§ 85. Конституційний Суд України

Конституційний суд — особливий орган, єдиною або головною функцією якого є здійснення конституційного нагляду або конституційного контролю, тобто перевірка відповідності законів та інших нормативних актів конс­титуції країни.

Така перевірка може здійснюватися:

всіма судами загальної юрисдикції (США, Арген­тина, Данія, Мексика, Норвегія, Японія);

верховними судами країни (Індія, Канада, Ірлан­дія, Швейцарія);

спеціальними конституційними  судами  (Росія, Австрія, ФРН, Італія, Туреччина).

Вперше конституційний суд було запроваджено в Авст­рії у 1920 р.

Встановлення Конституцією України і Законом Ук­раїни "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. єдиного органу конституційної юрисдикції — Конс­титуційного Суду України має сприяти стабілізації і зміц­ненню конституційного ладу в Україні, утвердженню прин­ципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпеченню конститу­ційних прав і свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у рівній кількості (по шість) Президен­том України, Верховною Радою та з'їздом суддів України строком на дев'ять років без права бути призначеними на повторний строк. Такий механізм призначення суддів Конс­титуційного Суду України має сприяти утвердженню їх незалежності від будь-якої гілки влади у вирішенні кон­кретних справ. Голова Конституційного Суду України оби­рається самими суддями Конституційного Суду України із свого складу шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк без права бути переобраним.

Широкі владні повноваження, якими наділений Конс­титуційний Суд України, зумовлюють досить високі вимо­ги до кандидатів на посади суддів Конституційного Суду України. Ними можуть бути лише громадяни України з великим життєвим досвідом, які на день призначення досягли 40-річного віку, мають вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років. До того ж, ці особи мають проживати в Україні протягом останніх 20 років і володіти державною мовою (ст. 148 Конституції Ук­раїни).

Конституційний Суд України разом з іншими судами складає третю гілку влади, незалежну від двох інших — законодавчої і виконавчої — та їм непідзвітну.

Однак правовий статус Конституційного Суду України має низку істотних особливостей порівняно з іншими су­дами. Він не входить до системи судів так званої загальної юрисдикції, які розглядають цивільні, кримінальні та інші справи. Найвищим судовим органом судів загальної юрис­дикції є Верховний Суд України.

Конституційний суд — це окремий, незалежний від судів загальної юрисдикції, єдиний в Україні орган конс­титуційної юрисдикції. Він не може бути касаційною, апеляційною чи наглядовою інстанцією для судів загальної юрисдикції. Це означає, що до нього не можна звертатися зі скаргами на необґрунтованість рішень чи вироків, вине­сених судами. Функції Конституційного Суду України інші.

Процедура розгляду справ Конституційним Судом Ук­раїни суттєво різниться від процедури розгляду справ судами загальної юрисдикції. Конституційний суд розгля­дає справи не в порядку звичайної судової процедури, передбаченої процесуальними кодексами, а за правилами конституційного судочинства відповідно до Конституції Ук­раїни, Закону України "Про Конституційний Суд України" та регламенту, затвердженого самим Конституційним Су­дом України.

Основними принципами діяльності Конституційного Су­ду України є:

верховенство права;

незалежність діяльності;

колегіальність;

рівноправність суддів;

гласність;

повний і всебічний розгляд справ;

обґрунтованість прийнятих рішень.

Повноваження Конституційного Суду України можна поділити на чотири групи. Перша з них охоплює повнова­ження, пов'язані з вирішенням питання щодо відповід­ності (конституційності) Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Пре­зидента України (насамперед, указів і розпоряджень), актів Кабінету Міністрів України (постанов і розпоряджень), правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Слід наголосити, що серед актів, які можуть розгля­датися Конституційним Судом України щодо їх консти­туційності, немає актів міністерств і державних комітетів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також рішень органів місцевого самоврядування. їх законність перевіряється відповідно до встановленого порядку не Конс­титуційним Судом України, а судами загальної юрисдик­ції.

Друга група повноважень Конституційного Суду стосу­ється офіційного тлумачення Конституції та законів Ук­раїни з точки зору їх відповідності Конституції.

Третя група повноважень пов'язана із розглядом Конс­титуційним Судом України справ щодо відповідності Конс­титуції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. Ідеться, зокрема, про підписані Україною міжнародні договори до їх ратифікації чи затвердження Верховною Радою України.

