§ 8. Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину

Добровільною відмовою вважається остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на зло­чин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведен­ня злочину до кінця (ч. 1. ст. 17). При закінченому злочині доб­ровільної відмови бути не може. Якщо особа відмовилася доб­ровільно від доведення злочину до кінця, то вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за умови, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого зло­чину (ч. 2 ст. 17). Наприклад, готуючися до вчинення вбивства або пограбування, М. викрадає рушницю. У даному разі М. відповідатиме за викрадення рушниці (ст.185 КК).

Поняття добровільної відмови складається з таких ознак:

а) остаточне припинення особою готування до злочину;

б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи;

в) розуміння особою можливості доведення злочину до кінця.

Не слід плутати невдалу спробу вчинення злочину і відмову від повторення посягання. Наприклад, Н. стріляє у В., але зброя дає осічку. У даному разі є замах на вбивство.

При співучасті, коли діють не одна, а кілька осіб, добровільна відмова опосердкована поведінкою виконавця злочину. Інші співучасники злочину при добровільній відмові виконавця ма­ють відповідати за готування до злочину або замах на злочин. Звернімося знову до вищенаведеного прикладу, продовжимо міркувати. М. фінансує вбивство В. й залучає для цього Н. Вико­навець злочину Н. вистрелив таки, поранивши В., але злочинний намір не довів до кінця і, відмовившись убивати людину, допо­магає пораненому Н. Відповідальність настає за конкретне вико­нання злочину, а саме, виконавець Н. — за нанесення тілесних ушкоджень, а замовник М. — за замах на організацію вбивства.

§ 9. Кримінальне покарання. Поняття та ознаки. Система кримінальних покарань

Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони дер­жави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі зло­чинністю кримінальне покарання має кілька функцій. По-пер­ше, воно є формою державного правомірного примусу, загроза застосування якого стримує правопорушників. По-друге, реаль­не виконання кримінального покарання, впровадження конкрет­них правообмежувальних процедур до винних осіб чинить силь­ний вплив як на самого винного, так і на його оточення.

Багато років спостерігалася тенденція ужорсточення пока­рання, але воно себе не виправдало. З прийняттям нового Кри­мінального кодексу України здійснена значна гуманізація по­карання. Виключено смертну кару, практично виключено за­стосування позбавлення волі за злочини невеликої тяжкості (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, зараження венеричною хворобою, одноособове не злісне хуліганство тощо).

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені дер­жави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод за­судженого (ч. 1 cm. 50 КК). Покарання є своєрідним мотиватором законослухняної поведінки. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, юридичним наслідком злочину. Покарання має публічний характер і може бути застосоване тільки за вироком суду від імені держави.

Як форма примусу покарання полягає у передбаченому за­коном обмеженні прав і свобод засудженого.

Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного при­мусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покаран­ня, яка визначається видом і строком, наявністю фізичних, май­нових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях; по-іншому вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація май­на; при застосуванні деяких покарань превалюють обмеження інших прав, наприклад права займатися професійною діяльні­стю, мати звання тощо. Кожне покарання спричинює моральні страждання, сором перед суспільством і близькими. Усі ці вла­стивості й визначають кару як ознаку покарання.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення за­суджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як за­судженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК).

Мета кари досягається виконанням покарання та самим фак­том його призначення, що спричинює засудженому певні мо­ральні випробування.

Система покарань містить такі їхні види: штраф; позбавлен­ня військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю; громадські роботи; виправні робо­ти; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному ба­тальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, в КК України (ст. 51) передбачено 12 видів покарань.

За порядком призначення покарання поділяються на три групи:

—основні покарання;

—додаткові покарання;

—покарання, що можуть призначатися і як основні, і як до­даткові (ст. 52).

До основних покарань відносять:

а) громадські роботи (ст. 56) — встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день;

б) виправні роботи (ст. 57) — призначаються на строк від ше­сти місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відра­хуванням із суми заробітку засудженого в доход держави в ме­жах від 10 до 20 відсотків заробітку засудженого;

в) службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58) —встановлюються на строк від шести місяців до двох років із відра­хуванням у доход держави від 10 до 20 відсотків грошового за­безпечення, одержаного засудженим;

г) арешт (ст. 60) на строк від одного до шести місяців;

ґ) обмеження волі (ст. 61) на строк від одного до п'яти років з утриманням в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства з обов'язковим залученням до праці;

д) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців (ст. 62) від шести місяців до двох років;

є) позбавлення волі на певний строк (ст. 63) — на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в кримінально-ви­конавчих установах,

є) довічне позбавлення волі ст. 64) — воно замінило смерт­ну кару; актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років (ст. 87).

До додаткових покарань відносять:

а) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54) — безстрокове;

б) конфіскацію майна (ст. 59) — призначається лише у ви­падках, прямо передбачених у санкціях статті за тяжкі й особ­ливо тяжкі корисливі злочини.

Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як до­даткові є:

а) штраф (ст. 53) — встановлюється у межах від ЗО до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Неоподатко­вуваний мінімум доходу громадян дорівнює 17 грн., в окремих випадках може бути встановлений більший розмір штрафу;

б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55) — на строк від двох до п'яти років як основне і від одного до трьох років як додаткове покарання.

Призначення покарання здійснюється судом за певними кри­теріями. По-перше, покарання призначається в межах санкції статті, по-друге, суд повинен врахувати положення Загальної частини КК України (чи має місце замах на злочин, яким є ступінь і характер вини, тощо), по-третє, суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обстави­ни, що пом'якшують або обтяжують покарання.

За наявних підстав винна особа може бути повністю або част­ково звільнена судом від покарання за вчинений злочин. До за­суджених або притягнутих до кримінальної відповідальності можуть застосовуватися такі гуманні акти, як амністія (ст. 86) або помилування (ст. 87).