її надходження. Касаційна скарга на постанову ВГСУ може бути подана до ВСУ не пізніше одного місяця з дня її прийняття, а саме:

1) з мотивів застосування ВГСУ закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України;

2) у разі їх невідповідності рішенням ВСУ або Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права;

3) у зв'язку з виявленням різного застосування ВГСУ одного й того самого положення закону чи іншого нормативного правого акта в аналогічних справах;

4) на підставі визнання їх міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання держави.

За ЦПКУ, орган ДПСУ може подати касаційну скаргу до ВСУ протягом трьох місяців із дня проголошення ухвали чи рішення суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошення ухвали чи рішення суду першої інстанції.

Порушення процедури банкрутства органами ДПСУ. Однією з функцій державних податкових органів, які вони виконують при здійсненні контролю за правильністю обчислення і сплатою податків й інших платежів до бюджету та внесків до державних цільових фондів, відповідно до Закону "Про Державну податкову службу в Україні", є подання позовів про утримання заборгованості перед бюджетами й державними цільовими фондами за рахунок активів платників податків.

Якщо боржник неспроможний (у зв'язку з недостатністю активів у ліквідній формі) своєчасно розрахуватися перед бюджетами і державними цільовими фондами, то державні податкові органи можуть звернутися до суду з заявою про порушення справи про банкрутство такого боржника та утримання з нього податкової заборгованості відповідно до умов, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р. № 784-15.

Заяви податкових органів про порушення справи про банкрутство мають відповідати всім вимогам, встановленим Законом "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до заяв кредиторів.

У випадку, коли боржник не має коштів і немає інших джерел погашення недоїмки, крім звернення утримання заборгованості за рахунок його активів, начальник або заступник начальника ДПА (ДШ) дає вказівки керівникам підрозділів організації справляння податків і служби правового забезпечення про підготовку заяви до суду про порушення справи про банкрутство.

Оголошення про порушення справи про банкрутство податкові органи подають за власний рахунок. А служба правового забезпечення перевіряє наявність належно оформлених матеріалів і висновків, необхідних для підготовки позову про утримання заборгованості за рахунок активів боржника, та подає заяву до суду.

20.4. Визнання недійсними договорів органами ДПСУ

Відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України "Про ДПСУ для виконання покладених на органи Державної податкової служби завдань і функцій вони мають право подавати до судів (господарських судів) позови до підприємств, установ, організацій і громадян про визнання договорів недійсними та утримання в дохід держави коштів, одержаних за такими договорами, а в інших випадках — коштів, отриманих без установлених законом підстав.

Основними законодавчими та нормативними актами, які регулюють питання про визнання податковими органами договорів недійсними і утримання в дохід держави коштів, одержаних за такими договорами, є:

1) ЦКУ; ГКУ; ГПКУ; Закон України "Про ДПСУ";

2) рекомендації щодо визнання майнових договорів суб'єктів підприємницької діяльності недійсними й утримання в дохід держави коштів, отриманих за такими договорами, а в інших випадках — коштів, одержаних без установлених законом підстав — наказ ДПА України;

3) постанова Пленуму ВСУ "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1998 р. .№ 3;

4) роз'яснення ВАСУ 'Tipo деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. № 02-5/111;

5) лист ВАСУ "Про практику вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням пункту 11 статті 10 ЗУ "Про Державну податкову службу в Україні" від 19 січня 1996 р. № 01-8/18;

6) лист ВАСУ "Про практику вирішення окремих категорій спорів" від 22 вересня 2000 р. № 01-8/516 та ін.

Вичерпний перелік підстав для визнання договорів недійсними і можливих наслідків установлено в ст. 16 глави ЦКУ та ст. 207—208 ГКУ.