Нарешті, до четвертої групи повноважень Конституцій­ного Суду України належить надання висновку щодо до­держання конституційної процедури розслідування та роз­гляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту відповідно до ст. 111 Конституції Ук­раїни.

Справи, у яких відкрито провадження, Конституцій­ний Суд України розглядає по суті на своїх пленарних засіданнях. Для того, щоб пленарне засідання Консти­туційного Суду України було повноважним, у ньому по­винно взяти участь не менше 12 суддів Конституційного Суду України, а його рішення та висновки вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше 10 суддів Конституційного Суду України, тобто більше поло­вини його конституційного складу.

Суб'єктами звернень до Конституційного Суду України з питань, пов'язаних із першою групою його повноважень, можуть бути Президент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Окремим громадянам право безпосереднього звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших пра­вових актів Конституцією України не надано. Проте це не означає, що громадяни взагалі позбавлені можливості по­рушувати зазначені питання перед Конституційним Судом України. Громадяни можуть робити це опосередковано — через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, головна функція якого полягає у здійсненні пар­ламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Коло суб'єктів звернень до Конституційного Суду Ук­раїни з питань, пов'язаних з другою групою його повнова-Конституцією України не визначається, з чого мож­на зробити висновок, що воно практично не є обмеженим. Інакше кажучи, за офіційним тлумаченням Конституції України та законів України до Конституційного Суду Ук­раїни можуть звертатися всі державні органи та органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, окремі громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Підставами для такого звернення можуть бути: неоднозначне сприйняття тих чи інших положень Конституції або законів органами законодавчої, виконавчої чи судової влади, що спричиняє істотні відмінності у практиці їх застосування; потреба в роз'ясненні окремих положень Конституції України щодо прав і свобод людини і громадянина у випадках, коли суб'єкт права на конс­титуційне звернення вважає, що ці положення тлума­чаться органами державної влади неправильно, внаслідок чого його права і свободи зазнають утиску.

Право звертатися до Конституційного Суду України з питань, пов'язаних із третьою групою його повноважень, мають Президент і Кабінет Міністрів України, а з питань, що стосуються четвертої групи цих повноважень, — Вер­ховна Рада України.

Обмеження кола суб'єктів звернень до Конституційного Суду України з питань, пов'язаних з третьою групою його повноважень, цілком виправдане. Адже міжнародні дого­вори укладаються, як правило, главою держави — Президентом України таорганами виконавчої влади, насамперед, Урядом. Ними ж вони і виконуються.

Обмеження кола суб'єктів звернень до Конституційного Суду України з питань, що стосуються четвертої групи його повноважень, Верховною Радою цілком зрозуміле. Процедуру імпічменту ініціює згідно зі ст. 111 Конституції Верховна Рада України. Вона ж проводить розслідування і розгляд справ щодо імпічменту. Тому логічно, що для прийняття об'єктивного рішення вона має одержати ви­сновок Конституційного Суду України про дотримання конституційної процедури імпічменту.

Провадження у зверненнях, які надійшли до Консти­туційного Суду України, здійснюється відповідно до Зако­ну України "Про Конституційний Суд України" та затвер­дженого ним регламенту.

За результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституційний Суд України приймає рішення, яким може визнати неконсти­туційним правовий акт у цілому або в окремій його частині. Підставою для визнання неконституційними пра­вових актів у цілому або їх окремих положень може бути невідповідність актів або їх частин Конституції України, порушення встановленої Конституцією процедури їх роз­гляду тощо.

Рішеннями Конституційного Суду України оформлю­ються також результати розгляду справ з питань офіцій­ного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення Конституційного Суду України є обов'язкови­ми до виконання на всій території України, вони є оста­точними і не можуть бути оскаржені до будь-якого іншого державного органу України та будь-яких міжнародних ін­ституцій.

У справах із питань про відповідність Конституції України чинних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, а також про додер­жання конституційної процедури розслідування і розгляду справ про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту Конституційний Суд України дає висновки.

Рішення і висновки Конституційного Суду України підлягають офіційному оприлюдненню негайно після їх підписання суддями Конституційного Суду України.  Вони мають бути опубліковані у друкованому органі Консти­туційного Суду України — "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях.

§ 86. Статус суддів України

Правовий статус суддів регулюється Конституцією Ук­раїни (розд. VIII), Законом України "Про статус суддів", іншими законами. Судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повнова­женнями здійснювати правосуддя і виконувати на профе­сійній основі в судах свої обов'язки. Як носії судової влади вони здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади.

