§ 3. Суб'єкти права сільськогосподарського землекористування та загальна характеристика їх правового статусу

Поняття та особливості правового режиму земель сіль­ськогосподарського призначення зумовлюють спеціальний суб'єктний склад цього виду землекористування.

Суб'єктами права сільськогосподарського землекористуван­ня є лише ті особи, які мають спеціальну, тобто земельну право­здатність; вона виникає на підставі земельного законодавства.

Для земель сільськогосподарського призначення земель­на, а не цивільна правоздатність особливо наочна. Так, якщо відведенням земельної ділянки під будівництво (землі житло­вої і громадської забудови) по-суті обмежуються подальші зе­мельні відносини, то для сільськогосподарських суб'єктів це є лише правовстановлюючим фактом для подальшого їх функ­ціонування у процесі використання цих земель. Останнє особливо повно проявляється у системі земельних прав влас­ників земельних ділянок, а також орендарів.

Загальна земельна правоздатність притаманна всім гро­мадянам та юридичним особам. Але, це лише можливість бу­ти суб'єктами конкретного права землекористування. Його ж реалізація певною особою можлива лише внаслідок здійснен­ня конкретних правових умов. У такий спосіб виникає суб'єк­тивне право сільськогосподарського землекористування.

Коло спеціальних суб'єктів, які мають земельну право­здатність стосовно земель сільськогосподарського призна­чення відносно обмежено. Такими є лише ті особи, як фізич­ні, так і юридичні, які у встановленому порядку одержали конкретну земельну ділянку на праві власності або на праві користування (оренди). У зв'язку з цим вони набувають спе­ціального земельно-правового статусу, тобто стають носіями певних земельних прав та обов'язків.

Конкретна земельна дієздатність у суб'єктів земельних від­носин стосовно земель сільськогосподарського призначення визначена певними чіткими правовими умовами як для фі­зичних, так і для юридичних осіб. Вона в основному закріпле­на Земельним кодексом України, а також спеціальним зако­нодавством. Крім права на одержання земельної ділянки, цим законодавством передбачається можливість займатися пра­цею на землі, сільськогосподарським виробництвом.

Провідне місце серед суб'єктів сільськогосподарського землекористування посідають громадяни України. Здебіль­шого це селяни. Вони можуть реалізувати свою земельну правоздатність як індивідуально, так і за допомогою певних групових (колективних) організаційно-правових форм.

Громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування (пере-

важно на засадах оренди) також для ведення особистого се­лянського господарства, садівництва, городництва, сіноко­сіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва (п. З «а» ст. 22 ЗК).

Серед товарних форм ведення сільськогосподарського ви­робництва нині найпоширенішими є фермерські господарс­тва та сільськогосподарські кооперативи. Значною мірою це зумовлено наявністю спеціальних законів, які регламенту­ють їх правовий статус.

На практиці як землекористувачі існують також аграрні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідаль­ністю, агрофірми тощо.

Суб'єктами сільськогосподарського замлекористування можуть бути: сільськогосподарські підприємства; сільсько­господарські науково-дослідні установи та навчальні закла­ди; сільськогосподарські професійно-технічні училища та загальноосвітні школи, а також несільськогосподарські під­приємства, установи та організації; релігійні організації та об'єднання громадян.

Суб'єкти сільськогосподарського землекористування (особ­ливо його великих організаційних форм) повинні, як правило, відповідати певним вимогам щодо освіти, досвіду роботи в сільському господарстві, здатності вести господарство тощо.

Земельний кодекс України 2001 р. передбачив також при­ватизацію земель державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК). їх працівникам при приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій безоплатно передаються земельні ділянки з визначенням кожному певної земельної частки (паю) у натурі (на місцевос­ті). Це стосується також пенсіонерів (колишніх працівників цих підприємств, установ, організацій).

Не можуть бути суб'єктами права власності на землі сіль­ськогосподарського призначення іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні дер­жави (п. 4 ст. 22 ЗК). Виняток із цього загального правила встановлено лише стосовно спадкування цих земель інозем­ними громадянами, а також особами без громадянства. Про­те, на підставі п. 4 ст. 81 ЗК України такі землі протягом року підлягають відчуженню. Таку саму норму встановлено і для іноземних юридичних осіб (п. З ст. 82 ЗК). Цим підкреслюється особлива національна цінність цих земель, їх провідна роль для забезпечення земельних інтересів громадян Украї­ни та інших українських землекористувачів.

