§ 4. Визначення, склад та використання земель рекреаційного призначення

Землі рекреаційного призначення — одна з категорій, що входить до складу земель України (п. «г» ст. 19 ЗК). Вони мо­жуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Юридичними ознаками земель рекреаційного призначен­ня може бути:

1.      можливість використання їх для організації масового організованого відпочинку населення у зв'язку з наявною су­купністю на них природних, природно-соціальних умов та природно-антропогенних комплексів;

2.      підтвердження в порядку, передбаченому законодав­ством, якостей земельних ділянок суші та водного простору, які сприяють фізіологічному, психологічному, генетичному та духовному оздоровленню людей;

3.       встановлення порядку користування такими землями для масового довгострокового та короткострокового відпо­чинку населення, обліку, моніторингу;

4.      оголошення у встановленому порядку меж, розмірів зе­мельних ділянок суші та водного простору рекреаційного призначення.

Наявність цих ознак дає підставу для визнання відповід­них територій землями рекреаційного призначення. Вирі­шальним фактором віднесення ділянок суші та водного прос­тору до зазначених земель є можливість їхнього цільового ви­користання для організації масового відпочинку населення.

Порядок визнання територій рекреаційними зонами на землях рекреаційного призначення залежить від їх місцезна­ходження та виду природних об'єктів на них.

Місця користування водами з рекреаційною та спортив­ною метою встановлюються відповідними радами у порядку, передбаченому водним законодавством (ст. 64 Водного ко­дексу України). Визначення земель рекреаційного призна­чення на землях лісового фонду регулюється відповідними нормами лісового законодавства (статті 9, 36, 37, 40, 75, 78 Лісового кодексу України). Спеціальний порядок створення встановлено для рекреаційних зон у складі земель природно-заповідного фонду України (статті 18—24 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). Режим викорис­тання цих земель визначається Верховною Радою Автоном­ної Республіки Крим, а також місцевими органами влади та місцевого самоврядування (ч. З ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»].

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших насе­лених пунктів, навчально-туристських та екологічних сте­жок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територія­ми будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної куль­тури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціо­нарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будин­ків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також зе­мельні ділянки, надані для дачного будівництва та споруд­ження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Землі рекреаційного призначення за своїм складом поділя­ються на: а) призначені для короткочасного та б) довгочасного відпочинку населення. Рекреаційні землі (зони) для короткочас­ного відпочинку визначаються на землях населених пунктів, приміських, міських лісів, населених зон, лісопарків, ботанічних, дендрологічних, зоологічних садів, національних природних парків, які є легкодоступними для населення. Рекреаційні землі (зони) для довгочасного відпочинку організуються за межами на­селених пунктів на значній відстані. На цих землях дозволяється розміщувати соціально-культурні, туристичні, лікувально-оздо­ровчі та інші заклади та об'єкти рекреаційного призначення.

Залежно від розташування можна виділити три види земель рекреаційного призначення: а) землі, на яких розташовані зони оздоровчого відпочинку в межах населених пунктів; б) землі при­міських та зелених зон; в) землі, на яких розташовані зони оздо­ровчого відпочинку населення за межами населених пунктів.

Визначення земель рекреаційного призначення для ці­лей, передбачених у ст. 51 ЗК України, а також для споруд­ження інших об'єктів стаціонарної рекреації відбувається згідно з законами України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р.¹ та «Про планування і забудову терито­рій» від 20 квітня 2000 р.².

Порядок надання у користування або власність земель рекреаційного призначення для дачного будівництва і спо­рудження інших об'єктів стаціонарної рекреації відбувається на загальних умовах, передбачених ст. 116 ЗК України.

Право державної, комунальної та приватної власності на зем­лі рекреаційного призначення набувається та реалізується різ­ними суб'єктами на основі Конституції, інших законів у порядку, передбаченому ЗК України (статті 78—91, 116—129, 131, 132).

Право користування землями рекреаційного призначен­ня здійснюється у двох формах — загального і спеціального користування. Загальне користування здійснюють громадя­ни у порядку, передбаченому законодавством і визначеному місцевими радами. Це користування парками, скверами, бульварами і таке інше в населених пунктах; користування водами в оздоровчих цілях у місцях, що створюються радами згідно зі статті 64 Водного кодексу України; користування сприятливим кліматом. Спеціальне користування землями рекреаційного призначення здійснюють громадяни та суб'єкти підприємницької діяльності на підставі рішень міс­цевих органів влади та самоврядування з метою організації рекреаційної та пов'язаної з нею іншої діяльності.