Узагальнення судової практики щодо застосування ст. 48, 49, 57 і 58 Цивільного кодексу України 1963 р. (далі — ЦКУ-63) у 2001—2002 рр. зі стягнення коштів, отриманих без достатніх підстав за позовами податкової служби відбулося в Аналітичних матеріалах з питань вивчення практики вирішення господарськими судами спорів, пов'язаних з визнанням договорів недійсними й утриманням коштів, отриманих без належних підстав, за позовами органів Державної податкової служби, які були оприлюднені на науково-консультаційній раді при ВГСУ 21 червня 2004 р.

Узагальнимо судову практику.

1. Ст. 49 ЦКУ-63 (недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства) найчастіше застосовувалася в ситуації, коли одна зі сторін договору має намір ухиляння від сплати податків. Наявність подібного наміру підтверджується реєстрацією фіктивних підприємств на підставі загубленого паспорта, документів померлих або підставних (в оригіналі — "третіх") осіб, несплатою податків у бюджет, неподанням звітності чи представленням свідомо помилкової звітності і т. ін. У таких фірм нерідко визнаються недійсними установчі документи.

Подібна методика боротьби з фіктивними фірмами викладалася в роз'ясненні ВАСУ "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 зі змінами і "Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів Державної податкової служби" від 12 травня 1995 р. № 02-5/451 зі змінами.

(На нашу думку, підхід ВГСУ і ДПАУ є неправильним: визнання угод із фіктивними підприємствами як спосіб ухиляння від сплати податків використовують саме нормальні підприємства. Фіктивні підприємства є лише пособниками в цьому (ухилянні). Тому для того, щоб суд визнав угоду недійсною на підставі ст. 49 ЦКУ-63, податківцям потрібно довести намір саме нормального підприємства на "ухиляння" від сплати податків. Звичайно, цього ніхто не робить.

Крім того, відомо, що ухиляння від сплати податків є злочином (ст. 212 ККУ). Факт його здійснення має бути встановлений обвинувальним вироком суду, що набув законної сили. На нашу думку, до набуття сили таким вироком, з огляду на конституційний принцип презумпції невинуватості, господарський суд не може встановити, чи є намір, спрямований на ухиляння від сплати податків. Проте, як видно з Аналітичних матеріалів, практика йде простішим і менш законним шляхом.)

2. Найбільш частою причиною визнання угод недійсними на підставі ст. 48 ЦКУ-63 (недійсність угоди, яка не відповідає вимогам закону) як таких, що порушують вимоги закону, була відсутність ліцензії при укладенні договору, виконання якого вимагає її одержання.

(На наш погляд, застосування ст. 48 у цьому випадку є правильним і обґрунтованим. Хоча в цьому випадку є чимало суперечностей у рішеннях судів. Наприклад, у листі ВАСУ від 15 травня 1997 р. № 01-8/167 (зі змінами, внесеними інформаційним листом ВГСУ від 19 травня 2003 р. № 01-8/537) стверджується, що безліцензійний договір варто визнавати недійсним на підставі ст. 49 ЦКУ-63.

Ситуація з ліцензіями ще більш ускладнюється, якщо врахувати, що в листі ВАСУ від 24 січня 1997 р. № 01-8/23 судам пропонується за безліцензійної угоди замість ст. 48 і 49 застосовувати санкцію у вигляді вилучення засобів як отриманих без достатніх підстав.)

3. Ст. 50 (недійсність угоди юридичної особи, що суперечить її цілям); СТ.-57 (недійсність угоди, укладеної внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин); ст. 58 (недійсність удаваної угоди) ЦКУ-63 не користувалися популярністю в податкової служби (Аналітичні матеріали).

Потрібно зазначити, що статтям "старого" ЦКУ-63 відповідають положення "нового" ЦКУ і ГКУ.

Так, угода, укладена після 1 січня 2004 р. без ліцензії, буде визнаватися недійсною на підставі ст. 227 ЦКУ; угода, укладена під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини — на підставі ст. 230—233 ЦКУ; фіктивна угода на підставі ст. 234 ЦКУ, удавана — на підставі ст. 235 ЦКУ. От. 48 і 49 ЦКУ-63 замінила ст. 207 ГКУ.