Особливості правового статусу суб'єктів сільськогосподар­ського землекористування позначаються на системі їх прав та обов’язків.

Селяни як громадяни України володіють усім комплексом прав і свобод, які закріплено в Конституції України. Проте, ті з них  що стосуються земельних прав, проходять спеціаліза­цію у земельному законодавстві. В першу чергу це робиться в Земельному кодексі України, а також у законодавчих актах, присвячених різним аграрним суб'єктам.

Земельний кодекс України 2001 р. закріпив загальні права власників земельних ділянок (ст. 90) та їх загальні обов'язки. Зокрема, всі власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку¹, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно госпо­дарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сіль­ськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогос­подарську продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкоду­вання збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджу­вав жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Як бачимо, ці права власників земельних ділянок врахову­ють можливість вільно володіти, користуватися і розпоряд­жалися своїми земельними ділянками, а також посівами і на­садженнями на них, виробленою продукцією. Крім того, вони можуть, за певних умов, використовувати і певні інші природні ресурси, які є на їх ділянках. Третя група прав цих влас­ників зосереджена у сфері організації господарської діяль­ності на власних земельних ділянках.

Нарешті, всім земельним власникам належить право від­шкодування завданих збитків. Відповідно до ст. 156 ЗК Укра­їни збитки відшкодовуються внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, тимчасового їх зайняття для ін­ших видів використання, встановлення обмежень щодо них, погіршення якості ґрунтового покриву цих угідь, приведення їх у непридатний для використання стан та неодержання до­ходів за час тимчасового їх невикористання. Як бачимо, під­ставами для відшкодування збитків можуть бути як право­мірні дії, так і правопорушення. Встановлено порядок від­шкодування цих збитків.

Слід зазначити, що ЗК України дав неповний перелік прав власників земельних ділянок. Крім прав, перелічених у ст. 90, до неї можна включити ще й такі їх права, як право проведен­ня меліоративних робіт, дарувати земельну ділянку, обміню­вати земельну ділянку, право сервітуту.

Загальні права для всіх власників земельних ділянок спе­ціалізуються залежно від конкретного виду землекористу­вання (фермерського, кооперативного, особистого селян­ського тощо).

Загальні для всіх власників земельних ділянок обов'язки встановлено в ст. 91 ЗК України. Зокрема, вони зобов'язані: а) забезпечувати використання земельних ділянок за цільо­вим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земель­них ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості земель; д) своє­часно надавати відповідним органам виконавчої влади та ор­ганам місцевого самоврядування дані про стан і використан­ня земель та інших природних ресурсів у порядку, встановле­ному законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиеро­зійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Як бачимо, законодавчий перелік обов'язків власників зе­мельних ділянок є значно ширшим, ніж їх прав, що само по собі не відповідає правилу їх кореспондування. Крім того, ст. 91 ЗК України дає право законом встановлювати й інші їх обов'язки, чого не зазначено щодо прав власників земельних ділянок. Нарешті, з системи їх обов'язків випав головний з них — раціонально використовувати землі сільськогосподар­ського призначення.

До позитивних рис регламентації системи обов'язків слід віднести включення до неї низки важливих екологічних ви­мог, а також правил стосовно добросусідства, сервітутів, охо­ронних зон, які є новелами ЗК України 2001 р.

На відміну від прав власників земельних ділянок, їх обов'язки, як правило, не підлягають подальшій спеціалізації у поточному законодавстві.

Права та обов'язки користувачів земельних ділянок регу­люються статтями 95 та 96 ЗК України та є аналогічними до прав та обов'язків власників земельних ділянок. Правомір­ний виняток становить лише право власників продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Видається доцільним доповнити Земельний кодекс Украї­ни правом та обов'язком (для тих суб'єктів, яким землі нада­ються для ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва) використовувати земельні ділянки відповідно до ви­мог і правил товарного сільськогосподарського виробництва.