§ 2. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

Поняття правового режиму не є достатньо усталеним як у загальній теорії права, так і (особливо) в галузевих науках. Здебільшого обгрунтовано йдеться про функціональні харак­теристики права, особливості порядку та механізму правового регулювання. Істотно, що ці ознаки переважно спрямовані на об'єкт правових відносин, але водночас вони мають бути засобами забезпечення прав та інтересів суб'єктів права.

Видається, що для розуміння змісту правового режиму важливий не особливий порядок правового регулювання, а його наслідок. Тому, якщо йдеться про земельний правовий режим, то це — наслідок правового регулювання суспільних земельних відносин на основі врахування природних і соці­альних особливостей земель (як їх об'єкта), що забезпечує ін­тереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок вико­ристання цих земель. Це сукупність правових норм, які вста­новили певний порядок землекористування різних видів.

Сільськогосподарське землекористування — найбільш специфічний вид землекористування. Це зумовлено двома головними факторами — природними особливостями земель сільськогосподарського призначення закріплюється та їх важливим соціальним призначенням. У зв'язку з цим право­вий регулятивний вплив на землі сільськогосподарського призначення закріплюється у таких положеннях, що харак­теризують особливості їх правового режиму.

1.  Центральне місце земель сільськогосподарського приз­начення у складі земель України. Це положення випливає з конституційного закріплення цих земель як основного націо­нального багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Воно зумовлене таким принципом земельного за­конодавства, як поєднання особливостей використання зе­мель як природного ресурсу і основного засобу виробництва.

Землі сільськогосподарського призначення посідають перше місце при класифікації земель на категорії (ст. 19 ЗК України). Щодо цієї категорії земель найповніше реалізують­ся вимоги радикального реформування земельних відносин та виникнення відносин приватної власності на землі.

2.  Пріоритетність земель сільськогосподарського призна­чення. Цей принцип закріплений у ст. 23 ЗК України. Його го­ловним змістом є норма про те, що «землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарського використання» (п. 1 ст. 23). Йдеться про природну властивість цих земель виконувати функцію ос­новного засобу виробництва. Пріоритетність земель сільсько­господарського призначення у різних аспектах передбачена також статтями 16, 130, 150, 156, 168 та 207—209 ЗК України.

Якщо говорити точніше, то мається на увазі пріоритет­ність сільськогосподарського землевикористання, що озна­чає закономірність встановлення офіційних переваг цього виду землевикористання над іншими та необхідність вико­ристання за природним і юридичним призначенням. Ці зем­лі визначені на підставі даних державного земельного кадас­тру придатними для потреб сільського господарства, не мо­жуть бути використані для інших потреб.

Для будівництва промислових підприємств, залізниць та автомобільних шляхів, ліній електропередачі і зв'язку, магіс­тральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробниц­тва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості (п. З ст. 23 ЗК).

Принцип пріоритетності ще чіткіше встановлений ЗК Ук­раїни 2001 р. для особливо цінних земель (ст. 150). Зокрема, вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб взагалі не допускається. Земельні ділянки таких земель, що перебувають у державній або колективній власності, можуть вилучатися (викуплятися) лише для будівництва об'єктів за­гальнодержавного значення та деяких інших загальних пот­реб за постановою Кабінету Міністрів України або за рішен­ням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верховною Радою України. Якщо йдеться про земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, то їх вилучення (викуп) погоджується з Верховною Ра­дою України.

Отже, принцип пріоритетності земель сільськогосподар­ського призначення — це загальна вимога законодавства у вигляді спеціальних правил, спрямованих на збереження цих земель як найбільш цінної категорії. З цим принципом, що закріплює істотні особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, пов'язані й інші поло­ження у цій сфері.

Пріоритетність правового режиму цих земель передбачає необхідність їх цільового використання.

Вже саме поняття земель сільськогосподарського призна­чення пов'язано насамперед із призначенням їх для такої цілі, як виробництво сільськогосподарської продукції (ст. 22 ЗК). А основним і першочерговим обов'язком власників земельних ділянок є «забезпечення використання їх за цільовим призначен­ням», що чітко закріплено у п. 1а ст. 90 ЗК України¹. За невико­нання вимог щодо використання земель за цільовим призна­ченням Земельним кодексом та іншим законодавством Украї­ни встановлено відповідальність (зокрема, ст. 211 ЗК України).

3. Спеціальна визначеність кола суб'єктів сільськогоспо­дарського землекористування та наявність спеціальних ви­мог щодо них.

Основними суб'єктами права приватної власності на зем­лі сільськогосподарського призначення є громадяни Украї­ни. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть лише орендувати ці землі.

Більшість громадян України отримала земельні ділянки у власність безоплатно у процесі реструктуризації земель ко­лективних сільськогосподарських підприємств. Це — селяни, колишні члени цих підприємств.

Суб'єктами землекористування цього виду земель можуть бути також певні юридичні особи. Це — фермерські госпо­дарства, сільськогосподарські кооперативи, приватні аграр­ні підприємства. Селяни мають право вільного вибору орга­нізаційно-правових форм здійснення землекористування.

Іноземні юридичні особи та іноземні юридичні держави не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільсько­господарського призначення (п. 4 ст. 22 ЗК).

Загальним для всіх суб'єктів сільськогосподарського зем­лекористування є їх безпосередній зв'язок із сільськогоспо­дарським виробництвом і ведення його переважно на ринко­вих товарних засадах.

