§ 163. Загальна характеристика Земельного кодексу України

Земельний кодекс України прийнято 25 жовтня 2001 р. Завданням Кодексу є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, а також ство­рення умов для раціонального використання й охорони земель, збереження та відтворення родючості грунтів, по­ліпшення природного середовища.

Земельний кодекс регулює такі питання, як повно­важення державних органів влади і органів місцевого самоврядування у галузі земельних відносин, склад та цільове призначення земель України відповідно до їх ка­тегорій, види прав на землю, набуття та реалізація цих прав, гарантії та способи захисту прав на земельні ділян­ки, відповідальність за порушення цих прав, порядок вирішення земельних спорів, зміст і порядок охорони земель, спрямованої на їх раціональне використання, поря­док встановлення та зміни меж адміністративно-територіаль­них утворень, землеустрій, контроль за використанням та охороною земель, державний земельний кадастр, підстави і порядок відповідальності за порушення земельного зако­нодавства.

Кодекс визначає такі принципи земельного законо­давства:

поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і ос­новного засобу виробництва;

забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних гро­мад та держави;

невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними гро­мадами своїх прав щодо володіння, користуван­ня і розпорядження землею, крім випадків, пе­редбачених законом;

забезпечення раціонального використання та охо­рони земель;

забезпечення гарантій прав на землю;

пріоритету екологічної безпеки.

Земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Суб'єктами земельних відносин є фізичні та юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи дер­жавної влади.

Об'єктами земельних відносин є землі в межах тери­торії України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Земельні відносини регулюються Конституцією Украї­ни, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до призначення землі поділяються на такі категорії:

землі сільськогосподарського призначення, тобто надані для виробництва сільськогосподарської про­дукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності. До земель сільськогосподарського призначення належать: сіль­ськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні наса­дження, сіножаті, пасовища); несільськогоспо-дарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги, землі під господарсь­кими будинками тощо);

землі житлової та громадської забудови, тобто ділянки в межах населених пунктів, які вико­ристовуються для розміщення житлової забудо­ви, громадських будівель і споруд, інших об'єк­тів загального користування;

землі природно-заповідного та іншого природо­охоронного призначення, тобто ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, які мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, і яким надано статус території та об'єктів природно-заповідного фонду;

землі оздоровчого призначення, тобто землі, що мають природні лікувальні властивості, які мо­жуть використовуватися для профілактики захво­рювань і лікування людей;

землі рекреаційного призначення — це землі, призначені для організованого масового відпочин­ку і туризму та проведення спортивних заходів: території будинків відпочинку, турбаз, парків, зелених зон навколо населених пунктів тощо;

землі історико-культурного призначення — це землі історико-культурних заповідників, архітек­турних пам'яток, меморіальних кладовищ, істо­ричних садиб, городищ, курганів тощо;

землі лісового фонду, тобто землі, вкриті лісом або надані для потреб лісового господарства;

землі водного фонду, тобто землі, зайняті моря­ми, річками, озерами, водоймами, болотами, во­догосподарськими спорудами, а також землі, ви­ділені по берегах водойм під прибережні захисні смуги;

землі промисловості, транспорту, зв'язку, енерге­тики, оборони та іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійс­нюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх пов­новажень. Зміна цільового призначення земель проводить­ся органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель, про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

§ 164. Право власності на землю

У Конституції України (ст. 14) вказується: земля є основним національним багатством, що перебуває під особ­ливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набу-вається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з Кодексом власність на землю має такі форми: приватні/, комунальну і державну. Вони визначаються рів­ними.

Право власності на землю — це право володіти, корис­туватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земель­ні ділянки — це земна поверхня з установленими межами та певним місцем розташування.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір над та під її поверхнею на висоту і на глибину, необхідні для ведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Згідно з Земельним кодексом суб'єктами права влас­ності на землю є:

фізичні та юридичні особи — на землі приватної власності;

територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого само­врядування,  — на землі комунальної власності;

держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на зе­мельні ділянки на підставі:

придбання за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;

безоплатної передачі із земель державної та ко­мунальної власності;

приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

прийняття спадщини;

виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподар-ського призначення, на яких розташовані об'єкти неру­хомого майна, що належать їм на праві приватної влас­ності, у разі:

придбання їх за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;

викупу ділянок, на яких розташовані об'єкти не­рухомого майна, що належать їм на праві влас­ності;

прийняття спадщини.

Юридичні особи (засновані громадянами або юридич­ними особами України) можуть набувати у власність зе­мельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

придбання їх за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;

внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду тощо.

Іноземні юридичні особи можуть набувати права влас­ності на земельні ділянки несільськогосподарського при­значення у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням під­приємницької діяльності в Україні.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, особами без грома­дянства, а також іноземними юридичними особами, під­лягають відчуженню протягом одного року.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в ме­жах населених пунктів, крім земель приватної та держав­ної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Земельна ділянка може перебувати у спільній влас­ності з визначенням частки кожного з її учасників (спіль­на часткова власність) або без визначення часток її учас­ників (спільна сумісна власність).

Земельна   ділянка   може   належати   на   праві   спільної сумісної   власності   лише   громадянам.   У   такій   власності перебувають земельні ділянки:

подружжя;

членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за дого­вором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Право на земельну ділянку може бути обмежене зако­ном або договором шляхом встановлення: заборони на продаж або на інше відчуження певним особам протягом установленого строку; заборони на передачу в оренду (суб­оренду); права на переважну купівлю у разі її продажу тощо.