Право на зайняття посади судді місцевого загального суду, а також місцевого господарського суду має гро­мадянин України, який не молодший 25 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше 10 років і володіє українською мовою. Право на зайняття посади судді апеляційного суду має громадянин України, який не молодший ЗО років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше п'яти років, в тому числі не менш як три роки на посаді судді, і володіє україн­ською мовою. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня вста­новлюються законом. Суддями спеціалізованих судів мо­жуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді здійснюють правосуддя лише у складі колегій судів. Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду є складання ква­ліфікаційного екзамену. Ця вимога не поширюється лише на осіб, які мають стаж роботи на посаді судді 11 років. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Суддя не може бути народним депутатом, належати до політичних партій, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади або виконувати іншу оплачувану роботу, окрім викладацької, наукової та творчої діяльності.

Перше призначення на посаду професійного судді стро­ком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково.

Судді є недоторканними і незалежними. Недоторкан­ність поширюється на службові та приватні приміщення суддів, їхнє листування, засоби зв'язку і документи. Суд­дів усіх рівнів не можна без згоди Верховної Ради України затримати чи заарештувати до винесення обвинувального вироку судом.

При здійсненні правосуддя судді зобов'язані дотри­муватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд справ з дотри­манням встановлених законом строків.

Виняткове призначення суду — органу, що має ствер­джувати справедливість у суспільстві, — може бути здійс­нене лише за умов високої моральності, чесності, безко­рисливості й професіоналізму суддів.

§ 87. Цивільно-процесуальне право

Цивільно-процесуальне право — це галузь права, яка регулює порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи із спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових правовідносин, справи, що виникають з адмі­ністративно-правових відносин, і справи окремого прова­дження.

До таких належать справи про порушення умов дого­вору між громадянами, про розподіл майна, витребування майна з чужого незаконного володіння, справи про від­шкодування збитків, заподіяних шкодою, справи щодо захисту честі, гідності й ділової репутації, справи про розлучення, стягнення аліментів, справи про поновлення на роботі та ін.

Справи, що виникають з адміністративно-правових від­носин, можуть бути пов'язані зі скаргами на дії органів і посадових осіб у зв'язку із накладенням адміністративних стягнень, порушеннями у стягненні податків; на відмову в реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності; на від­мову в реєстрації громадських організацій і партій, на бездіяльність державного виконавця, на неправильності в списках виборців та ін.

Справи окремого провадження пов'язані із захистом інтересів  громадян,   що  охороняються   законом:   про  встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про оскарження нотаріальних дій або відмову у вчиненні їх; про встановлення стажу роботи; про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, про усиновлення дітей та ін.

Цивільні справи в судах розглядаються, як правило, за заявою особи (позивача) шляхом подання до суду позовної заяви. Сторонами в цивільному процесі є позивач і від­повідач. Сторонами можуть виступати громадяни, підпри­ємства, організації.

Позовна заява повинна містити:

назву суду, до якого подається заява;

точну назву позивача і відповідача, їх місце про­живання або знаходження;

зміст позовних вимог;

виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

зазначення доказів, що стверджують позов;

зазначення ціни позову;

підпис позивача із зазначенням часу подання за­яви.

Позови, як правило, пред'являються в суд за місцем проживання відповідача. Позови про стягнення коштів на утримання (аліменти), про встановлення батьківства, про поновлення на роботі, позови, що випливають з автор­ського права, права на відкриття, винахід, позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, можуть по­даватися також за місцем проживання позивача. Позови про право на будівлю, про виключення майна з опису належить пред'являти за місцем знаходження цього майна.

Цивільна справа розглядається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При цьому суд заслуховує пояснення сторін, по­кази свідків, висновки експертів, знайомиться з пись­мовими доказами, оглядає речові докази. У судовому засі­данні провадяться судові дебати, під час яких надається слово позивачеві та його представникові, а потім відпо­відачеві та його представникові. Після судових дебатів суд іде до нарадчої кімнати, де приймає рішення. Рішення повинно бути законним і обгрунтованим.

Рішення місцевого суду може бути оскаржене в апе­ляційному порядку протягом одного місяця після проголо­шення рішення. При розгляді справи в апеляційній інс­танції суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції, може встановлювати нові факти, досліджувати нові докази тощо.