Для забезпечення раціонального використання і охорони земель рекреаційних зон на їх територіях визначають різні функціональні зони: а) особливо охоронювана; б) пізнаваль­на; в) короткочасного відпочинку; г) обслуговування відвіду­вачів; д) господарського призначення.

Основні права та обов'язки користувачів землями рекреа­ційного призначення передбачені Конституцією України (статті 13, 14, 22, 26, 41, 50, 66), Земельним кодексом Украї­ни (статті 95—97), Законом України «Про туризм» від 15 ве­ресня 1995 р. (статті 21, 22) та іншим законодавством.

Деякі особливості використання земель рекреаційного призначення передбачає Лісовий кодекс України. Рекреаційна функція лісу визначається як неодмінна умова відновлення сил і здоров'я людини, підвищення трудового потенціалу суспіль­ства. Самостійними видами є використання лісу та земельних ділянок лісового фонду з рекреаційною, культурно-оздоровчою, спортивною та туристичною метою. Порядок користування зе­мельними ділянками лісового фонду в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях встановлює Ка­бінет Міністрів України (ч. 2 ст. 75 Лісового кодексу).

Деякі особливості має використання земель рекреаційного призначення, розташованих на землях природно-заповідного фонду. Так, землі рекреаційних зон регіональних ландшафт­них парків, ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків можуть використовуватися як на праві користування (у тому числі і оренди), так і на праві власності залежно від фор­ми власності самих об'єктів природно-заповідного фонду.

 

§ 5. Склад то використання земель історико-культурного призначення

Землі історико-культурного призначення — одна з катего­рій, що входить до складу земель України (п. «д» ст. 19 ЗК). До зе­мель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні цивільні та вій­ськові кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними по­діями; б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скуль­птури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, за­лишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, діля­нок історичного культурного шару укріплень, виробництв, ка­налів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зод­чества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Статус та правовий режим цих земель визначається Зе­мельним кодексом України, законами України «Про природ­но-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р. (ст. 7) та «Про охо­рону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.

Земельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних та інших охоронюваних об'єктів на­лежать до земель історико-культурного призначення і вклю­чаються до державних земельних кадастрів, планів землеко­ристування, проектів землеустрою, іншої проектно-плану­вальної документації (ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Об'єкти історико-культурного призначення незалежно від форм власності відповідно до їх антропологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи худож­ньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категорі­ями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Після занесення до реєстру на об'єкт куль­турної спадщини та всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.

Землі історико-культурного призначення можуть перебу­вати у державній, комунальній та приватній власності. При цьому Закон України «Про охорону культурної спадщини» пе­редбачає особливості здійснення права власності на такі землі залежно від об'єктів культурної спадщини, що визнані пам'ятками. Так, усі пам'ятки археології як на поверхні, так і під водою незалежно від форм власності на землю чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.

Порядок використання земель історико-культурного при­значення визначається ЗК України (статті 20, 92—97, 116— 126, 150 та ін.), Законом України «Про охорону культурної спадщини» (статті 24—26, 34—37), постановами Кабінету Мі­ністрів України та органів місцевої влади і самоврядування.

Землі історико-культурного призначення віднесено до особливо цінних земель України, вилучення яких для інших цілей не допускається, за винятком випадків, визначених ч. 2 ст. 150 ЗК України.

Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших зем­ляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологіч­ній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населе­них місць, а також дослідження решток життєдіяльності лю­дини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здій­снюються за дозволом центрального органу виконавчої вла­ди у сфері охорони культурної спадщини¹.

Об'єкти культурної спадщини на території України охоро­няються державою згідно зі статтями 22—37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. Усі власники пам'яток чи їх частин або уповноважені ними орга­ни, незалежно від форм власності на ці пам'ятки і земельні ді­лянки, що обслуговують їх, зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Цей договір встановлює режим використання та охорони пам'ятки культурної спадщини.

Порядок укладення таких договорів та їх типові форми затверджує Кабінет Міністрів України¹. Відсутність охорон­ного договору не звільняє особу від обов'язків, що виплива­ють із Закону України «Про охорону культурної спадщини».