Згідно з Земельним кодексом на період до 1 січня 2010 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землю сільськогосподарського призна­чення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена лише у разі успадкування земельних ді­лянок за законом. Громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селян­ського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 р. продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

добровільна відмова власника від права на неї;

смерть її власника за відсутності спадкоємця;

відчуження земельної ділянки за рішенням влас­ника;

звернення стягнення на земельну ділянку на ви­могу кредитора;

відчуження земельної ділянки з мотивів суспіль­ної необхідності та для суспільних потреб;

конфіскація за рішенням суду;

невідчуження земельної ділянки іноземними осо­бами та особами без громадянства у встанов­лений строк у випадках, визначених земельним законодавством.

Фізичні та юридичні особи набувають права власності на землю за рішенням органів виконавчої влади або орга­нів місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень шляхом передачі земельних ділянок у власність. Земельні ділянки передаються у власність безоплатно або на під­ставі цивільно-правових угод.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадянам проводиться у випадках:

приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

одержання земельних ділянок у результаті при­ватизації державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ, організацій;

одержання земельних ділянок і земель державної і комунальної власності в межах норм безоплат­ної приватизації, зазначених Земельним кодек­сом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених Земельним кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які свідчили б про наявність у них права на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

При переході права власності на будівлю чи споруду право власності на земельну ділянку або на її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Власники земельних ділянок мають право:

продавати або іншим шляхом відчужувати зе­мельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

самостійно господарювати на землі;

набувати права власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на ви­роблену сільськогосподарську продукцію;

використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці за-гальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження;

на відшкодування збитків у випадках, передба­чених законом;

споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов'язані:

забезпечувати використання їх за цільовим при­значенням;

додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

своєчасно сплачувати земельний податок;

не порушувати прав власників суміжних земель­них ділянок та землекористувачів;

підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

своєчасно надавати відповідним органам виконав­чої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

дотримуватися правил добросусідства та обме­жень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спору­ди, мережі зрошувальних і осушувальних сис­тем.

§ 165. Оренда землі

Слово "оренда" латинського походження, перекладаєть­ся як "здаю в найми, наймаю".

У Земельному кодексі України встановлюється, що у тимчасове   користування   на   умовах   оренди   земля   надається: громадянам України, підприємствам, установам та організаціям, громадським об'єднанням і релігійним орга­нізаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднан­ням та організаціям з участю українських, іноземних юри­дичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю нале­жать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам і громадянам.

Орендар зобов'язаний виконувати умови договору орен­ди та дотримуватись вимог чинного законодавства. Зміна умов договору оренди можлива за взаємною згодою сторін, а у разі її недосягнення спір вирішується у судовому порядку.

Земля може надаватися в оренду в короткострокове користування до п'яти років (для випасання худоби, сіно­косіння, городництва, державних та громадських потреб) і в довгострокове — до 50 років. Умови, строки, а також плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі. Орендна плата за ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справ­ляється тільки у грошовій формі.

Договір оренди землі — це угода, за якою орендо­давець за плату передає орендареві земельну ділянку на обумовлений договором строк для господарського призна­чення.

Договір оренди укладається у письмовій формі й по-свідчується нотаріально. Його невід'ємною частиною є план земельної ділянки.

Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки, що знаходяться у власності громадян та юридичних осіб, тери­торіальних громад (у комунальній власності), держави.

Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопо­танням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської рад.

Відповідна районна державна адміністрація або сіль­ська, селищна, міська рада розглядають клопотання у місячний строк і дають згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки.

Відмову в наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскар­жено в судовому порядку.

§ 166. Охорона земель

Охорона земель — це система правових, організацій­них, економічних та інших заходів, спрямованих на ра­ціональне використання земель.

Завданням охорони земель є забезпечення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності при­родних і набутих якостей земель.

Охорона земель включає:

обґрунтування і забезпечення досягнення раціо­нального землекористування;

захист сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель та чагарників від необгрунтованого їх вилу­чення для інших потреб;

захист земель від ерозії, селів, підтоплення, за­болочування, вторинного засолення, переосушен-ня, ущільнення, забруднення відходами вироб­ництва, хімічними та радіоактивними речови­нами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

збереження природних водно-болотних угідь;

попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних (створених лю­диною) ландшафтів;

консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Ґрунти земельних ділянок є об'єктом особливої охо­рони. Власники земельних ділянок та землекористувачі не мають права знімати та переносити ґрунтовий покрив земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охо­роною земель.

§ 167. Порядок вирішення земельних спорів

Земельні спори — це суперечності, що виникають у процесі відносин володіння, користування та розпоряджен­ня землею.

Серед земельних спорів розрізняють спори:

пов'язані з правом власності на земельні ді­лянки;

по відшкодуванню збитків, заподіяних забруднен­ням та іншим псуванням земель;

що виникають в зв'язку із забудовою земельних ділянок;

з приводу суміжного землекористування (межові спори).

Виключно судом вирішуються земельні спори з при­воду володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юри­дичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Ці спори вирішу­ються місцевими судами за місцезнаходженням земельних ділянок.

Органами місцевого самоврядування вирішуються зе­мельні спори у межах населених пунктів щодо границь земельних ділянок, які перебувають у власності і корис­туванні громадян, та додержання громадянами правил доб-росусідства, а також спори щодо розмежування меж ра­йонів у містах. Органами виконавчої влади з питань зе­мельних ресурсів вирішуються земельні спори щодо меж земельних ділянок за рамками населених пунктів, щодо порогу норм обмежень у використанні земель.

Земельні спори розглядаються органами виконавчої вла­ди з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у мі­сячний термін з дня подання заяви. Вони розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування чи органу ви­конавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирі­шується судом.