Суд в апеляційному провадженні, зокрема, має право:

постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги;

постановити ухвалу про скасування рішення су­ду першої інстанції і направити справу на новий розгляд;

змінити або ухвалити нове рішення.

Сторони мають право оскаржити також рішення апеля­ційної інстанції у зв'язку з порушенням матеріального чи процесуального права. Під час розгляду справи в касацій­ному порядку суд перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Разом з тим, суд касаційної інс­танції не вправі встановлювати нові факти, вирішувати питання про достовірність або недостовірність доказів.

Основним джерелом цивільно-процесуального права є Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий у 1963 р. У зв'язку з суспільно-політичними та економіч­ними змінами до цього Кодексу внесені численні зміни і доповнення.

У шести розділах Кодексу регламентуються процедури, пов'язані з наступним:

визначенням складу суду, підвідомчістю цивіль­них справ, письмовими та речовими доказами, показаннями свідків, призначенням експертизи, судовими витратами, процесуальними строками;

статусом осіб, які беруть участь у справі, їхніми правами і обов'язками;

порядком провадження справ у суді першої інс­танції (у місцевому суді);

процедурами перегляду судових рішень в апеля­ційній і касаційній інстанціях, переглядом рі­шень, що набрали законної сили у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами;

виконанням судових рішень.

§ 88. Кримінально-процесуальне право

Кримінально-процесуальне право — це галузь права, норми якої визначають порядок провадження у криміналь­них справах.

Ці норми встановлюються з метою забезпечення охо­рони прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, що беруть участь у кримінальному процесі, а також з метою швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнений до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Гуманістичні принципи кримінального процесу закріп­лені в Конституції України (ст. 29, 62, 63), проголошені в таких міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (1948 p.), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966 p.), Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1948 p.).

За Конституцією України, особа вважається невинува­тою у вчиненні злочину і не може бути піддана кри­мінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинуваль­ним вироком суду, який набув законної сили.

Закон забороняє домагання показань обвинуваченого та інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Суддя зобов'язаний до першого допиту обвинуваченого та підсудного роз'яс­нити їм право мати захисника. Обов'язкова участь захис­ника передбачена у справах щодо осіб у віці до 18 років, осіб з психічними чи фізичними вадами, у випадках, коли санкція статті, за якою звинувачується особа, передбачає довічне ув'язнення.

Стадіями кримінального судочинства є:

порушення кримінальної справи;

досудове розслідування кримінальної справи;

віддання обвинуваченого до суду;

судовий розгляд справи;

апеляційне провадження у справі;

касаційне провадження у справі;

виконання вироку;

перегляд судових рішень у порядку виключного провадження.

Порядок здійснення кримінального судочинства визна­чається Кримінально-процесуальним кодексом України, у якому в систематизованому вигляді викладено норми, що визначають порядок порушення кримінальної справи, про­ведення дізнання і попереднього слідства, розгляду справи у суді та виконання вироку.

Держава гарантує захист здоров'я, честі, гідності, жит­ла, майна державних виконавців і членів їхніх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій. Образа державного виконавця, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на нього обов'язків, тягнуть за собою встановлену законом відпо­відальність.

§ 89. Державна виконавча служба

Виконання рішень судів та інших державних органів згідно із Законом України "Про державну виконавчу служ­бу" від 24 березня 1998 р. покладається на державну виконавчу службу. Завданням державної виконавчої служ­би є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Органами державної вико­навчої служби є: Департамент державної виконавчої служ­би Міністерства юстиції України, відділ державної вико­навчої служби Головного управління юстиції в Автономній Республіці Крим, відділи державної виконавчої служби обласних, районних і міських управлінь юстиції.

Управління юстиції контролюють діяльність відповід­них відділів державної виконавчої служби; організують професійну підготовку та атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохо­чують за успіхи у роботі й накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально-технічне забезпечення державної виконавчої служби.

Державними виконавцями є начальник, заступник на­чальника, старший державний виконавець районного, місь­кого (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби. Державні виконавці є дер­жавними службовцями, які здійснюють примусове вико­нання рішень у порядку, передбаченому законом. Дер­жавні виконавці зобов'язані сумлінно виконувати службові обов'язки, не допускати в своїй діяльності порушень прав громадян та юридичних осіб.