До певних суб'єктів використання земель сільськогоспо­дарського призначення, особливо для фермерів, існують спе­ціальні вимоги (наявність сільськогосподарської освіти, від­повідного досвіду роботи тощо).

Суб'єктами сільськогосподарського землекористування особи стають внаслідок одержання певних земельних площ у встановленому порядку. Отже, останнє є для них правовстановлюючим фактом.

Як громадяни України, так і юридичні особи України, бу­дучи спеціальними суб'єктами земельних відносин, володі­ють і спеціальною земельною правоздатністю.

4. Право приватної власності на землі сільськогосподар­ського призначення стало головним наслідком реалізації ра­дикальної земельної реформи.

Ще на початку 90-х років в Україні почався процес виник­нення права приватної власності на землі, який, крім юри­дичного, набув ще й гостро політичного характеру.

Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р.¹, поряд з пануючою на той час державною, запроваджувалися колективна і приватна форми власності на землю. Вперше в Україні селяни дістали право бути влас­никами земель сільськогосподарського призначення. Пере­важно це стало можливим для створення і функціонування селянських (фермерських) господарств.

Згодом за Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сіль­ськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.² було запроваджено паювання земель колективних сільсько­господарських підприємств, тобто право членів КСП при без­перешкодному виході з них одержувати безоплатно у приват­ну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості), що посвідчувалося Державним актом на право приватної власності на землю. Це положення мало історичне значення.

Конституція України чітко не визначила форми власності на землі, хоч по-суті структурно закріпила приватну, кому­нальну і державну власність на землю та встановила, що «право власності на землю гарантується». Лише ЗК України 2001 р. у ст. 78 чітко визначив, що «земля в Україні може пе­ребувати у приватній, комунальній та державній власності». Ткким чином, в аграрному секторі економіки України виник­ла принципово нова система відносин земельної власності, основу якої становлять відносини приватної власності на землі сільськогосподарського призначення³. Отже, принципово нові первісні засади в аграрному секторі економіки Ук­раїни є наслідком земельної реформи, зокрема адміністра­тивно-правового і земельно-правового, а не цивільно-право­вого виникнення права власності на ці землі.

Якщо на першій стадії земельної реформи перехід до при­ватної власності на землі здійснювався переважно адміністративно-правовими методами, то на сучасному його етапі дедалі поширенішими мають ставати ринкові способи виникнення прав на землі, зокрема придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, за іншими цивільно-правовими угодами (з обов'язковим урахуванням особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення).

5. Раціональність — принцип сільськогосподарського землекористування.

Публічно-правове значення земель сільськогосподарсько­го призначення, їх незамінна роль для забезпечення продо­вольчої безпеки всієї країни роблять принцип раціонального використання цих земель всеосяжною вимогою для всіх суб'єктів земельних відносин. Тому і приватний власник, і орендар сільськогосподарських земель не можуть керуватися лише особистою потребою одержання найбільшого доходу від цих земель, а мають додержуватися правил їх посиленої правової охорони, яка є складовою поняття раціональності сільськогосподарського землекористування.

Під раціональністю землекористування розуміють не стільки максимальну економічну ефективність, скільки нау­кову обґрунтованість і найбільшу доцільність використання найціннішої категорії земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони.

Тому не випадково ст. 5 ЗК України забезпечення раціо­нального використання та охорони земель закріпила як принцип земельного законодавства. У зв'язку з особливою цінністю і водночас посиленою можливістю погіршення ста­ну земель сільськогосподарського призначення для них цей принцип має першочергове значення. З цим пов'язана і пот­реба посиленої правової охорони цих земель, зокрема їх ґрун­тів як «об'єкта особливої охорони» (ст. 168 ЗК). Передбачена спеціальна порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основни­ми природними властивостями — так зване бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК), збереження і навіть можливість поліп­шення цієї якості теж є завданням раціональності їх використання. З цією ж метою передбачено природно-сільсько­господарське районування земель (ст. 179 ЗК).

Принцип раціональності землекористування найбільше зна­чення має для земель сільськогосподарського призначення, ос­кільки для таких категорій земель, як землі житлової та громад­ської забудови, землі історико-культурного призначення, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони, важли­вим є лише факт відведення земель, а не їх господарське вико­ристання. Для земель же сільськогосподарського призначення порядок і умови їх цільового виробничого (та іншого) викорис­тання становлять основу змісту земельної правосуб'єктності.

Принципове значення права раціональності сільськогос­подарського землекористування, як істотної складової пред­мета земельного права полягає у чіткому відмежуванні ос­таннього від предмета цивільного права.

6. Відшкодування втрат сільськогосподарського вироб­ництва.

Раціональне використання, у тому числі охорона земель, як його складова, забезпечується і в такий спеціальний спо­сіб, як відшкодування втрат сільськогосподарського вироб­ництва. Перш за все воно стосується сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі, як найціннішої складової земель сіль­ськогосподарського призначення, а також багаторічних на­саджень, перелогів, сіножатей, пасовищ.

Стаття 207 ЗК України встановила правові умови (підста­ви) відшкодування втрат.

За загальним правилом, площі земель сільськогосподар­ського призначення не повинні знищуватися і переводитися в інші категорії земель. Якщо ж таке трапляється або має міс­це обмеження прав власників земель і землекористувачів чи погіршення якості сільськогосподарських угідь (ґрунтів), то одержані внаслідок цього втрати мають бути відшкодовані.